Бюджетна модель суспільства

Негативним є те, що централізований  порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджетів, які входять до бюджетної системи України, породжує в органах влади і всіх ланках управління споживацьке ставлення до них і не стимулює їх діяльність на вишукання додаткових коштів у господарствах областей, міст і районів. Саме місцеві органи влади й управління повинні розробляти відповідні заходи щодо поліпшення економічного стану своїх сіл, селищ, районів, міст і областей та вишукування можливостей додаткового залучення коштів в їх бюджети на підтримку діючих установ охорони здоров’я, освіти, культури та фінансування інших заходів передбачених бюджетами. Адже якщо держава мобілізує кошти для фінансування пріоритетних напрямів економічного розвитку, вона не може достатньо забезпечувати позики, субвенції і субсидії місцевим бюджетам, і останні змушені будуть скорочувати видатки за рахунок мережі установ культури, освіти, охорони здоров’я, що дуже небезпечно.

Реформування спонукає органи місцевої влади і управління до розробки невідкладних заходів щодо пошуку зособів для фінансування інфраструктури. З Державного бюджету місцевим органам влади та їх бюджетам виділяється мінімум допомоги.

Прийняття консолідованого бюджету, до складу якого входять усі види бюджетів бюджетної системи, пов(язане із значним навантаженням на місцеві органи влади і управління, вимагає від них повної відповідальності за виконання бюджету. Позитивним у консолідуючій схемі бюджету є те, що бюджетна система спирається на економічно і юридично врегульовану сукупність Державного бюджету, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських, районних, селищних та сільських бюджетів. При цьому передбачається повна самостійність місцевих бюджетів і всіх їх ланок, зумовлена наявністю власних та закріплених доходних джерел і правом визначення напрямів їх використання. Негативним моментом є те, що в умовах постійного скорочення виробництва і доходів повна самостійність місцевих рад при формування бюджетів ще більше поглиблює кризові явища в економіці регіонів.

У ринкових умовах бюджет є основним інструментом державного регулювання соціально-економічних процесів. Надходження до бюджету безпосередньо залежить від стану виробництва. Звичайно, одним із важелів досягнення цього має бути ефективна податкова сиситема.

Система оподаткування має  забезпечити оптимізацію структури  розподілу та перерозподілу національного доходу. Реформування податкової системи має базуватися на принципі збереження доходної частини бюджету і забезпечення обов’язковості та рівнонапруженості у сплаті податків усіма юридичними і фізичними особами, недопущення будь-яких проявів дискримінації до окремих платників або категорій платників податків, а також стосовно оподаткування товарів вітчизняного чи іноземного виробництва.

У свою чергу можливість утримувати соціальну сферу, забезпечувати соціальний захист населення  залежить від стану надходжень до бюджету. Формування доходної та видаткової частини бюджету пов’язане з основними макропоказниками економічного і соціального розвитку України.

Особливої актуальності набувають  сьогодні питання, пов’язані з розширенням бази і прав місцевих органів влади щодо формування доходів своїх бюджетів за рахунок місцевих податків та зборів. З цією метою необхідно переглянути чинне законодавство про місцеві податки та збори, розширити коло об’єктів оподаткування, встановити перелік місцевих податків, обов’зкових до сплати на всій території України.

У зв’язку з цим хотілося зупинитись на тих проблемах, без розв’язання яких неможливо говорити  про стабілізацію у бюджетній сфері, про економічний розвиток взагалі.

Відсутність належного законодавчого  регулювання бюджетних правовідносин та механізму відповідальності за порушення бюджетного законодавства викликає цілий ряд негативних соціально-економічних наслідків. Серед найнегативніших вплив мають:

- постійне недовнесення протягом останніх років належних державному бюджету платежів і у зв’язку з цим недофінансування або затримка у фінансуванні окремих видів видатків;

- відсутність правового регулювання відповідальності розпорядників бюджетних коштів у випадках взяття зобов’язань, що перевищують обсяг виділених їм асигнувань;

- послаблення контролю за цільовим і ефективним використанням бюджетних коштів, що призводить до численних порушень, а відтак до втрат державних коштів;

- неповне відображення в бюджеті доходів, які одержують бюджети бюджети установи, органи виконавчої влади  від використання власності й здійснення позабюджетної діяльності, що створює систему неконтрольованості у використанні державних коштів і майна.

Наша країна має потребу в сильному державному бюджеті, оскільки він повинен істотно впливати на економічний розвиток усіх регіонів, мати реальні інвестиційні зв’язки із народним господарством, забезпечувати регіональну стратегію економічного розвитку країни.

На сьогоднішній день актуальною є проблема бюджетних взаємовідносин. Послідовна реалізація механізму міжбюджетних відносин нині ускладнюється браком бюджетних коштів. Бюджетна практика розвинутих країн свідчить, що кожній з них не вдавалося забезпечити розмежування доходів між ланками бюджетної системи якимось одним способом, завжди застосовувалась їх комбінація.

Наші законодавці при  формуванні чинної податкової системи  не мали чітко сформульованих принципів розмежування доходів між бюджетами рівнів. У результаті незрозумілими є причини, що зумовлюють віднесення податків, зборів та інших обов’язкових платежів до тієї чи іншої групи.

Першим важливим кроком в удосконаленні системи бюджетних відносин має бути закріплення відповідальності за фінансування різних видів державних витрат і формування нормальних взаємовідносин із виконання видаткової частини бюджету.

Перебудова бюджетної системи стосується не лише взаємовідносин між державними та регіональними бюджетами, а й відносин бюджетів вищестоящого рівня до бюджетів нижчого рівня.

Кошти місцевих бюджетів - основа фінансової бази органів місцевого самоврядування. Однак у більшості випадків вони не можуть забезпечити ефективного впливу цих органів на соціально-економічні процеси.

Однією з проблем у  бюджетній сфері залишається  питання державних видатків. Ще недостатньо зроблено змін щодо змісту, спрямування бюджетних видатків, методології їх планування і фінансування.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Сучасна бюджетна модель суспільства

2.1. Основні моделі бюджетної  системи України

В Україні необхідно створити ефективну  бюджетну систему, яка б стала  інструментом досягнення економічного зростання та забезпечення належного  виконання державою своїх функцій. Слід визначитись із моделлю бюджетної системи, що відповідала б закріпленому в Конституції державному та територіальному устрою країни. Це найпринциповіший момент, що забезпечує альтернативи політичного вибору.

Під моделлю бюджетної системи розуміємо спосіб побудови бюджетної системи та організації міжбюджетних взаємовідносин. Світова практика свідчить, що існують три основні моделі організації бюджетної системи держави.  
Перша з них базується на принципах автономії кожного рівня влади, повному розмежуванні різних податків між територіальними рівнями і закріпленні їх за відповідними бюджетами. Це означає, що в країні, яка має таку бюджетну систему, справляються центральні, регіональні й місцеві податки. Вони повністю надходять до відповідних бюджетів. Кожен рівень влади при цьому відносно незалежний один від одного і забезпечує фінансовими ресурсами покладені на нього функції, в основному, за рахунок власних податкових надходжень.

Друга модель бюджетної системи  базується на фіксованому пайовому розподілі основних податків між  різними територіальними рівнями. Це означає, що в країні, де запроваджено подібну бюджетну систему, центральна влада, регіони й місцеве самоврядування мають зафіксовану частку доходів  від кожного з податків. Ця частка є стабільною, не змінюється і забезпечує формування основної частини фінансових ресурсів кожного рівня влади.

Третя модель, базується на тому, що у державі різні рівні влади  застосовують спільну базу оподаткування. Це означає, що кожен рівень влади  – центральний, регіональний та місцевий – встановлює свої ставки оподаткування  в межах одного і того ж податку. Таким чином, загальна ставка податку  по країні є сумою податкових ставок центральної, регіональної й місцевої влади. Звичайно, в чистому вигляді такі моделі не існують. Кожна країна сформувала специфічну, властиву лише їй, модель бюджетної системи. Таке завдання постало і перед Україною. Враховуючи світовий досвід й життєві реалії, в Україні можна було б побудувати модель бюджетної системи з такими ознаками:

- доцільно запровадити центральні, регіональні й місцеві податки, які б повністю зараховувалися до відповідних бюджетів. Такий принцип розподілу фінансових ресурсів слід було б доповнити пайовим розподілом окремих з нинішніх, так званих "регульованих доходів", на сталій основі. Що могло б бути зроблено за рахунок закріплення на законодавчому рівні, на довгостроковій основі, частки центрального, регіональних і місцевих бюджетів у таких доходах.

- слід відмовитися від поділу бюджетних доходів в Україні, на так звані "закріплені" й "регульовані". Основна частка доходів центрального, регіональних і місцевих бюджетів має формуватись на основі їх власних податків і паїв у податках.  
Фінансове вирівнювання так званих "бідних" і "багатих" територій слід забезпечувати не за рахунок регульованих доходів, а лише на основі системи бюджетних трансфертів (дотацій, субсидій, субвенцій). Саме на цих засадах здійснюється фінансове вирівнювання у всіх розвинених країнах.

- механізм фінансового вирівнювання має забезпечити створення відносно однакових умов для проживання громадян України на всій території держави. На відміну від інших європейських країн, ми маємо разючі відмінності між рівнем та якістю життя у містах та селах, різних за географією та політичною вагою регіонах, що є свідченням, по суті, відсутності державної регіональної політики.

- слід у законодавчому порядку визначити рівень державних мінімальних соціальних стандартів, які забезпечуються органами місцевого самоврядування на всій території України. Відповідно до потреб забезпечення державних мінімальних соціальних стандартів, кожен орган місцевого самоврядування повинен мати знову ж таки законодавче гарантований мінімальний бюджет і доходну базу.

Теорія бюджетної моделі суспільства  також приділяє увагу економічним і соціальним інститутам. Інститути, як правила гри у суспільстві, “створені людьми обмежувальні рамки, які організовують взаємовідносини між людьми”, створюються свідомо чи формуються у процесі історичної еволюції. Важливим при дослідженні бюджетної моделі суспільства є поділ інститутів на формальні ( правила, закони) і неформальні (норми поведінки, звичаї, традиції), останні є основою перших і одночасно доповнюють їх. Інше принципове положення: інститути у своїй сутності - це правила гри, гравцями у цій грі виступають організації - “групи людей, які об'єднані прагненням разом досягти будь-якої мети”. При цьому організації і самі гравці виконують функції агентів, які змінюють інституційну основу суспільства. Право визначає держава, маючи монополію на насильство, яке уособлюється судовою владою і урядом. важливою особливістю інститутів як стійких соціальних, правових, економічних та інших відносин, є їх здатність до постійного відтворення.

Соціальний інститут - це організована система зв'язків і соціальних норм, яка об'єднує значущі суспільні цінності і процедури,задовольняють основним потребам суспільства. Це досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей. Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління і соціального контролю як одного з елементів управління. Соціальні інститути керують поведінкою членів суспільства через систему санкцій і нагород. У соціальному управлінні і контролі інститути грають дуже важливу роль. Їх завдання зводиться не тільки до примусу. У кожному суспільстві існують інститути,що здійснюють гарантії волі у певних видів діяльності – свободу творчості або нововведень, свободу слова, права на отримання певної форми і величини доходу, на житло і безкоштовне медичне обслуговування.

Саме соціальні інститути підтримують  спільну кооперативну діяльність в організаціях, що визначають стійкі зразки поведінки, ідеї і стимули.

Соціальні інститути класифікуються на підставі змісту і функцій, які вони виконують - економічні, політичні,виховні, культурні, релігійні. Соціальні інститути можна поділити на формальні і неформальні.

Формальні інститути - спосіб організованого побудови на основі соціальної формалізації зв'язків, статусів і норм. Формальні інститути забезпечують проходження ділової інформації, необхідної для функціональної взаємодії. Регулюють щоденні особистісні контакти. Формальні соціальні інститути регулюються законами, нормативними актами.

До формальних соціальних інститутів відносяться:

- економічні інститути - банки, виробничі установи;

- політичні інститути - парламент, міліція, уряд;

- виховні і культурні інститути - родина, інститут та інші навчальні заклади, школа, художні установи.

Неформальні організації створюють  більше можливостей для творчої продуктивної діяльності, розробки та впровадження нововведень.

Отже, інститут - це своєрідна форма  людської діяльності,заснованої на чітко  розробленій ідеології, системі  правил і норм, а такожрозвинутому соціальному контролі за їх виконанням.

Соціально-економічний зміст моделі бюджетного суспільства та її складових  у широкому розуміння визначається характером суспільного ладу, державним  устроєм та конкретними історичними  умовами, у яких держава здійснює свої функції, тому і формування ефективної бюджетної моделі суспільства тісно  пов'язане з процесами інституційних  змін у суспільстві. інституційні зміни  здійснюють безпосередній вплив  на бюджетний простір країни як невід'ємну частину її єдиного економічного простору. У свою чергу і самі інституційні зміни є безпосередніми складовими цього простору.