Життя і творчість Леся Курбаса

Новий сезон 1918/19 рр. вирішили провести відповідно до мети і прав товариства, визначених у статуті. Із запалом, власними силами, молодотеатрівці завершують технічне впорядження приміщення, допомагають робити декорації, костюми, доводять до кінця роботу над виставою "Цар Едіп". Відновлюється студійна робота-тренаж. В жовтні 1918 року оголошується набір молоді в "Незалежну студію при "Молодому театрі", викладачами якої були провідні педагоги Вищого музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка й видатні діячі сцени: В.Василько, Марко Терещенко та інші. Сезон розпочався 16 листопада 1918 р. античною трагедією Софокла "Цар Едіп", це було першим її сценічним втіленням в історії українського театру. Головним героєм і основною дійовою силою трагедії за версією Курбаса був Хор - своєрідний колективний персонаж, що виявляв суспільні погляди на речі, етично-філософськи думки самого Софокла. Він вражав багатством форм як пластичних та просторових, так і ритмічних.

Другою прем'єрою сезону стає драматична поема "У пущі", яку автор, Леся Українка, присвятила глибоким роздумам про мистецтво, про становище й долю художника в антагоністичному суспільстві, про його місце та обов'язок у боротьбі проти реакції за вищі, світлі ідеали. Нема й потреби казати, як це співпадало з роздумами Курбаса і його прихильників у той зламний час, у перше революційне дволіття. Матеріалом для поеми Л.Українка обрала внутрішні суперечності у взаєминах і поглядах пуритан - переселенців з Англії до Північної Америки. Головний герой - скульптор Річард Айрон, трагічна постать, яка не знаходить відгуку на прагнення любові, правди, волі серед громади фарисеїв, сектантів, обмежених людей. Але Курбас вирішив розв'язати цю виставу як життєстверджуючу, реалістичну психодраму, не надавати їй відтінку трагічної безнадійності; водночас він дав змогу розкритися всім виконавцям - на сцені не було жодної безликої особи. Колектив досяг в "У пущі" високої ансамблевої злагодженості, вірно доніс до глядача ідею глибоко філософського і поетичного твору. Бурхливими оваціями вітала публіка Курбаса-режисера та Курбаса-актора (в ролі Річарда).

Зовсім іншою була наступна вистава "Горе брехунові" - комедія, від якої глядачі були просто в захопленні, дивуючись багатству  нових театральних прийомів і  засобів. Сюжет з середньовічної хроніки "Історія франків" набуває у Ф.Грільпарцера гостроти завдяки тому, що дія відбувається на тлі протиставлення двох культур: романської та германської. На початку січня 1919 року молодотеатрівці показали ще одну прем'єру: "Різдвяний вертеп". У 1918 році Курбас, підтриманий колективом театру, задумав створити широкий сатиричний огляд тогочасних злободенних подій, використавши для цього принцип старовинного українського народного лялькового театру XVII-XVIII ст. – вертепу.

Загалом, як бачимо, Курбас докорінно змінив роль режисера в театрі, створив цілком новий тип ідейного й творчого інтерпретатора, який відтак був не лише авторитетом чи „першим актором” у трупі, а піклувався перспективами розвитку театру, визначав пріоритети, проводив величезну педагогічну й методологічну роботу, аби сформувати навколо себе творчий колектив відповідного рівня.

 Курбас потребував  освіченого актора (з середньою  чи вищою освітою). Зібравши інтелігентну  молодь, він виховав її технічно  та духовно й таким чином  отримав цілий колектив зі  спеціальною театральною освітою, чого раніше в українському театрі не бувало. Задля досягнення мети (створення громадянського, високоінтелектуального театру, який базувався б на національному ґрунті) Лесь Степанович ішов шляхом виховання досконалого актора через різнопланові вистави. Серед найвидатніших постановок: молодотеатрівські „Гайдамаки”, „Цар Едіп”, „Великий льох”, „Ліричні вірші” Шевченка й Тичини, „Десять слів поета”, „Ромео і Джульєтта” та „Макбет” Шекспіра, утілені вже в Кийдрамте… Звісно, це не означає, що не було помилок, кроків назад, компромісів, але активні творчі шукання дають на це право.

Треба сказати, що Курбас мав талант не лише режисерський. Він  писав і художні твори. Його оповідання "В гарячці" ще 1906 року Іван Франко опублікував у "Науково-літературному віснику". В Старому Скалаті з-під пера Леся, зокрема, вийшли "Сни". Він володів десятьма мовами, тож займався літературними перекладами. Витлумачив і один з віршів норвезького поета Бьорнсона, де були й такі рядки: "Я вибираю березіль, тому що він - буря, тому що він - сміх, тому що в ньому - сила, тому що він - переворот, з якого літо родиться". Лесь Степанович теж прагнув здійснити великий переворот в українському театрі, аби поставити його на європейські, світові рейки. В березні 1922 року в Києві він засновує модерне експериментальне мистецьке об'єднання "Березіль". Відтак через чотири роки театр "Березіль" переїде до Харкова (тодішньої столиці радянської України). Тут долі судилося поєднати два творчих українських генії - Леся Курбаса як режисера та Миколу Куліша як драматурга. Постановки п'єс "Народний Малахій", "Мина Мазайло" викликали в більшовицької влади обурення. "Патетичну сонату" заборонили ставити. Відтак у Курбаса був рік творчої апатії. Але він узявся показати Кулішеву драму "Маклена Граса". Прем'єра відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів.

На жаль, новаторство  й рішучість Леся Курбаса не зустріли належної підтримки радянської влади, а навіть навпаки: у 30-х роках починається  відверте цькування й наклепництво в засобах масової інформації, причому звинувачення часом висувалися навіть „своїми”. Здобутки творчості Курбаса ніби розчиняються в повітрі, обговоренню підлягають виключно хиби й перекручення. 1933-го року митця було знято з посади головного режисера „Березоля”, заарештовано в Москві начебто за участь у контрреволюційній „Українській військовій організації”, що нібито готувала замах на Постишева, Косіора та Балицького. Наступного року він переправлений до Харкова, а тоді засуджений до 5 років ув’язнення (спершу Бєломорсько-Балтійська трудова колонія, а в 1936 – Соловки). . "Курбас ліг в ту промерзлу землю", - у шістдесятих роках минулого століття напише Ліна Костенко. Тоді ж дружина Валентина Чистякова отримає офіційний документ, який стверджуватиме, що її чоловік помер 1942 року від крововиливу в мозок. Заміж вона так і не вийшла. Але вже за незалежності України з архівних джерел стало відомо, що найславетнішого українського театрального діяча розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тоді ж кулі служак ГУЛагу скосили навічно 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Цей нелюдський акт був присвячений 20-ій річниці так званої жовтневої соцреволюції. Слова мовчать. Але не пам'ять.

Отакими сухими фактами  можна було б завершити оповідь, але не сухим було життя Леся Степановича по таборах, хоч і нужденним, сповненим страждань. Любов до театру не покидала його ні за яких обставин. Він створив свій „театрик” на Вянь-Губі та навіть поставив табірне вар’єте на тему життя за ґратами („Сон на Вянь-Губі”), а на Соловках ставив Б. Шоу, Гусєва, можливо, Рубінштейна. І, що парадоксально, актори цього „театрика” мали честь грати перед вишуканою публікою! Саме там, у таборах особливого призначення, зібралися професор і неокласик Микола Зеров, академік М. Яворський, аристократ Бобрищев-Пушкін, драматурги Мирослав Ірчан і Микола Куліш, письменник Олекса Слісаренко, та інші академіки, професори, дипломати, наркоми, аби долучитися до творчості геніального режисера й актора. Урешті така театральна „самодіяльність” і була поштовхом до рішення про розстріл. Лесь Танюк у своїй розвідці „Талан і талант Леся Курбаса” писав таке: „Йосип Гірняк, який помер 1989 року в США на 94-му році життя, писав, що в останні роки його подумки переслідувала жахлива картина: Курбаса й Куліша голими витягають з трюму баржі, розстрілюють на палубі, в’яжуть до ніг вантаж і спускають під лід Білого моря…” Танюкові також вдалося знайти чоловіка, що служив підводником у тих місцях і, „розшукуючи затонулі кораблі, наштовхнувся одного разу на моторошну, макабричну картину підводного цвинтаря. На дні, заплутавшись у морських водоростях, колихалися старі кістки, людські скелети, – стоячи, вони немов виростали з дна”.

І насамкінець повернуся  до кулі в серці. Лесь Курбас насправді отримав кулю в серце в 1913 році, коли стрілявся через нерозділене кохання до славетної акторки Катерини Рубчакової. Куля невеличкого калібру застрягла в нижній частині серця. По допомогу звернулися до Краківського хірурга, і він порятував Курбаса, що висів на волоску від смерті, але не витягав кулі. Опісля вона давала про себе знати лише в моменти нервової напруги. Режисер жив і творив, а куля весь цей час, ніби карма, неминучість, ніби фатум, жевріла в ньому, допоки (з другого разу) не здолала тіла. Але душа Лесева, як і перше, виявилася безсмертною. Його творчість, його театр, хоч і на довгий час зацькований і прихований, поступово виринає з глибин, і ми – діти незалежної України – уже намагаємося неупереджено оцінювати його творчий спадок.

Висновки

Говорити про Леся Степановича, митця із кулею в серці, можна багато. Та взагалі те, що про нього можна говорити, – уже досягнення, адже понад 20 років після усунення з „Березоля” його ім’я згадувалося хіба що в списках „ворогів народу”. Так, він був із тих, хто не зламався, не піддався, з тих, кому було байдуже до погроз, і з тих, для кого 37-й став останнім роком життя. Цей факт можна розглядати як показник його значення для українського театру та культури загалом, адже того року на Соловках було розстріляно цвіт української інтелігенції, українську надію на щасливе майбутнє.

Як митець Курбас зростав  великою мірою під впливом  корифеїв, зокрема того ж М. Садовського  та його братів, М. Заньковецької, М. Старицького, а також І. Франка. Уся його творчість  – гідне продовження їхніх  традицій. Тож хибним було б уважати Леся Степановича „ворогом української класичної сцени”. Так, він був реформатором і він перевершив театр корифеїв у своїй творчості, але аж ніяк не цурався своєї культурної спадщини. До прикладу, окрім власне репертуару (у „Березолі” йшли спектаклі його наставників), режисер перейняв від попередників культуру мови, котру розглядав як один з основних елементів акторської майстерності, показник рівня культури театрального колективу. Не відмовився він і від реалістичної манери, хоча за це його часто критикували: зокрема в майстерні „Березоля”, що займалася щоденними постановками, Лесь Степанович звертався до „реалістичних” акторів (Мар’яненка, Ужвій та ін.) та реалістичних медотів. На фасаді будинку Харківського театру імені Шевченка кілька років тому була відкрита меморіальна дошка, на якій зазначено, що тут працював великий діяч української культури Лесь Курбас.

Саме тут розкрився  його талант режисера-новатора, теоретика  і педагога. Він створив свій театр  «Березіль», відомий нині в усьому світі. А самого Курбаса вважають, і не випадково, мало не першим авангардистом театру. Його ювілейні дати відзначають за рішенням ЮНЕСКО.

Список  використаної літератури

1. Бычков В.В. Эстетика: Учебник.  — М.: Гардарики, 2004. — 302 с

2. Лесь Курбас : спогади сучасників / за ред. В.С. Василька. – К. : Мистецтво, 1969. – 358 с.

3. Молодий театр : генеза, завдання, шляхи / упоряд. М.Г. Лабінський ; ред. Ю.П. Косенко. – К. : Мистецтво, 1991. – 316 с. : іл. – Включ. бібліогр. посил. – Включ. покажч.

4. Талан і талант Леся Курбаса / Лесь Танюк ; Міністерство культури і туризму України, Державний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, Національна опера України, Державне підприємство "Мистецтво України". – Київ : [б.в.], 2007. – 44 с. – Включ. бібліогр. посилання.

5. Волицька І. Театральна юність  Леся Курбаса: Пробл. формування  творч. особистості.- Л.: Ін-т. народознав. НАН України, 1995.- 150 с.

6. Курбас Лесь (Олександр-Зенон) Степанович // Укр. культура.- 2000.- № 4.- С. 26.