Виникнення сучасного загального мовознавства. Лінгвістична концепція Фердінана де Сосюра

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

 

 

 

 

 

 

Виникнення  сучасного загального мовознавства.

Лінгвістична  концепція Фердінана де Сосюра

 

 

 

 

Реферат з курсу

 «Історія лінгвістичних вчень»

 

 

 

 

Київ – 2013

 

Зміст

 

Вступ

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задовольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню думку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання.

До цих мовознавців  належить Фердінан де Сосюр — основоположник соціологічного напряму. Діяльність великого швейцарського лінгвіста Ф. де Сосюра заклала основу відразу декількох напрямків сучасної лінгвістики. Його ідеї вплинули і фактично визначили весь розвиток мовознавства в XX столітті.

Проблеми, поставлені й  розглянуті Сосюром у роботі “Курс  загальної лінгвістики”, виданій  його учнями, - мова й мовлення, системність  мови, її знаковий характер, синхронія  й діахронія й внутрішня лінгвістика  – вже багато в чому були сформульовані його попередниками й сучасниками: В. фон Гумбольдтом, Бодуеном де Куртене, М. Крушевським, В. Уїтні та іншими мовознавцями. Проте заслуга Сосюра полягає в тому, що він , поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Сосюр обрав метод антиномій, який широко використовував В. фон Гумбольдт та інші лінгвісти ХІХ ст. (наприклад, французький лінгвіст В Анрі видав 1986 року книгу “Лінгвістичні антиномії”).

I Вплив наукової діяльності Ф. де Сосюра на розвиток сучасного загального мовознавства

Діяльність великого швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра  заклала основу відразу декількох  напрямків сучасної лінгвістики. Його ідеї вплинули і фактично визначили  весь розвиток мовознавства в XX столітті. Робота "Мемуар про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах" (1879 р.), що він написав у 21 рік, була присвячена вихідній системі голосних в індоєвропейських мовах і стала дійсним відкриттям. У ній він висловив гіпотезу про те, що в спільноіндоєвропейській мові були визначені фонеми, що потім були втрачені, але сліди яких можна знайти, якщо звернутися до дослідження чергування голосних (т.зв. ларингальна гіпотеза). Чудовою особливістю гіпотези, висунутої Сосюром, було те, що вона ґрунтувалася на внутрішньому аналізі фактів спільноіндоєвропейської прамови і санскриту.

Сосюр зміг реконструювати зниклі елементи тільки тому, що мова розглядалася їм як цілісна система, цілком обумовлена відносини між своїми елементами. Через півстоліття, коли була дешифрована хетська мова, припущення Сосюра цілком підтвердилися. Відкриття, зроблені в ході вивчення хетської мови чудовим польським лінгвістом Е.Куриловичем, стали тріумфом створеного Сосюром структурного методу.

У 1906 – 1911 роках Сосюр  читав курс лекцій з загального мовознавства у Женевському університеті. У 1916 р., уже після смерті вчителя, його учні по своїх записах видали книгу за назвою "Курс загальної лінгвістики". У ній вперше в XX столітті була запропонована нова, цільна і несуперечлива загальлінгвістична теорія.

Ф. де Соссюр стояв у витоків семіотики – ще однієї галузі знання, що дозволила людству в XX столітті зробити виняткові за значенням і наслідкам відкриття. Головна теза – про системність мови, він порівнював її з іншими знаковими системами і висловив ідею про необхідність створити науку, шо „вивчаючу життя знаків усередині життя суспільства”. Ця наука – семіотика, чи семіологія – містить у собі мовознавство як складову частину.

ХХ століття – один з головних і поворотних моментів у мовознавчій науці: немає ніякої реальності, що не знайшла себе в мові. Нове в розгляд мови вносить Фердінан де Сосюр, що розробляє релятивістську концепцію мови в 60-70 р. XIX ст. Ф. де Сосюр підкреслював, що зв'язок означаючого й означуваного довільний і він перший вийшов за межі звичних уявлень про мову, представивши мову як деяку сукупність. Насамперед розглядаючи її як мовну діяльність, у якій з'єднується стільки факторів - біологічних, фізичних і психічних, індивідуальних і соціальних, історичних, естетичних, прагматичних, він задається питанням: де ж, власне, сама мова, запропонувавши повернутися до першооснов і розглядати мову як об'єкт, що не може бути ні з чимпорівняним.

II Теоретичні засади нової лінгвістичної теорії

Навчався Сосюр у  Женевському (1875) і Лейпцизькому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бругмана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опублікував у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випередила час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років, її вважають символом наукового передбачення в лінгвістиці. У ній встановлено початкову систему голосних індоєвропейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропейського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існування у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної теорії) знайшла своє підтвердження в 1927 p., коли львівський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 pp. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Сосюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Сосюр змушений був повернутися з Німеччини до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.

Протягом 1907—1911 pp. він прочитав три  курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікувати. Після  смерті Сосюра його учні А. Сеше й Ш. Баллі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено оригінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало переворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу теорію Соссюра з відкриттям М. Коперника.

Філософською основою лінгвістичної теорії Сосюра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюркгейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежується вплив положень Конта, викладених у його «Курсі позитивної філософії» (1830—1842): положення про необхідність опису розглянених явищ без проникнення в їхню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан суспільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.

Близькими для Сосюра були деякі  ідеї праці Дюркгейма. «Метод соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної сутності, асоціації багатьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).

III Проблематика, понятійний апарат лінгвістичної концепції Ф. де Сосюра

1. Перша важлива антиномія концепції Сосюра – мова й мовлення. Проблема їх співвідношення вперше була поставлена Гумбольдтом, потім її розглядали Потебня й Бодуен де Куртене. Вирішуючи цю проблему, Сосюр відштовхується від загального поняття мовленнєвої діяльності, складниками якої є мова й мовлення. Мовленнєва діяльність дуже різноманітна, вона стосується й індивідуальної, і соціальної сфери, стикається з такими галузями як фізика, фізіологія, психологія, має зовнішній (звуковий) і внутрішній (психічний) бік. Мовленнєва діяльність – це властивість, притамання людині. Мова й мовлення – це лише частини більш загального феномена, яким є мовленнєва діяльність. Мова й мовлення “тісно пов’язані між собою і взаємно передбачують одне: мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле й виконувало всі свої функції; мовлення, у свою чергу, необхідне для того щоб встановилася мова: історично факт мовлення завжди передує мові”. Разом з тим мова й мовлення різняться між собою рядом ознак.

Перша відмінність між  ними полягає в тому, що мова соціальна, а мовлення індивідуальне. Мова –  соціальний елемент мовленнєвої  діяльності, зовнішній відносно індивіда, той не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Сосюр наголошує на її психологічній природі: мова – це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю. На відміну від мови мовлення завжди індивідуальне, воно є “індивідуальним актом воле вияву й розуміння”. У мовленні немає нічого колективного, його прояви – індивідуальні й миттєві.

По-друге, мова протистоїть  мовленню як потенція його реалізації. Мова потенційно існує в мозку індивіда у вигляді граматичної системи й словника; реалізація цих потенційних можливостей відбувається в мовленні, у використанні засобів мови з метою комунікації.

По-третє, на відміну від  нестійкості й одноразовості  мовлення, мова стійка й довговічна. І , нарешті, мова відрізняється від мовлення, як “істотне від другорядного і більш-менш випадкового”. Істотними є нормативні факти мови, закріплені мовною практикою, другорядні й випадкові – коливання й індивідуальні відхилення в мовленні. Враховуючи зазначені чинники, Соссюр вимагає окремо вивчати кожен бік мовленнєвої діяльності, пропонуючи розрізняти лінгвістику мови й лінгвістику мовлення, яка має другорядне значення.

2.Протиставлення мови  й мовлення Соссюр образно  називає першим перехрестям на шляху лінгвіста. Другим перехрестям він називає антиномію синхронії.

Синхронія – це стан мови у даний час, статистичний аспект, мова в її системі. Діахронія - це еволюція мови, послідовність мовних фактів у часі, історичний або динамічний аспект. На думку Сосюра, “синхронічне все, що стосується статистичного аспекту” лінгвістики, “діахронічне все, що стосується еволюції”. Звідси походить вимога виділити нову пару незалежних дисциплін – синхронічної та діахронічної лінгвістики. Синхронічна лінгвістика має вивчати логічні й психологічні відношення між існуючими елементами мови, які утворюють її систему, розглядаючи їх так, як вони сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю. Діахронічна лінгвістика має вивчати відношення, які пов’язують елементи мови в порядку послідовності; ці елементи “не сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю”, вони заміняються одні іншими, але не утворюють систему. Таким чином, синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з мовою, а діахронічна досліджує мовлення, її об’єкт не утворює систему. Варто зазначити, що антиномію синхронії-діахронії розробляв уже Бодуен де Куртене як статику й динаміку мови.

3. Ще одне протиставлення  лінгвістичної концепції Сосюра  – антиномія зовнішньої й внутрішньої лінгвістики. Питання зовнішнього й внутрішнього в мові,роль зовнішніх чинників у її розвитку розглядав тією чи іншою мірою В.фон Гумбольд, Бодуен де Куртене та ін. Але заслуга Сосюра в тому, що він чітко розмежував сферу дії зовнішніх і внутрішніх чинників у мові. Він відокремлює саму мовну систему, розвиток якої визначається внутрішніми чинниками, від зовнішніх умов функціонування й розвитку мови. Серед позамовних чинників, які впливають на мову, Соссюр виділяє передусім зв’язок історії мови з історією суспільства, нації, цивілізації в цілому. Історія мови й історія суспільства переплітаються і впливають одна на одну: звичаї народу відбиваються в його мові, мова значною мірою формується народом, нацією. Завоювання, колонізація, торгівельні зв’язки, міграція племен і народів, стан культури, мовна політика держави впливають на межі поширення мови, визначають її взаємодію з іншими мовами, співвідношення діалектів усередині мови, особливості формування літературної мови, нарешті, характеризують специфіку історії мови. До зовнішньої лінгвістики Соссюр відносить також географічне поширення мов та їх діалектне дрібнення. На думку Соссюра, зовнішніми чинниками пояснюються деякі мовні явища, наприклад, запозичення. Проте екстралінгвістичні чинники не торкаються самої системи мови, її внутрішньої побудови: “неправильно думати, що оминаючи їх, не можна пізнати внутрішній механізм мови”. Для вивчення мови як системи “немає жодної потреби знати умови, в яких розвивається та чи інша мова”, оскільки “мова – система, яка підкоряється власному порядку”.Саме в останньому розумінні мова виступає предметом внутрішньої лінгвістики, бо внутрішнім є все, що певною мірою видозмінює систему. Разом з тим мову та її розвиток треба вивчати у зв’язку із суспільством, яке створило мову й постійно її розвиває. Такий поділ сприяв формуванню й розвитку надалі двох впливових напрямків у мовознавстві - соціологічному й структуралізму.

4. Визначальними в системі є два типи відношень між її елементами – синтагматичні й асоціативні відношення, заслуга у відкритті яких належить, на думку деяких дослідників, М. В.Крушевському. Синтагматичні відношення базуються на двох та більшій кількості членів відношення, “ однаковою мірою наявних в актуальній послідовності”. Синтагматичні відношення підпорядковуються принципу лінійності. Через дію цього принципу мовні одиниці “вишикуються” в лінію, де кожна одиниця утворює сполуку з сусідніми одиницями. Лінійні сполуки одиниць мови Сосюр називає синтагмами. Другий тип відношень він позначає як асоціативні, вони “поєднюють члени цього відношення у віртуальний мнемонічний ( гр. Mneme – пам’ять) ряд”. В асоціативні відношення Соссюр включає не лише морфологічні, але й смислові зв’язки між словами. На думку Соссюра, сукупність синтагматичних і асоціативних відношень “утворює мову й визначає її функціонування”. Мова представляє собою сукупність взаємопов’язаних елементів, де кожний член системи пов’язаний з іншими членами як у просторі (синтагматичні відношення), так і у свідомості (асоціативні відношення).

5.Сосюр обгрунтував знаковий характер мови. Вчення про мову як систему знаків, які виражають поняття, посідає важливе місце в лінгвістичному вченні Соссюра. Він вважає мову системою знаків, “в якій істотним є лише поєднання значення й акустичного образу, причому обидва ці компоненти знака однаковою мірою психічні”.

Мовний знак, за Сосюром, - це протиставлена двобічна психічна сутність: означення ( акустичний образ) й означуване ( поняття). Мовні знаки – це реальності, які знаходяться в мозку людини. Центральним знаком у механізмі мови є слово. Соссюр пропонує створити нову науку про знаки взагалі - семіологію. Лінгвістика “як наука про особливі знаки” буде частиною семіології, її найважливішим розділом, оскільки мова – це найскладніша й найпоширеніша семіологічна система”.Соссюр зазначає характерні ознаки мовного знака. Це передусім довільність знака, тобто довільність,умовність зв’язку означення з означуваним. Проте, з іншого боку, цей знак є обов’язковим для мовного колективу, який ним користується, він соціально обумовлений. Довільність знака зовсім не виключає його мотивованості, оскільки більшість слів у загальній системі мови мотивована.Принцип довільності знака породжує антиномію мінливість-немінливість знака. Немінливість мовних знаків характеризується тим, що люди вживають їх так, як встановлено традицією. У процесі історичного розвитку відношення між означенням й означуваним у знакові можуть змінюватись, тобто може змінитися звуковий склад слова, його значення або те й інше разом, що тісно пов’язано з принципом безперервності мовного розвитку.