Лірика в сучасній Українській поезії

Дата добавления: 08 Октября 2013 в 21:47
Автор работы: y*********@bigmir.net
Тип работы: доклад
Скачать архив (27.58 Кб)
Файлы: 1 файл
Скачать файл  Просмотреть файл 

Лірика.doc

  —  100.50 Кб

1.Лірика як родовидове поняття. Її зв'язок з етикою і драмою, тяжіння до синкрет. жанр.утв. Міметичні основи лірики. Жанрові різновиди лірики.

Лі́рика (грец. lyrikós — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань)

Драма - один з трьох родів літератури, поряд з епосом і лірикою, належить одночасно двом видам мистецтва: літературі та театру

ЛІРИЧНІ ЖАНРИ

До лірики (греч. lyrikos - вимовний під звуки ліри) належать віршовані твори малого розміру.

У ліриці увага художника зосереджена на відтворенні епізодів із внутрішнього життя людини. Поет уловлює зародження почуття, зображує його розвиток, наростання і деякий фінал - як осмислення саморозвитку.

Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів, наприклад: елегія, романс, газель, сонет, пісня, вірш і т.д. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці - лірика пейзажна, філософська, любовна і т.п.

******

 

 

Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін "ліричний герой" увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто  розкривається через дії, вчинки. У вірші В. Симоненка "Не вір  мені" закоханий ліричний герой  так характеризує стан своєї душі: «Слова ясні, лише мені відомі,У бурмотіння скучне переллю,Свою усмішку у холодній втоміБездумно, безголово утоплю…»

Крім ліричного героя, в ліриці є автор-оповідач і власне автор, С. Бройтман називає це ліричне "я", яке не збігається з ліричним героєм. У творах з автором-оповідачем для лірики характерна ціннісна експресія, що виражається через позасуб'єктивні форми авторської свідомості: висловлювання належать третій особі, а суб'єкт мови граматично не виражений.

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. "Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття".1 Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Ліричні твори мають здебільшого  віршову форму. Ліричні твори  в прозі зустрічаються рідко ("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського).

Найпоширеніша форма ліричного  твору — монолог, діалоги трапляються  рідко. Основний засіб викладу —  роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом ("Сонце заходить" Т. Шевченка, "Каменярі" І. Франка).

Є "рольова" лірика. У такій  ліриці автор грає роль то однієї, то другої особи. Цікаво використав форму  рольової лірики П. Тичина у "Листах до поета". Три точки зору трьох  читачок — це точки зору самого автора.

Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високого рівня  розвитку досягла у Стародавньому  Римі. Відомими античними поетами  були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження з'являються  твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові поезію Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки.

Українська лірика розвинулася  з народної пісні. Пісні легендарної  Марусі Чурай Назавжди увійшли в  золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української "лірики внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сооюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць.

Види і жанри лірики

А. Ткаченко для поетапного осягнення  феномена лірики пропонує таку послідовність: "1. Рід — лірика. 2. Вид —

а) віршована, або ж поезія;

б) драматизована, або рольова;

в) прозова (мініатюри та більші форми).

3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма  тощо).

Кожна з цих позицій у цій  ієрархії може мати свої ранов йди. Наприклад:

1. Рід — лірика; різновиди роду:

а) з погляду виражального (автопсихологічна / рольова; медитативна / сугестивна);

б) з погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна / соціальна; міфопоетична / культуральна та ін.);

в) з погляду тональності (мінорна / мажорна; героїчна / комічна; драматична / ідилічна та ін.)".

Крім таких різновидів, можливі  й інші параметри: тенденційна / нетенденційна, метафорична / автологічна. У відповідності  з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною.

Ода (грец. дай — ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 — 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа — антистрофа — епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає популярною у творчості поетів "Плеяди", на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку "Оди" (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буало у праці "Мистецтво поетичне" виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія).

В українській літературі жанр оди  сформувався на початку XIX століття (І. Котляревський "Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну"). В добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку у бурлескному стилі од Горація ("До Гараська", "До Пархома"). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. Відомий цикл од С. Крижанівського ("Ода людині", "Ода дереву", "Ода швидкості", "Ода бібліотеці"). До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.

І. Качуровський називає оду строфою  з жанровою тенденцією. Відомі три  форми од:

1) восьми віршова строфа з  двох катренів з перехресними римами, розмір — чотиристопний ямб;

2) восьмивіршова строфа з двох  катренів, перший із них має  перехресні рими, другий — охопні;

3) десятивіршова строфа з катрена,  що має перехресні рими і  шести вірша з тернарним римуванням.

Існували одичні строфи з дванадцятьох віршів.

Пеан (грец. раіаn, раіеоn, раіon — цілитель, спаситель) — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали називати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр.у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар.

Гімн (від грец. hymnos) — урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів (культові гімни) Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У Київській Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори. У Стародавній Греції гімни були сюжетними.

В Україні роль національних гімнів виконували "Заповіт" Т. Шевченка, "Вічний революціонер" І. Франка. Гімном незалежної України є "Ще не вмерла України" (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького).

Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної лірики трубадурів Провансу, присвячений коханню. Канцона мала строфічну будову, наскрізне римування. Остання строфа була коротшою, вона присвячувалася дамі серця. Жанр канцон и використовували Данте, Петрарка, Боккаччо. Українські поети до цього жанру зверталися рідко. В Україні канцони відомі з перекладів І. Франка та М. Бажана.

Псалми (грец. psalmos — пісня, гра на струнному інструменті) — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди ("Сад божественних пісень"), Т. Шевченка ("Давидові псалми"). З певними змінами цей жанр використали П. Тичина ("Псалом залізу"), Є. Маланюк ("Псалми степу").

Мадригал (італ. madrigale — пісня рідною мовою) — невеликий твір (2—12 рядків) на тему кохання. Н. Буало писав, що мадригал повинен дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю". Мадригал має форму звертання, відзначається дотепністю, містить компліменти особі, до якої звернений. Він з'явився в епоху Відродження. Авторами мадригалів були Петрарка, Боккаччо. Мадригал поширений у салонній і альбомній поезії XVII—XVIII ст. У поезії пізнішого часу використовувався рідко. Автором українських мадригалів були Климентій Зиновіїв, О. Кониський, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич.

Дифірамб (грец. dithyrambos) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, згодом іншим богам і героям. Дифірамб урочистим пафосом близький до оди і гімну, він супроводжувався танцями. Розквіт дифірамба пов'язаний з творчістю Піндара і Вакхіліда, а формування жанру з лірикою давньогрецького поета Аріона. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька трагедія. Наприкінці IV ст. до н. е. дифірамб перестав існувати. Тепер під дифірамбом розуміємо надмірне звеличення якоїсь особи.

Станси (італ. stanza — зупинка, кімната) — чотирирядкова строфа, яка має закінчену думку і жанр медитативної лірики. За змістом станси — щось середнє між одою і гімном. Хрестоматійним зразком стансів вважають вірш О. Пушкіна "Брожу ли я вдоль улиц шумных". Авторами стансів є М. Рильський, Б. Кравців і М. Вінграновський. У творчій спадщині Б. Кравціва є збірка "Сонети і станси. З поетичного щоденника (1971—1973)".

Альба (прованс. alba — світанок) — жанр куртуазної лірики XI—ХІІ ст. Це пісня, яка має форму діалога або монолога, ситуація альби — розлука закоханих на світанку. У ній звучать скарги на те, що світанок, сторож з башти, перший звук ріжка перервали чари кохання, побачення рицаря-трубадура з "дамою серця". Персонажі альби: дама, рицар, ревнивий чоловік, товариш рицаря, який стоїть на варті. Талановитими творцями альб були Укдела Баккаларія, Бертран де Борн.

Рубаї — жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом.

До жанру рубаї зверталися Д. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк, В. Базилевський. Особливостям рубаї присвячене дослідження Олени Сьомочкіної "Рубаї у жанрово-стильовій системі української поезії другої половини XX ст." (2005 p.).

Епіталама (грец. epithalämios — шлюбний, весільний) — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя. її виконували під час шлюбної церемонії, вона мала форму побажання. Епіталама сформувалася у VIII—VI ст. до н. е. Авторами епіталам були Сапфо, Теокріт, Катулл. До цього жанру зверталися В. Тредіаковський, І. Сєверянін, він зустрічається у творчості М. Рильського.

Серенада (франц. serenade від італ. sera — вечір) — пісня про любов, яку виконують під акомпонемснт мандоліни або гітари. Серенада славила цноти дівчини, запрошувала на побачення. Вона була поширена в Іспанії та Італії, у музиці XVIII—XIX ст. стала інструментальним твором камерного характеру.

Страницы:12следующая →
Описание работы
Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін "ліричний герой" увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.
Содержание работы
содержание отсутствует