Еволюція мистецтва

ЕВОЛЮЦІЯ  МИСТЕЦТВА

Мистецтво стародавнього  світу. Художні цінності, які виникли на цьому етапі, з’явилися вже на нових економічній, соціально-політичній, релігійній основах. У межах рабовласницької епохи можна знайти багато культурно-етнічних і стилістичних форм мистецтва. Цивілізація, яка існувала у Месопотамії (Межиріччі), створила унікальну художню культуру, що виявила себе в архітектурі, будівництві зіккуратів, храмів, веж, у яких вперше з’явилися такі елементи архітектури, як арка, купол, фриз, пілястр; у скульптурі малих та великих форм у рельєфі; у декоративно-прикладному мистецтві; у писемності. Саме у Месопотамії вперше виникли бібліотека, архіви, твори художньої літератури. Серед перших епічних творів відома видатна «Оповідь про Гільгамеша», деякі сюжети з якої увійшли до Біблії.

У період рабовласницьких відносин склалася єгипетська культура — культура пірамід, палаців, гігантських статуй фараонів, сфінксів, фрескового рисунка та ін. Протягом багатьох сторіч мистецтво Єгипту було умовним, підпорядковане канону, воно регламентувало засоби зображення людей, явищ, речей навколишнього світу. Єгипетський стиль був невід’ємним від релігії, влади фараона, наївно-матеріалістичного мислення єгиптян. У його межах складалися елементи реалістичного, скульптурного портрета (наприклад Нефертіті, зображення якої знайдено у гробниці фараона Тутанхамона, та ін.).

Античне мистецтво також склалося у період рабовласницьких відносин. Але це вже зовсім інші культура та мистецтво, які були зв’язані з умовами існування грецької цивілізації. В основі античного мистецтва лежить міфологія. Але в той же час це було реалістичне мистецтво з елементами ілюзорно-фантастичного сприйняття дійсності.

Для античного реалізму характерна героїчна концепція людини, утвердження  єдності людини й суспільства, гармонія внутрішнього світу. Мистецтво базувалося на розвитку античної філософії, релігії, моралі, художній герой — активний громадянин з властивим йому чуттям міри, з єдністю фізичних та духовних засад. Він вірить у долю, але не пасивно, а бореться з труднощами буття.

Античне мистецтво при всій своїй  внутрішній єдності стилістично  різноманітне. Кріто-мікенський, архаїчний, класичний, елліністичний — це періоди розвитку грецького мистецтва, протягом яких були створені унікальні пам’ятники архітектури (храм Парфенон, храм Ерехтейон та ін.), скульптури («Дискобол» Мирона, «Мойри» Фідія, «Дорифор» Поліклета), літератури (твори Гомера, Есхіла, Сапфо, Евріпіда, Софокла, Арістофана та ін.), театру. Традиції грецького реалізму продовжив Рим, який створив не менш значні художні цінності (наприклад, Колізей, амфітеатри, Пантеон, форуми, арки, мости, портретну скульптуру, монументальний живопис, поезію та ін.).

Мистецтво середньовіччя. На зміну античному мистецтву прийшло середньовічне, яке з’явилося на нових економічній феодальній, релігійно-християнській засадах: склалося нове світосприйняття, поганство поступилося релігійній картині світу. Середньовічний митець сприймав світ двомірним, тривіальними темами його творчості стали сцени із Біблії, Євангелія, Житія святих. У художній культурі з’явився канон, який надавав авторам межі змісту, художні форми і мету творчості. Середньовічне мистецтво перетворилося у символічне, у ньому знайдено безліч алегорій. У середньовічному символізмі склалися дві художні течії — релігійне та світське мистецтво. Художня культура середньовіччя пройшла такі етапи розвитку: дороманський, романський, готичний, у межах яких існували звірячий (варварський), романський, готичний стилі. Головними формами мистецтва були у літературі Житія святих, у архітектурі — церкви, у живописі — ікони, у скульптурі — зображення Христа, Богоматері, святих. Поряд з ними справжнє багатство явило світське мистецтво, яке створило неоціненні пам’ятки художньої літератури (легенди, саги, хроніки, романи, ліричну поезію, фабліо тощо), живопису (мозаїка, вітраж, декоративний малюнок та ін.), архітектури (замки, міські ратуші, маєтки та ін.), скульптури (портрети, рельєфи).

Мистецтво Відродження. Розвиток товарного виробництва, торгівлі, міської культури, а також науки у XIV— XVI ст. в Італії, а пізніше в усіх країнах Європи створив передумови для виникнення нового мистецтва, що продовжило античні традиції, в основі якого була гуманістична концепція особистості. У цей час надзвичайного розвитку зазнала і художня культура. Мистецтво остаточно відокремилося від ремесла й зробилося професійним. Художники Відродження намагалися показати дійсність такою, якою вона була насправді, розкрити її. Реалізм епохи Відродження відкрив внутрішній світ людини й затвердив його велич і красу. Художнім героєм стала титанічна особа, вільна та гармонійна.

У мистецтві з’явилися нові теми, жанри, зображувально-виражальні засоби. Були відкриті станковий живопис, гравюра, розроблені закони перспективи, композиції, світлотіні і колориту, склалися нові жанри: портрет, пейзаж, натюрморт. Особливого розвитку за епохи Відродження зазнали  такі види мистецтва, як живопис, скульптура, архітектура, література; виявили себе театр (наприклад, англійський театр  «Глобус», італійський театр масок  тощо) і музика (італійські композитори  Монтеверді, Палестріна та ін.). У 1585 р. митці брати Карраччі організували першу Академію мистецтв у Болоньї. В епоху Відродження змінилися відносини художників та публіки. Художників почали запрошувати до двору, їх послугами користувалися герцоги, папи, королі, але це не виключало їх соціальної залежності.

Таким чином, епоха Відродження  змінила стан мистецтва і художника  у суспільстві. Художня творчість стала чільним фактором суспільного життя, тому що була тісно зв’язана з політикою, філософією, наукою, впливала на формування духовної культури суспільства.

Мистецтво Нового часу. Криза гуманізму епохи Відродження, пов’язана з виникненням нових буржуазних економічних, соціально-політичних відносин, з формуванням нового індивідуалістичного мислення породила багато течій і стилів у мистецтві даного періоду.

Бароко — художній напрям, який сформувався в Італії у 80— 90-ті роки XVI ст., а пізніше поширився в інших європейських країнах. Термін «бароко» у перекладі з португальської мови — перлина неправильної форми. В основі цього художнього напряму лежать контрасти земного та небесного, реального та. нереального, дійсного та вигаданого, багатства та злидарства, влади та безвладдя тощо.

Класицизм — це художній напрям, який виник у Франції у XVII ст. Класицизм  відображав інтерес буржуазно-аристократичної  верхівки. Його виникнення було підготовлене буржуазними відносинами, які складалися за таких державних форм правління, як абсолютизм, формування філософської концепції раціоналізму (Р. Декарт). Теоретичне обґрунтування цього напряму дав Н. Буало у творі «Поетичне мистецтво». Мистецтву класицизму притаманні громадянський пафос, віра у силу розуму, чіткість, якість, велич, певний поетичний стиль мови, віршовий розмір (П. Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр та ін.).

Щоб розкрити сучасність, класицизм  узяв античні, насамперед римські, теми. Найбільш популярним жанром мистецтва  була трагедія, але почав створюватися і новий жанр — жанр високої  комедії, в якій відбилися певні  сюжети тогочасного життя. Класицизм  проіснував до початку XIX ст., тому що він  найбільш повно відповідав завданням  формування національних буржуазних держав і сприяв вихованню громадянських якостей особистості. Художній напрям «класицизм» відтворився у художньому стилі «академізм».

Просвітницький реалізм склався  у XVIII ст. у період соціальної боротьби, коли на історичну арену вийшла буржуазія. Реалізм Просвітництва вже не висував таких великих титанів, як мистецтво Відродження. Його героями стали громадяни, які обстоювали свободу. (Згадаймо Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, П. Бомарше, Ф. Лассаля, Вольтера, Д. Дідро та ін.).

Мистецтво демократизується і звертається  до життєвого матеріалу, в художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, навіть нижчих. Провідним  жанром стає соціально-побутовий роман. За цієї доби митець свідомо втілює радощі та хвилювання своєї епохи  і розкриває певний настрій часу, притому головним об’єктом типізації  робить соціальну природу своїх  героїв.

Сентименталізм — художній напрям, який виник на противагу вигадливому  аристократичному мистецтву. Він апелює до почуттів людей, ідеалізує добропорядність героїв і протиставляє злу добро. Сентименталізм звертається до дійсності, але, на відміну від реалізму, він є наївним, ідеалістичним в її сприйнятті (Ж.-Ж. Руссо, Ж.-Б. Грьоз, М. Карамзін та ін.). Сентименталізм ідеалізує теми природи сільського життя, патріархальності, високої любові та ін. Він започаткував такі жанри, як елегія, кладовищенська лірика слізливих комедій, міщанська драма, чуттєва повість, пригодницький жанр тощо. Сентименталізм існував у багатьох європейських художніх культурах (німецькій, французькій, російській та ін.).

Романтизм — художній напрям, який з’явився наприкінці XVIII ст. і був  зумовлений великими соціально-економічними і політичними подіями того часу, наприклад передреволюційними і пореволюційними подіями у Франції останньої чверті XVIII ст. В основі романтизму лежить концепція безсмертя зла і вічної боротьби з ним. Романтики створили образ ідеального героя, який бореться з несправедливістю, злом. Вони звернулися до спадщини середньовічного мистецтва, до християнських ідей, акцентуючи увагу на внутрішньому світі людини. Особистість для романтиків — це увесь Всесвіт зі своїми світлими та темними сторонами. Вони породили культ індивідуальності, протиставляючи її високі поривання існуючій дійсності. Мистецтво романтизму метафоричне, асоціативне, багатобарвне, воно тісно пов’язане з філософією, релігією. Тому романтизм і використовував такі форми комічного, як іронія, гротеск для зображення реальних процесів життя. Центром романтичного руху стала Німеччина (Г. Гете, І. Шіллер, Г. Лессінг, І. Гердер, І. Вінкельман, Е. Гофман та ін.). В Англії романтизм пов’язаний з іменами У. Вордсворта, Н. Байрона, С. Колридж, у Франції — Ф. Шатобріана, В. Гюго, у Росії — В. Жуковського, М. Лєрмонтова.

Але романтизм з’явився і в живописі: у Німеччині — Ф. Рунге, К. Фридрих, у Франції — Г. Жеріко, Е. Делакруа; у музиці — німецькі композитори К. Вебер, Р.Шуман, Р. Вагнер; французькі — П. Берліоз, польський — Ф. Шопен, угорський — Ф. Ліст та ін.

Критичний реалізм виник у 20-х  роках XIX ст. у Європі. Це художній напрям, в основі якого — принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Але  завданням мистецтва є не тільки відобразити світ, але й дати йому оцінку. Для реалізму характерна типізація  як засіб розкриття соціальних якостей  особи. Реалізм створює типові характери  за типових обставин.

Критичний реалізм народився насамперед в Англії та у Франції. Його представниками були такі художники, як Стендаль, О. Бальзак, В. Скотт, Ч. Діккенс. Найбільшого розвитку критичний реалізм набув у літературі XIX ст. У російській літературі його виразниками були М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоевський, А. Чехов та ін. Серед жанрів мистецтва критичний реалізм висунув сатиру і комедію.

Мистецтво XIX ст. обстоювало гуманістичні ідеали, утверджувало головну цінність — людина та її життя. Критичний  реалізм мав значний виховний вплив на духовний розвиток суспільства  у XIX ст.

Мистецтво XX ст. Культура XX ст. складна й суперечлива, охоплює якісно нові явища, стадії занепаду та деградації. Вона започаткувала складну, розірвану свідомість особистості, що призвело до виникнення різноманітних художніх напрямів, які відповідали певним формам світосприйняття. Мистецтво XX ст. пов’язано з швидким, ритмічним ходом суспільного розвитку, загостренням соціальних протиріч внаслідок еволюції науково-технічного прогресу. Одним із художніх напрямів, який перейшов з XIX у XX ст., вважається критичний реалізм, що сконцентрував увагу на проблемах відчуження, самітності, роз’єднання людей. Сучасні митці намагаються вивести людину з цього стану (У. Фолкнер, Е. Хемінгуей, А. де Сент-Екзюпері, І. Бергман, М. Антоніоні, Ф. Фелліні, С. Креймер, С.М. Реріх та ін.).

Мистецтво реалізму хоче показати людині, що спілкування на основі культури допоможе їй перебороти складність буття, знайти сенс життя.

Реалізм XX ст. набув різких відтінків, він став політичним, філософським, психологічним тощо.

Ще однією його формою став соціалістичний реалізм. Поява соціалістичного  мистецтва пов’язана з історичним процесом формування революційного  пролетаріату. У 40-і роки XIX ст. у Німеччині  склалася його ідеологія — марксизм. Перші творчі паростки спостерігалися у літературних творах Гервега, Веерта, живописних працях Гюбнера, Лессінга, драматургії Ф. Лассаля, М. Каутської, М. Гаркнесс. Нове мистецтво розповсюджувалося і в інших європейських країнах: в Англії (поезія Е. Міда, проза В. Морріса), у Франції (поезія Е. Потье, Б. Дегейтера, графіка Дом’е), а потім вилилося у широкий демократичний рух XX ст. (Л. Арагон, П. Елюар, А. Франс, А. Барбюс, Р. Роллан та ін.).

У Росії пролетарське мистецтво  проторувало собі шлях ще у 90-х роках XIX ст. у революційній прозі та піснях Л. Разіна, Г. Кржижановського та ін.

В основі нового мистецтва лежить реалізм. Художники відтворювали дійсність  з позиції робітничого класу  і його комуністичної партії. Мистецтво  спиралося на такі принципи: комуністичну ідейність, партійність, народність, показ  життя у революційному розвитку, оптимізм, створення образу позитивного героя. Серед російських письменників, які стали на шлях пролетарського мистецтва, були М. Горький, О. Серафимович, Д. Бєдний (Ю.О. Придворов) та ін. Після перемоги Жовтневої революції позиції соціалістичного реалізму усталилися. Будівництво нового суспільства почали оспівувати М. Горький, Д. Бєдний, О. Серафимович, В. Маяковський, М. Шолохов, О. Фадєєв, Вс. Іванов, С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, К. Петров-Водкін, О. Дейнека, В. Мухіна, І. Шадр та ін.Термін «соціалістичний реалізм» з’явився у Росії після дискусій 20—30-х років. На І з’їзді письменників у 1934 р. соціалістичний реалізм був проголошений єдиним пануючим художнім напрямом радянського мистецтва. Він проіснував протягом усього періоду існування СРСР. Окремі його паростки можна було побачити у мистецтві європейських країн, насамперед країн колишнього соціалістичного табору.