Писемність та писемні пам’ятки давніх слов’ян

Міністерство освіти і  науки України

Таврійський національний університет  імені В. І. Вернадського

 

Факультет української філології  та українознавства

 

Кафедра українського мовознавства

 

 

 

 

Писемність та писемні пам’ятки давніх слов’ян

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з курсу «Вступ до

слов’янської філології»

студентки І курсу групи А

Богдан  Віри  Сергіївни

Викладач

Розумейко М.С.

 

 

 

Сімферополь – 2011

 

Зміст

Перші етапи зародження писемності

Українська мова в Київській Русі

Пам’ятки української мови

Висновок

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Шукаючи прадавні корені української  мови, не можна ігнорувати й того безсумнівного факту, що українці –  частина слов’янського світу, а  українська мова – одна із слов’янських мов. Проблеми походження східнослов’янських народів взагалі й українського зокрема, формування східнослов’янських територіальних діалектів і національних мов та інші проблеми східнослов’янського  етно- і глотогенезу мають чимало складних, неясних і свідомо заплутаних аспектів, з’ясування яких потребували  спільних зусиль учених з України  й україністів з діаспори. У  ході поглибленого вивчення першоджерел  і вільних та відвертих наукових дискусій на ці складні, але актуальні  теми ми зможемо поступово наближатися  до істини, збагачуючи свої знання про  наше минуле й будуючи духовний підсумок для нашого майбутнього.

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПЕРШІ ЕТАПИ ЗАРОДЖЕННЯ  ПИСЕМНОСТІ

Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні.,Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування  писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують  наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить від руського”, і що воно схоже на грецьке.

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами.

Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.  
Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.  
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов’янське письмо перед Костянтином”1 переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані”. Ця подія датується зимою 860—861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.  
Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у праці “Походження слов’янської писемності”

Збереглося “Житіє Кирила”, написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Констянтинополем.

Діяльність місіонерів, які проповідували  християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Констянтинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов’янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну  українську абетку, то очевидно, що більшість  її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у “Житії” повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця” закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.  
Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.

Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша — мас 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникали як зайві.

Звичайно, багато незручностей для  дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов’янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковно-слов’янської мови! І саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

2. УКРАЇНСЬКА МОВА В  КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Історія кожної мови вивчається в  нерозривному зв’язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу.  
Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації виявилися спірними, адже вони грунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбилась ні на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед за допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думки тощо.

Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина  “давньоруська” мова, спільна для  “трьох братніх народів”.

Ця ідеологічна догма нав’язувалася  всім, без винятку, науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали:

“Спільноруська прамова розпалася  на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку ІХ віку” 1.  
Олексій Шахматов — один з небагатьох російських вчених, який відстоював права української мови ще у 1905 р. У 1916 p. він присвятив дослідженню української мови працю “Короткий нарис історії малоруської (української) мови”. Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де й помер. Його праці з українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю та сумлінністю.

У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” (1922) 1 Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х — ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 p.), простежив  розвиток південноруської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної української мови, а також мову літературних творів ХV — ХІХ ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об’єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.  
Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. “купол” церкви) та ін.  
Для уважного читача давньоруських пам’яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім’я, стіни (пор. з рос. немая, семья, стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік А. Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 p. Досить часто в пам’ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-3, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.  
Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, шо в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамь (де имамъ — допоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим).

Агатангел Кримський стверджує: “...порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше’ навіть від доби Київської держави”. У своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” він робить висновок: “Мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості”1. Про сучасну російську мову він писав: “Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня”2.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАМ’ЯТКИ  УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ — писемні тексти, що використовуються для вивчення історії системи мови (у т. ч. її говорів) та дослідження історії української літературної мови. Серед джерел вивчення історії української мови (сучасні нар. говори, вкраплення у текстах пам’яток генетично споріднених мов; слова, фрази, власні назви людей та геогр. об’єктів в іншомов. пам’ятках) писемні пам’ятки мають першорядне значення, адже саме вони документально засвідчують систему мови певної доби, показують, у якому напрямку розвивалися та чи ін. фонема, морфол. елемент, синтакс. конструкція, як ішов розвиток функцій словотворчих засобів і служб, слів, розкривають шляхи й причини відмирання, виникнення й розвитку нових елементів мовної структури, поповнення її словникового складу. Звичайно, тільки на основі пам’яток можна досліджувати історію становлення літ. мови, вдосконалення й урізноманітнення її функц. стилів, вироблення заг. норм і правопису, її зв’язків з ін. мовами. На письмі фіксували свою мову ще давньослов’ян. племена, про що писав Чорноризець Храбр у кін. 9 — на поч. 10 ст. й, можливо, праслов’яни, але такі тексти не збереглися. Очевидно, старожитні сх. слов’яни також користувалися якоюсь писемністю, про що свідчать іноз. (арабські) джерела, а також напис на корчазі із с. Гньоздова біля Смоленська, який читаємо «гороуна» (пор. укр. діал. «горунка» — різновид рослини гірчиці). З християнством на Русь прийшла старослов’ян. писемність з Болг. царства (сучасні Болгарія і Македонія) у формі, створеній Кирилом (глаголиця) та видозміненій, наближеній до грец. графіки учнями Кирила та Мефодія чи їх найближчими послідовниками (кирилиця).

Найдавнішими  збереженими давньорус. текстами, які  з великою достовірністю датуються, є написи на монетах Вел. кн. Володимира Святославича, карбованих 988 — 1015. У Київ. Русі функціонували дві писем.-літ. мови —старослов ‘янська мова, яка під впливом живої мови кін. 11 ст. набула низку давньоруських фонет., грамат. і лекс. прикмет, ознак її східнослов’ян. редакції, та давньоруська мова, що базувалася на живій мові стольного Києва. Ориг. давньорус. пам’ятки, крім загальносхіднослов’ян. рис, відбивають із давніх-давен і деякі місц. особливості. При дослідженні історії укр. мови використовуються переважно (але не тільки) тексти, написані або переписані на півдні Київ. Русі.