Історія становлення номінація як об’єкта лінгвістичних досліджень

 

Зміст 

1. Вступ……………………………………………………………3
2. Історія становлення номінація як об’єкта лінгвістичних досліджень……………………………………………………...4
3. Предмет теорії номінації………………………………………7
4. Структура, функції та засоби номінації………………………8
5. Автономна та неавтономна номінація…………………..……9
6. Первинна і вторинна номінація………………………………10
7. Висновки……………………………………………………….11
8. Список використаних джерел………………………………...13

 

Вступ

Багатовікова історія  дослідження мови демонструє інтерес вчених до питання визначення основних мовних функцій, в число яких неминуче входить номінативна. Виступаючи в якості первинної функції мови, номінативна функція припускає здатність мовної системи називати і визначатиму фрагменти дійсності, формуючи поняття про них у вигляді слів, сполучень слів та фразеологізмів. [2; с. 336] Динамічний розвиток пізнавальної та комунікативної діяльності людського суспільства і, як результат, поява нових реалій, артефактів, предметів матеріальної і духовної культури дійсно визначають одну з основних завдань мови як «забезпечення всіх сфер життєдіяльності людини новими іменування ». [8; с. 115]

Таким чином, дослідження  лексичної номінації ведеться, перш за все, в рамках лексикологічного напрямки, де вивчаються семіотичні та ономасіологічні сторони номінації. Іншими словами, лексична номінація розглядається з точки зору її структури як мовного знака та її зв'язку з означуваним феноменом.

Накопичивши достатньо багатий  досвід в області опису мовного інструментарію в рамках системно-структурного напряму і типологічної парадигми, вчені звертаються до дещо іншого ракурсу лінгвістичних досліджень. Сучасне мовознавство прагне до багатоаспектності опису мовних явищ, у тому числі і в області дослідження такого мовного феномену, як номінація. [11; с.18]

 

Історія становлення  номінація як об’єкта лінгвістичних  досліджень

Усі нові явища обов’язково  потребують лінгвального осмислення, про що свідчить і вся історія лінгвістики як науки. Передусім цими завданнями «опікується» одна із галузей лінгвістики – ономасіологія. Джерела теоретичної ономасіології сягають часів античності. Теорія іменування була важливою складовою античної філософії та зумовила зацікавленість останньої питаннями природи мови. Це питання вирішувалося значною мірою на матеріалі аналізу виникнення імен, їх істинності або неправдивості, вмотивованості чи, навпаки, довільності зв’язку між змістом і формою слова [10; с.345]. Деякі засадничі положення ономасіології сформувалися задовго до утвердження її як самостійної дисципліни. Про це свідчать, зокрема, такі факти: від середини ХІХ століття відбувається становлення ономасіології на лексичному рівні – в ідеографічній лексикографії, а також пізніше – цикл досліджень назв тварин та рослин, в термінах спорідненості тощо.

Вивчення слів як засобів  мовного позначення речей, предметів  матеріальної і духовної культури йде  від початку ХХ-го століття у зв’язку  з напрямком «Слова і речі» («Wörter und Sachen»). У цьому напрямку працювали такі німецькі вчені, як Р. Мерінгер, Г. Шухардт та інші. Однак ономасіологія як самостійна лінгвістична галузь вивчення слів як засобів позначення зі своїм предметом і методами дослідження оформилася лише в середині ХХ-го століття. Її становлення пов’язують із працями Л. Вейсгербера, В. Краузе, Ф. Дорнзейфа, Б. Кводі.

Уперше сформулював завдання цієї науки німецький учений А. Цаунер: «Ми маємо в мовознавстві два розділи, перший відштовхується від зовнішнього, від слова і задає питання, яке поняття пов’язано з ним звідси – семасіологія; другий бере за вихідний пункт поняття і встановлює, яке позначення, найменування має мова для цього поняття, звідси – ономасіологія. Її завдання – ...досліджувати, чому мова використовує те або інше слово для позначення того або іншого поняття». [1; с.83] Отже, теорія номінації розвивалася передусім як теорія, орієнтована на пояснення шляху від речі до її позначення, тобто шляху від предметного світу до номінації окремих фрагментів світу. Щоб бути одиницею номінації, ця одиниця повинна відповідати одній вимозі – позначати, бути назвою, виділяти об’єкт номінування як окрему сутність, здійснювати номінативну функцію, «тобто репрезентувати виділений в акті номінації об’єкт засобами мови і замінювати далі цей об’єкт його ім’ям у мовній діяльності» [8; с.42].

В основному в поле зору дослідників потрапляли власні імена, які й сприяли виділенню ономасіології  як окремої дисципліни. Пізніше власні назви стали об’єктом ономастики, залишивши ономасіології галузь загальних назв.

Принципи іменування досліджено головним чином на іменних класах, ось чому в теорії номінації центральне місце посідає іменник. Поступово  почали досліджувати інші частини мови. Такий підхід підготували російські  дослідники, у працях яких частини  мови розглянуті як такі, що слугують позначенню різних сутностей предметного світу. Цей підхід сприяв визначенню номінативної специфіки слів різних частин мови і класифікації словесних знаків за тими функціями, які вони виконують [12; с. 38].

Значний внесок у розвиток ономасіологічних концепцій зробили  чеські лінгвісти. Саме в руслі Празької лінгвістичної школи в ході застосування функціонального підходу до мови сформувалася у 30 – 40-х рр. ХХ-го століття так звана функціональна ономатологія, метою якої було «вивчення засобів  і способів називання окремих  елементів дійсності і вивчення засобів і способів поєднання  цих називань у реченні у рамках тієї іменної конкретної ситуації. За основу досліджень взято комунікативні  потреби мовця: від мовлення до мови, від функціональних потреб до формальних засобів, за допомогою яких вони задовольняються». [5; с.228]

Отже, поняття номінації  значно розширилося: з предметним рядом, з конкретною ситуацією співвідносяться  у дослідженнях Празької школи не тільки слова як типові предметні  імена, але і як одиниці мовлення. Становлення (в основному з 1960-х  рр.) ономасіології як міжрівневої лінгвістичної дисципліни сприяло, таким чином, перенесенню уваги в розгляді номінативних засобів мови з іменників на всі повнозначні слова; переміщення центру ономасіологічних досліджень з лексичного на словотвірні одиниці мови (М. Докуліл, О. Кубрякова, І. Улуханов, Л. Капанадзе, І. Торопцев) і розгляд як засобів номінації також синтаксичних одиниць – словосполучень і навіть речень як позначень ситуації (з поєднанням в останніх номінативних і предикативних функцій). [4; с.404]

 

Предмет теорії номінації

Предметом теорії номінації  як особливої лінгвістичної дисципліни є:

• вивчення і опис загальних закономірностей утворення мовленнєвих одиниць;
• вивчення взаємодії мислення, мови та реальності в процесах найменування;
• ролі прагматичного фактора у виборі ознак, які лежать в основі номінації;
• дослідження мовної техніки номінації — її актів, засобів та способів;
• будова типології номінації, опису її комунікативно-функціональних механізмів.

Розрізняють ономасіологічний підхід до проблем номінації (коли за основу береться відношення реалія (денотація) — значення (сигніфікат) імені), або семасіологічний, при якому значення імені розглядається як спосіб виділення та найменування реалії (або класу реалій, денотата). [15]

Процеси та структуру актів  номінації прийнято описувати виходячи з відношення «реалія — поняття — ім'я». Кожний компонент цього універсально-логічного відношення номінації в її конкретно-мовному втіленні збагачується ознаками, характерними для визначення світу в даній мові:

• реалія представляється як денотат імені, як сукупність властивостей, виділених в актах номінації у всіх позначуваних даним іменем реалій (класу об'єктів);
• поняття, вбираючи в себе категоріальні ознаки, виступає як сигніфікат (значення) імені, в який можуть входити експресивні ознаки;
• ім'я розуміється як звукоряд, який ділиться в мовленнєвій підсвідомості згідно з організацією конкретної мови. [17]

 

Структура, функції  та засоби номінації

Базова структура номінації  задається співвідношенням сигніфіката та денотата імені, направленням цього відношення від значення імені до позначуваного об'єкта (реалії). Результати номінації, які позначають елементи дійсності, служать будівельним матеріалом для речення. В процесах номінації елементи мови пристосовуються до ідентифікації елементів дійсності або до повідомлення про їхні ознаки.

До функції ідентифікації  пристосовані:

• імена «природних родів» — предметів та живих істот;
• імена артефактів — предметів, створених людиною.

Семантика таких номінацій, втілених у формі конкретних іменників, відображає субстанціональний, чуттєво  відчутний образ позначуваного.

До функції предикації, або повідомлення про якості субстанції, пристосовані:

• імена ознак, які називають субстанціональні або відхилені від субстанції властивості — якості, стани, процеси;
• імена абстрактних понять, сконструйованих людиною.

За типом засобів номінації  розподіляються на:

• словосполучення як регулярний спосіб створення нових слів та значень;
• синтаксичну транспозицію, за якої морфологічні засоби вказують на зміну синтаксичної функції при зберіганні лексичного значення;
• семантичну транспозицію, за якої матеріальний вигляд переосмислюваної одиниці не змінюється, але утворюються багатозначні слова і фразеологізми різних типів.[16]

 

Автономна та неавтономна  номінація

За характером вказування іменем на дійсність розрізняються два типа номінації — автономна та неавтономна (непряма).

Автономна номінація відбувається на базі одного імені. Напр.: «ключ» — 1) знаряддя для замикання та відмикання замка, засува та ін.;           2) знаряддя для заґвинчування або відґвинчування гайок, болтів, труб, штанг;    3) природний вихід на земну поверхню підземних вод. Вторинні значення слів, отримуючи самостійну номінативну функцію, здатні вказувати на дійсність автономно. Закономірності вибору та комбінації лексичних одиниць залежать тільки від властивого їм значення.[11; с.118]

Відмінною ознакою неавтономної номінації є використання при  створенні нової мовленнєвої  одиниці комбінаторної техніки  мови. Така одиниця буде завжди співвідноситися  зі своїм означенням непрямо — за допомогою семантично опорного для даної комбінації найменування. Наприклад, в словосполученнях «крута вдача», «круті міри» прикметник «крутий» співвідноситься із означуваним «суворий», «строгий» тільки за допомогою опорних найменувань «вдача», «міри», без яких втрачає це значення. Вторинне значення цього типу не можуть вказувати на світ автономно.

Вибір слів, які мають  значення цього типу, залежить від  вибору семантично ключових для них  слів, в сполученні з якими перші  реалізують закріплене за ними значення. Формування фразеологізмів-ідіом проходить  як семантичне переосмислення словосполучення  в цілому, і представляє собою  особливий випадок вторинної  неавтономної номінації. [15]

 

Первинна і  вторинна номінація

Первинні процеси номінації  в сучасних мовах представлені рідко (наприклад, в комерційній номінації). Номінативний інвентар мови поповнюється переважно через запозичення  або вторинну номінацію — використання в акті номінації існуючої одиниці в якості імені для нового позначення. Результати первинної номінації усвідомлюються носіями мови як первісні. Похідність таких номінацій може бути розкрита тільки при етимологічному або інструментальному аналізі.

Результати вторинної  номінації сприймаються як довільні за морфологічним складом, або за значенням. Способи вторинної номінації  різняться в залежності від мовленнєвих  засобів, які використовують при  створенні нових імен, також від  характеру співвідношення «ім'я — реальність».

В основі всіх видів вторинної  номінації лежить асоціативний характер людського мислення. В актах вторинної  номінації встановлюються асоціації  за подібністю або за суміжністю між  деякими властивостями елементів  позамовного ряду і властивостями  нового позначуваного. [12; с.23]

Асоціативні ознаки, які  актуалізуються в процесі вторинної  номінації, можуть відповідати: 1) компонентам  переосмислюючого значення; 2) таким смисловим ознакам, які, не входячи в склад дистинктивних ознак значення, співвідносяться з фоновим знанням носіїв мови про дану реалію або про внутрішню форму значення. Переосмислення значень в процесах вторинної номінації проходить згідно з логічною формою тропів (метафори, метонімії тощо) і функціонального переносу.

Смислові компоненти, які  переходять при переосмисленні імені  у вторинні значення, формують внутрішню  форму цього значення. В залежності від збереження або забуття внутрішньої  форми розрізняють мотивовані або  немотивовані значення слів або фразеологізмів. Вторинна номінація характерна не тільки для лексичного складу мови, але  й навіть для афіксальних засобів  та синтаксичних конструкцій. Вона існує  скрізь, де відбулось переосмислення мовної сутності — автономної або неавтономної. [7; с.86]

Висновки

Повний лінгвістичний  опис лексичних одиниць мови неможливо  без звернення до теорії номінації, до теперішнього часу склалася в мовознавстві.