Політичний дискурс

Дата добавления: 01 Октября 2012 в 21:30
Автор работы: k*************@mail.ru
Тип работы: курсовая работа
Скачать архив (42.90 Кб)
Файлы: 1 файл
Скачать файл  Просмотреть файл 

курсовая.doc

  —  148.50 Кб

 

ВСТУП

 

Сьогодні політичний дискурс став знаряддям різних політичних кіл. На його створення витрачаються величезні кошти та зусилля.  Політичні тексти соціально обумовлені. Особлива мова, що використовується при написанні політичних текстів, вимагає постійного вивчення й опису. Політичний дискурс-аналіз являє собою складну систему роботи з текстом.

Політичний дискурс - це сукупність «всіх мовних актів, що використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної політики, освячених традицією і перевірених досвідом» [1, с. 6].

Актуальність  даної теми обумовлена інтенсифікацією  міжнародної інтеграції у сфері  політики та соціального життя, і, у  зв'язку з цим, необхідністю адекватного, коректного перекладу політичного  дискурсу для ефективної міжнародної політичної взаємодії.

 Мета  роботи – розглянути політичний дискурс, вивчити його лінгвістичні особливості, дослідити практику перекладу лексики політичного дискурсу. 

 В рамках  цього дослідження, для досягнення  вищезгаданої мети, нами поставлений  ряд наступних завдань:  

1)вивчити різні підходи до тлумачення поняття «політичний дискурс»;

2)вивчити лінгвістичні особливості політичної мови; 

3)розглянути комунікативний та прагматичний аспекти перекладу текстів політичного дискурсу.

 Об'єктом дослідження є англомовні та україномовні тексти політичної сфери.

 Предмет дослідження:лексика політичного дискурсу і прояв її особливостей в практиці перекладу, як засобу міжкультурного спілкування. 

 Методика  дослідження: робота виконана комплексною методикою на основі порівняльного аналізу текстів.

 

1  ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС: ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНА

 

Науковці аналізують різні аспекти функціонування мови в політиці, відтак термін «політична мова» став уже звичним. Проте  дослідники й досі не виробили єдиного  підходу до розуміння цього феномена. Навіть термін «політична мова» не є на сьогодні загальноприйнятим. Тому існує необхідність визначити сутність політичної мови, її особливості, з’ясувати основний зміст цього поняття та уточнити термінологію, пов’язану з ним.

У літературі, у зв’язку з розглядом політичної мови, іноді вживаються такі терміни, як «спеціальна мова політики» або «функціональний стиль політики». Та на думку, наприклад, німецького дослідника В. Шмідта обидва ці терміни мають досить суттєві вади: хоча для мови політики безумовною є наявність спеціального словника, та все ж він відрізняється від інших спеціальних мов цілою низкою особливостей, основна з яких полягає в тому, що спеціальний словник політики використовується не тільки в політичних текстах, але і в різних сферах повсякденного життя. Крім того, політичні тексти можуть належати до різних жанрів, що, у свою чергу, обумовлює існування різних стилів у межах політичної мови. Отже, вважає В. Шмідт, найточніше зміст цього феномена відображають такі терміни, як «спеціальний словник політики» та «мова політики». Перший термін включає всю термінологію міжнародних відносин і сферу економіки, реалії внутрішньополітичного та економічного життя, визначення, пов’язані з політичним устроєм і суспільно-політичним життям окремих держав. Термін же «мова політики» об’єднує спеціальний словник політики і особливий, прагматичний аспект його застосування [10, с.60-73].

Дехто з науковців, досліджуючи проблеми функціонування політичної мови, вживає для означення цього феномена термін «політичний дискурс». Оскільки це поняття застосовується дуже часто, то й потребує додаткової уваги. Загалом, поняття «дискурс» – це один з найбільш багатозначних термінів, які використовуються в гуманітарних науках, що прямо чи опосередковано вивчають функціонування мови. Популярність його в різних науках обумовила ситуацію, яка полягає в тому, що загальновизнаного й чіткого визначення дискурсу, яке б охоплювало всі випадки його вживання, немає.

Термін «дискурс» потрапив до широкого наукового вжитку, зокрема, й до політологічного, з лінгвістики за безпосередньої участі М. Фуко, Р. Барта, Г. Маркузе десь наприкінці 1950 – початку 1960-х років. У праці «Міф сьогодні», яка вийшла 1956 року, Р. Барт ще не вживав терміна «політичний дискурс», проте вже використовував термін «дискурс». Часто на початку 1960-х років це поняття з’являється і в працях М. Фуко. В. Долгих припускає, що термін «політичний дискурс» набуває всесвітнього наукового поширення з виходом праці Г. Маркузе «Одновимірна людина: дослідження ідеології розвиненого індустріального суспільства» (1964 р.) [7,с.121-125]. В ній йдеться про «універсум політичного дискурсу» як про даність, яка є сама собою зрозумілою, хоча Г. Маркузе так і не розкриває його змісту. У М. Фуко про «політичний дискурс» йдеться в працях, що виходять з 1966 року. У нього він співіснує поряд з іншими видами дискурсу (науковим, релігійним, економічним тощо). Загалом же розуміння М. Фуко дискурсу та його політичного характеру в значній мірі визначило розуміння цього поняття і межі його використання в подальшому іншими дослідниками.

Сучасні науковці пропонують різні визначення політичного  дискурсу. О. Гайдулін зазначає, що політичний дискурс, як правило, розуміється «як практичне структурування вербально-смислової реальності через комунікативну взаємодію суб’єктів владних інтенцій у політичній реальності» [5,с.23-25]. На його думку, політичний дискурс – це вербалізація політичних ідей для їх реалізації у політичній дії.

Е. Шейгал вважає, що під політичним дискурсом слід розуміти «будь-які мовні утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких належить до сфери політики» [17, с.367]. На думку Н. Герасименко, про політичний дискурс можна говорити як про «суму мовних утворень у певному паралінгвістичному контексті – контексті політичної діяльності, політичних поглядів і переконань, включно з негативними її проявами (ухиляння від політичної діяльності, брак політичних переконань)» [6,с.22].

А. Бєлова вважає, що політичний дискурс існує в  усній і письмовій формі. До усної  форми можна віднести публічні виступи політиків високого рангу, їх інтерв’ю, виступи на радіо і телебаченні, прес-конференції, парламентські дебати, блоки політичних новин у теле- та радіопередачах. До письмової форми політичного дискурсу належать різні документи – договори, протоколи, угоди, рубрики політичних новин у пресі й такі форми політичної реклами, як політичні плакати і листівки [4,с.311].

Усі ці визначення можна віднести до широкого розуміння  політичного дискурсу, для якого  характерне включення до цього поняття  будь-якого актуального використання мови в соціально-політичній сфері, тобто політичний дискурс – це слово про політику, система суджень, наповнених політичним змістом. Згідно з вузьким розумінням, політичний дискурс – це лише дискурс політиків. Його складають урядові обговорення, парламентські дебати, партійні програми та виступи політиків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ

 

З’ясувати сутність політичної мови неможливо без визначення її видів. Але й це не просте питання. Німецький дослідник В. Бергедорф включає до складу політичної мови такі підсистеми: мова законодавства та адміністративно-правова термінологія, адміністративна мова чи мова управління, мова переговорів, мова політичного виховання, мова політичної пропаганди [13,с.400].

 

 

2.1   Класифікація політичної мови за М.Едельманом

 

Американський дослідник М. Еделман, встановивши  взаємозв’язок між стилістичними структурами політичної мови та її політичними цілями виокремив чотири основні різновиди політичної мови на основі політичної стилістики: мову умовлянь, мову закону, адміністративну мову та мову угод [15,с.142-163].

 

 

    1. Загальнонауковий підхід до класифікації політичної мови

 

В залежності від  форми функціонування і передачі інформації, політичну мову можна поділити на вербальну – мову слів та символічну – мову спеціальних знаків, умовних сигналів, емблем, ритуальних дій тощо. Політична мова поділяється також на спеціальну професійну мову політичних відомств (інструкцій, переговорів, розпоряджень, листування тощо) та загальнозрозумілу і більш доступну мову публічних політичних виступів (політичної інформації, доповідей, повідомлень, мітингів, парламентських дебатів тощо).

    1. Власна класифікація політичної мови на основі опрацьованого матеріалу

 

Проаналізувавши та узагальнивши попередні класифікації ми хочемо запропонувати свою класифікацію.  На нашу думку, до політичної мови можна віднести:

  1. мову публічних виступів політичних діячів у різних її проявах (заяви, інтерв’ю, радіо- і телезвернення, прес-конференції, радіо- і теледебати);
  2. мову функціонування політичних інститутів (мова урядових засідань, партійних з’їздів тощо). Особливо тут привертає увагу парламентська мова, головна складова якої – мова дебатів;
  3. мову політичної пропаганди і політичної реклами як в усній, так і в письмовій формі (у першу чергу – мова листівок, плакатів, радіо- та відеороликів);
  4. мову політичних документів (закони, договори, угоди, меморандуми, декларації, програми і статути політичних партій, протоколи засідань);
  5. мову засобів масової інформації (мова передач на політичні теми, блоки політичних новин на радіо і телебаченні, рубрики, які відводяться політичним подіям у пресі, статті на політичні теми, заяви політичних коментаторів та оглядачів, матеріали спеціалізованих видань стосовно різних аспектів політики тощо;
  6. мову виборів, у якій перетинаються й іноді набувають своєрідного значення згадані вище різновиди політичної мови.

 

 

 

  1. ВІДМІННОСТІ АНГЛОМОВНОГО І УКРАЇНОМОВНОГО СУЧАСНОГО ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ, ЗУМОВЛЕНІ ВПЛИВОМ ЕКСТРАЛІНГВІСТИЧНИХ ЧИННИКІВ

 

Політичний дискурс утворився внаслідок бурхливого розвитку міжнародних контактів, становлення незалежних держав, зміцнення культурних і політичних зв'язків. Внаслідок цього розвитку і сформувалися особливості політичного дискурсу українських провідних діячів політики, так само і англійських та американських, які обов’язково слід враховувати під час перекладу. Адже передача екстралінгвістичних аспектів будь-якого тексту чи дискурсу становить мету перекладача, іноді надзвичайно важливу для правильного сприйняття та розуміння реципієнтом отриманого повідомлення.

Невпинно зростаюча роль політиків у вирішенні першочергових  проблем людства викликала збільшення інтересу до вивчення політичного дискурсу різних країн. Однак необхідно підкреслити, що в останні десятиріччя ХХ століття вивчалися, переважно, окремі аспекти політичного дискурсу. Також досліджувалися різні аспекти сучасного політичного дискурсу на матеріалі англійської, німецької, іспанської та швецької мов. Увага приділялась аналізу індивідуального стилю політиків, випадкам комунікативних невдач, найбільш ефективним і поширеним стилістичним і риторичним прийомам, що застосовувались у промовах політиків [12, с. 8].

Для того, щоб зрозуміти  основні характеристики англомовного та україномовного політичного дискурсу слід провести аналіз і виділити основні відмінності між ними, що безперечно допоможе перекладачеві направити переклад того чи іншого політичного дискурсу у правильне русло.

Як нам відомо, кожен  народ окремої країни має свою культурну спадщину, історію розвитку, соціальний устрій, що протягом років у своїй сукупності і формує його менталітет, зумовлюючи психологічні особливості сприйняття життя, чинить безперечний вплив на його свідомість і утворює значним чином модель поведінки у своїй країни, тим самим визначаючи соціальну поведінку, соціальні прагнення, рівень домагань. Усе це у кінцевому рахунку утворює картину політичного життя країни кожного члена нації. Тим самим окремий народ очікує і потребує певних дій від політиків, що і є ключовим для політичного діяча під час формування агітаційної програми і конкретно промови. Український народ і американський чи англійський значно відрізняються своїм менталітетом, історією, традиціями, що і відображається у політичному дискурсі як і в інших сферах життя. Безперечно існують спільні риси, схожі особливості для політичного дискурсу як комунікативного та лінгвістичного явища, але прагматичний ефект, і мовні засоби досягнення кінцевої мети промови і виконання результату відмінні. Тож далі, розглядатимемо український та американський дискурс, з метою виділення основних відмінностей та взагалі особливостей, і їх важливість для здійснення перекладу.

Як зазначає К. С. Серажим у своїй статті «Сучасний український політичний дискурс: формування нового стилістичного канону» докорінні політичні зміни в Україні кінця XX століття супроводжувались радикальними змінами і в суспільно-політичній свідомості, що вплинуло на систему мови в цілому, і на мовні засоби, що вживаються у політичному дискурсі зокрема нові умови функціонування ЗМІ сприяють формуванню нового стилістичного канону, під яким ми розуміємо єдність структурних та змістових принципів організації мовних одиниць. Його основу складають норми відбору й сполучення мовних елементів у тексті відповідно до завдань комунікації [14].

На ритуалізацію політичної мови в радянські часи цілком слушно вказують А.Н. Баранов і Е. Г. Казакевич. На їхній погляд, ритуалізація мови є неодмінною умовою функціонування політичної культури, основаної на тому, що супер-его «народ» займає в політичному дискурсі, тобто в ситуації політичної комунікації, одночасно два місця – і суб'єкта («від імені якого усе робиться»), й адресата («в ім'я якого усе робиться»). У політичній культурі такого типу «досягнення згоди відсувається на задній план, а то й зникає взагалі - домовлятися ні з ким» [3, с. 14]. Іншими словами, в доперебудовні часи політична мова не виконувала функції засобу комунікації, отже, повноцінного політичного дискурсу як такого не існувало. А.Н. Баранов і Е.Г. Казакевич формулюють цей факт так: «у політичному дискурсі «народ» як супер-его був поданий у вигляді окремих неавтономних псевдополітичних суб'єктів, що не перебували в реальному діалозі, але імітували його, мимоволі ритуалізуючи політичну комунікацію» [3, с. 15-16]. Справжній політичний дискурс став можливим лише у посттоталітарну добу.

Негнучкість і формальність як визначальні ознаки радянського  політичного дискурсу визначає О.В. Какоріна; за її спостереженнями, радянський політичний дискурс (особливо в період від середини 60-х - до середини 80-х  років) становив собою неприродно стабільну систему. Коло тем було заздалегідь задане, оцінки були соціально санкціоновані, існувала вироблена система фразеологічних засобів, використовувалися відібрані в ході становлення традиції способи - кліше [8, с. 18].

Для мови наших днів характерним є розвиток тенденцій, що з'явилися у період перебудови. Комунікація стає адресною, діалогічною. На зміну «розмитому» «ми» приходить конкретне «я». Повертаються лексеми, що у радянський період вийшли зі щоденного вжитку у зв'язку зі зникненням реалій, які вони позначали в українському минулому (віче; правиця (праве крило парламенту). Актуалізації «застарілої» лексики великою мірою сприяє відродження духовних традицій, культурник цінностей і суспільних реалій, які були втрачені чи заборонені у добу тоталітаризму. З іншого боку, значна частина політичної лексики, що донедавна становила поняттєву основу політичного дискурсу, перейшла у розряд потенційних історизмів, які позначають явища радянського минулого (політбюро, соціалістичний табір) [14].

Страницы:1234следующая →
Описание работы
Сьогодні політичний дискурс став знаряддям різних політичних кіл. На його створення витрачаються величезні кошти та зусилля. Політичні тексти соціально обумовлені. Особлива мова, що використовується при написанні політичних текстів, вимагає постійного вивчення й опису. Політичний дискурс-аналіз являє собою складну систему роботи з текстом.
Політичний дискурс - це сукупність «всіх мовних
Содержание работы
содержание отсутствует