Глобалізаційні процеси і “нові” геополітичні реалії України

Глобалізаційні процеси і “нові” геополітичні реалії України

Григор’єв А.П.

В  сучасному  світовому  економічному  просторі  спостерігаються кардинальні зміни. Становлення глобальної господарської  системи, що руйнує кордони національних господарств, пов'язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, - найбільш значущий процес, який визначив обличчя світу на межі ХХ-ХХІ століть. Механізм глобалізації є об'єктом грунтовних досліджень, дискусій та суперечок серед науковців і політиків.

Інтеграція  і глобалізація - найчастіше обговорювані теми як у політичних колах, так і  серед фахівців-вчених і громадськості. Процеси глобалізації істотно впливають  на зміст і темпи формування нових  типів відносин у сучасному суспільстві і фахівців нового покоління.

Враховуються  три основних параметри: економічна інтеграція, технологія - число користувачів Інтернет, участь у міжнародній політиці. Найбільш глобалізованою країною стала  Ірландія. На другому місці - Сінгапур, на третьому - Швейцарія. Україна тримає 42-е місце за рівнем глобалізації. Такого висновку дійшли автори щорічного «Рейтингу Глобалізації» (Globalization Index), який щорічно публікує журнал Foreign Policy  (2008р.).

Термін "глобалізація" вперше був введений американським економістом Т. Левіттом у статті, яку він опублікував у 1983 р., для означення феномену злиття ринків окремої продукції.

Під тиском глобалізації додаткового навантаження зазнають так звані "перехідні" суспільства, до яких належить і Україна. Адже вони певною мірою знаходяться на роздоріжжі політичного процесу, і проблеми, що супроводжують глобалізацію, додаються до численних внутрішньодержавних проблем. У такому випадку надзвичайно актуальним має стати питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов будь-яка держава. Глобалізаційні процеси як об'єктивне і надзвичайно потужне явище пробиватимуть собі шлях схвалення чи заперечення. Національні політичні лідери мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток цього явища з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу[1].

Напрями інтеграції і глобалізації  Україна черпає з власних геополітичних концепцій. Враховуючи  те, що  до проголошення незалежності, зважаючи  на  історію, Україна тривалий час була  у складі  різних держав, сформувалися  такі  геополітичні доктрини, зокрема, це  східна, західна, північна, південна (або північно - південна ).

"Східна" доктрина ніколи не передбачала  самостійності України, а завжди  бачила її або у складі єдиної і неподільної Російської імперії, або як "автономну " , "федеративну " частину  "демократичної " чи комуністичної Росії. Тобто прихильники даної  доктрини  пропагували східний напрямок інтеграції  Української держави.

В основу "західної" геополітичної  доктрини  були  покладені  теоретичні  концепції  Михайла Грушевського. Він бачив майбутнє України у колі цивілізованих  держав Європи і світу загалом. Німеччина й Америка, Росія і Польща, сусіди безпосередні й посередні, повинні  були стати полем економічних, культурних та політичних інтересів України. Для зовнішніх відносин України головним має бути принцип  плюралізму.

Відповідно  до  "балтійсько - чорноморської"  геополітичної доктрини, яку розробив український  географ Степан Рудницький,  для захисту  від російського  імперіалізму  Україна повинна стати центром  федерації у складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі та України. Після  розпаду СРСР, ідеї цієї доктрини  знову відроджуються. Тут дуже важливу роль відіграє чинник виходу України не лише на Чорне, але й через Польщу і Литву - на Балтійське море і завдяки цьому - у північно - західну Європу.

Південна, чорноморська  доктрина  українського політика  Юрія Липи була сформована напередодні Другої світової війни. Вона розглядала Україну  у системі  держав Чорноморського  простору. Чорноморський простір, на думку Ю. Липи, становить цілісність, має  свій геополітичний зміст, свою етнічну спільноту  та власні вироблені  торговельні, культурні і державні традиції, що споріднили менталітет його населення[2].

Україна не повинна відмовлятися від  чорноморської доктрини й у наш  час, коли геополітична ситуація дуже змінилась. Проте її, очевидно, слід розширити і назвати середземноморською. Тоді вона буде націлювати зовнішню політичну діяльність не лише на більшу кількість країн порівняно з чорноморською, але й дасть змогу урізноманітнити геополітичну  поведінку України в усьому південному секторі.

Щодо сучасної геополітичної доктрини України, то її головні риси закладені  у "Декларації незалежності"(1990) : Україна  є мирною, нейтральною  державою; однозначно вибрала західну  орієнтацію; пріоритетними об'єктами зовнішньої політики, стратегічними партнерами України є Росія, Польща і США - держави з якими вона мала і має найтісніші економічні, культурні та міжетнічні зв'язки.

Слід зазначити, що з часу набуття  Україною державного суверенітету, дискусії, присвячені вибору шляхів політичного та соціально-економічного розвитку, не втрачають своєї актуальності та гостроти. Однак при всьому зовнішньому розмаїтті варіантів дискусій, що пропонуються конкуруючими на політичному подіумі партіями, їх змістовний спектр доволі обмежений: або орієнтація на жорстке державне регулювання економіки, або її лібералізація та адаптація до ринкових умов. Крім того, оскільки у цих програмах недостатньо враховується досвід розвитку економічної системи, вони позбавлені головного - чітко прорахованих та збалансованих дій по їх реалізації, а відтак і гарантій сталого економічного успіху.

Потенціал України для участі у  глобальних ринках як повноцінного партнера досить високий. Зміст позитивних факторів, що складають соціально-економічний  ресурс країни можна визначити в наступному:

- вигідне  геополітичне розташування України  на карті транснаціональних транспортно-комунікаційних  коридорів, на території якої  перетинаються два головних їх  напрямки: "Північ - Південь" та "Європа - Азіатсько-Тихоокеанський регіон" через Кавказ і Центральну Азію;

- досить  прийнятна для початкового етапу  входження у світовий економічний  простір транспортно-комунікаційна  інфраструктура;

- наявність  численного штату висококваліфікованих  робітників, інженерно-технічних і  наукових працівників, спроможних забезпечити наукоємні технології виробничо-технічних секторів сучасної економіки.

Ці фактори  повинні ініціювати політичну волю керівництва України на проведення безвідкладної і широкомасштабної переорієнтації усієї господарсько-економічної та нормативно-законодавчої бази для повноцінної інтеграції країни у систему міжнародного економічного співтовариства і у глобальні ринки.

 Варто  виробити єдину стратегію європейської  інтеграції, у якій би були  чітко узгоджені і процеси  нашого входження до Європейського Союзу, і розвиток можливостей на пострадянському просторі - орієнтацію на формування широкого загально - євразійського  економічного простору.

Тому політичні  задачі в процесі управління необхідно  пов'язувати з технологічними складовими системи захисту національного суверенітету, посиленням факторів соціальної консолідації суспільства в Україні. Головна проблема полягає в тому, щоб органічно з'єднати задачі європейської інтеграції з утвердженням моделі соціально орієнтованого й одночасно структурно-інноваційного розвитку української економіки. Шлях для практичного втілення цієї ідеї - це шлях гуманізації соціальних процесів і послідовної зміни людської самосвідомості в даному напрямку. Успішність інтеграції України в європейський і світовий економічний простір, здатність нашої держави реалізувати свій потенціал в умовах розгортання процесів глобалізації залежить від правильності вибору відповідної стратегії розвитку, що повинна базуватися на нових інноваційно-інтелектуальних підходах. Така стратегія повинна бути розроблена як для держави в цілому, так і для окремих регіонів країни, бути основою побудови і розвитку їхніх раціональних взаємин.