Боги Володимира

Зміст

Вступ............................................................................................................................3

      1. Боги Володимира..............................................................................................4

      2.Зрубщастий Ідол у пантионі Володимира....................................................10

      3.Походження пантеону Володимира..............................................................20

Висновки...................................................................................................................33

Список використаної літератури та джерел..........................................................34

Вступ

       Актуальність даної теми: полягає в тому що Володимира Великого знають всі як засновника християнства на Русі, але мало хто згадує, що князь був і реформатором у язичницькій вірі ще до прийняття християнства.    Володимир намагався знайти обєднуючий фактор, який би зміг об’єднати як,  воєнів в дружині, так і решту частини невдоволеного кннязівства. Князь хотів зробити це через зміцниння старої віри.

    Але, так сталось, що на той час язичницька віра не могла відіграти роль консулідуючого фактора. Також ситуація в зовнішьо-політичних відносинах змусила Володимира прийняти християнство, яке до його прийняття вже було присутнє на Русі і не стало виключно новою релігією в державі.

      Мета даної роботи полягає в тому, щоб на основі джерел та літератури  дослідити походження пантиону Володимира та головних богів, яких було використано у язичницькій вірі.

       Для досягниння мети даної роботи слід розв’язати наступні завдання:

                           - Проаналізувати богів Володимира

                           - Дослідити Зрубщастий Ідол

                           - Прослідкувати походження слов’янських богів

Структурно робота складається  з змісту, вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

1. Боги Володимира

   Богам Володимира, ідоли яких були поставлені в Києві близько 980 р., присвячена величезна і суперечлива література. Перелік богів Володимира вважали то домислом літописця, то пізнішою вставкою, то зведенням своїх і чужих богів, то сумою виписок з різних полемічних творів, а інший раз навіть помилялися в рахунку богів і писали про якийсь «семичленний пантеон», хоча у літописі згадано, як видно з приведеної вище цитати, шість імен. Особливо багато турбот історикам і філологам доставив «Семарьглъ», який довго залишався загадковим і якого тлумачили на різні лади, навіть намагаючись розділити на два (ще загадковіших) божества: «Сіма» і «Регла». 
Першу спробу правильного тлумачення імені Семаргла (Симаргла) зробив в 1916 р. Гальковський, зіставивши його зі священним птахом іранської міфології сенмургом, але його книга, що вийшла в провінційному видавництві в розпал першої світової війни, виявилася забутою, а рядки про Семаргла не згадувалися навіть тими авторами, які спеціально займалися цим божеством. Нині завдяки працям Тревер з’ясовано, що Семаргл-Сенмурв — дійсно, схоже з іранським, божество насіння і посівів, рано зникле з руського язичницького вжитку і незрозуміле вже переписувачам XIII—XIV ст.   Зовнішній вигляд цього другорядного божества — крилатий пес, зображення якого разом із зображеннями вил — русалок у вигляді напівптахів — дуже часті у прикладному мистецтві XI—XII ст. (наприклад, на колтах, що підвішувалися до кокошника). Отже, у літописному переліку вказані п’ять антропоморфних божеств і один собакоподібний покровитель насіння і сходів. Слово «кумир» завжди означало тільки антропоморфну статую. Пес Семаргл міг бути зображений як в додатковий рельєф, наприклад, при кумирові Макоші, богині родючості. Для того, щоб знати, як слід відноситися до приведеного вище переліку богів Володимира, необхідно враховувати відкриття, зроблене київськими археологами у 1975 р. В старовинній частині Києва, на Старокиївській «Горі», при наукових розкопках виявлено фундамент своєрідного постаменту, що призначався, на справедливу думку авторів розкопок, для кумирів, поставлених Володимиром у 980 р. [1.143-153]     
    Hа плані розкопок було чітко позначено п’ять виступів різного розміру: один великий — в середині, два менших — з боків і два зовсім маленьких — біля бічних виступів. Відмітимо, що єдиний комплекс фундаментів, точно датований часом до 990-х років, містить постаменти для п’яти кумирів.   
Отже, розкопки в місті Володимира документували наявність п’яти кумирів, що повністю відповідає іменам п’яти антропоморфних божеств, не рахуючи Семаргла, зображення якого не могло бути назване кумиром. 
П’ятибожжя київського князівського пантеону пам’яталося довго: в «Повісті минулих літ» під 1071 р. (умовно) приведена розповідь про якогось язичницького пророка, що явився в Києві, очевидно, у зв’язку з важкими неврожайними роками (у кінці 1060-х років), коли спостерігався відхід руських людей від нової християнської віри, що викликало таке гнівне повчання, як «Слово про страти божі»: «В си же времена приде вълхв, прельщен бесчъмь. Пришьд бо Киеву, глаголаше: “Явила ми ся пять бог, глаголюще сице: поведай людьм, яко на пятое лето Дънепру потещи въспять, а землям преступати на ина места...”». 
     Ствердившись у тому, що п’ятибожжя 980 р. не є випадковим переліком або опискою, розглянемо питання про сенс цього комплексу, про ту ідею, яка вкладена у цей підбір божеств, що не охоплює усіх відомих нам за джерелами староруських язичницьких богів. Для цього розглянемо спочатку джерела, передуючі хрещенню, а потім і ті повчання проти язичництва, які склалися в XI—XIV ст. 
     Літопис згадує язичницьких богів у зв’язку з укладенням державних договорів між Руссю і Візантійською імперією. 
У 907 р. дев’ять слов’янських племінних союзів, приєднавши дружини варягів, чуді і мері, вчинили похід на Константинополь під керівництвом київського князя Олега, варяга родом. Вигідний для Русі договір був скріплений клятвою: «Цесарь же Леон с Александръмь мир сътвориста с Ольгъм, имъшеся по дань и роте заходивъше (скрепили присягой) межю собою, целовавъше сами (цесари-соправители) крьст, а Ольга водивъше на роту и мужа его по Русъскому закону и кляшася оружиемь своимь и Перунъмь, богъмь своимь и Волосъмъ скотиемь богъмь и утвердиша мир».  Зазначимо, що, незважаючи на те що посольство київського князя складалося з варягів, що носили імена Карла, Фарлофа, Рулава та ін., обряд присяги відбувся за руським законом і присягалися посли руськими богами. Остаточний текст договору з урахуванням «Покона русьского» був затверджений в 911 р. У 944 р. новий договір з Візантією скріплювався таким самим чином, але з доповненням про русів-християн, які приносили клятву в церкви святого Іллі. Язичники ж присягалися як і раніше Перуном. Останній договір язичницької Русі, укладений у 971 р., майже повністю повторює формулу 907 р.:«Аще ли тех самых (условий) преже речевых не съхраним... да имеем клятву от бога, в нь же веруем и от Перуна и от Волоса, скотия бога, и да будем златы (?) яко же злато се и своимь оружиемь да исечени будем...». З повного огляду усіх відомостей X ст. про головні божества Київської Русі бачимо, що такими були Перун і Волос. Перший очолював і пантеон Володимира. Волоса ж у пантеоні 980 р. немає, що вимагає особливого пояснення. Звернемо увагу на те, що Перун названий «своїм» богом русів, а Волос — «скотьїм богом», тобто богом багатства і торгівлі. Думаю, що саме цим і пояснюється наявність Волоса в торговій угоді. 
       У церковних повчаннях XI—XII ст. згадки Волоса поодинокі. Дається така періодизація слов’янського язичництва: спочатку культ духів добра і зла (берегинь і упирів), потім культ божеств родючості — Рода і двох рожаниц, а як вінець язичництва—культ Перуна.  У загальній формі, коли засуджуються пережитки язичництва y сучасників авторів повчань, то перераховуються божества які входять в пантеон Володимира, так і не включені до нього. 
«Слово про ідолів»: Перун, Хорc, Макошь і віли (початок XII ст.). В іншому місці: Перун, Хорі, Макошь, Переплут, Род і рожаниці. «Слово Христолюбця»: Перун, Хорі, Макошь і віли, Симаргл, Род і рожаниці (в одному із варіантів—Волос). «Слово Іоанна Златоуста»: Перен, Хурс, Макошь. У іншому місці: Стрибог, Дажьбог, Переплут. Три божества з п’яти, що входили в пантеон Володимира, повторюються в усіх повчаннях; це — Перун, Хорc-солнце, і Макошь — «мати врожаю» (часто у супроводі віл-русалок). Згадується під двома своїми іменами і додатковий, шостий, персонаж пантеону — пес Симаргл — Переплут. Стрибог і Дажьбог, необхідні для комплекту 980 р., згадані тільки в найбільш пізньому «Слові Іоанна Златоуста» і, можливо, є результатом знайомства з літописним текстом. 
     Незважаючи на уявну строкатість і різнобій імен, у цих переліках богів XI—XIV ст. бачимо велику подібність до пантеону Володимира. Найістотнішою відмінністю видається згадка Рода і рожаниць, відсутніх в пантеоні 980 р. Але звертаємо увагу на те, що в «Слові Іоанна Златоуста», де Род не згадується, йому відповідають три божества, що становлять у своїй сукупності тy всеосяжність Всесвіту, який позначений: 1. Небом (Стрибог); 2. Сонцем (Дажьбог) і 3. Земною рослинністю, що найбільш цікавить землеробів (Переплут).  У пантеон Володимира не були включені відомі нам за іншими джерелами:1) Рід і рожаниці;2) Сварог;3) Волос—Велес; 4) Переплут;5) Лада і Леля. [2.243-253]    
    При першому погляді на цей перелік богів, що не увійшли до пантеону 980 р. і імена яких зустрічаються в повчаннях церковників упродовж 500—600 років після хрещення Русі, дійсно може здатися, що «пантеон» — усього лише випадковий: довільний підбір імен язичницьких богів, що не відбиває ніякої релігійної або політичної ідеї. Питання це настільки важливе, що вимагає дуже ретельного і детального огляду. У деяких випадках відповідь знаходиться легко, іноді ж вона ускладнена великою кількістю відомостей про той або інший культ (наприклад, Волоса або Рода), що робить нез’ясовним, вилучення з пантеону Володимира об’єкту цього культу. Лада і Леля, що ховаються іноді під прозивним позначенням двох рожаниць, в пантеоні 980 р. були закриті фігурою головного жіночого божества родючості — Макоші (Мокоші). Переплут — бог великої кількості, насіння і сходів, на честь якого пили з рогів достатку, виступав в пантеоні під ім’ям Семарьгла. У середині XI ст. сталося, недостатньо вивчене філологами, зміна руської лексики. Ряд архаїчних речень змінилися новими, а старі перестали бути зрозумілими: до них відносяться такі, як «Крада», «Гобино» та ін. Ірано-скіфське слово «Семаргл» мало загальну долю подібних архаїчних слів і було вже незрозуміло руським людям XII—XIII ст., що розділило його на два абсолютно безглуздих слова. Нове позначення «Переплут» не було неологізмом, оскільки це слово, ймовірно, сходить до дуже давньої енеолітичної спільності індоєвропейських племен (ще не розділених на пізніші гілки) і смислові аналогії йому. Його, ймовірно, слід шукати в грецькому ploutos — багатство і в Плутосі, синові богині землі Деметри, божестві сільськогосподарського достатку і багатства, схожому із слов’янським «скотьїм богом» Волосом, епітет якого походить від слова «худоба» в сенсі багатства («худоба» — гроші, подать; «скотарка» — казна, «скотар» —збирач данини і т.п.). 
     Давно відмічено істориками, що в середньовічній Русі, особливо на півночі, культ Волоса був дуже значущим. У Новгороді пам’ять про язичницького Волоса збереглася в стійкому найменуванні Волосової вулиці, на пагорбі y південного краю детинця в «Людине кінці». Християнською заміною Волоса був святий Власій і на цій Волосовій вулиці, вочевидь, у давні часи була поставлена церква святого Власія. У 1184 р. церква вже зажадала повного оновлення: «срубиша церковь нову святого Власія». 
У цій церкві служив піп Ілля, що став першим архієпископом Новгорода (раніше були єпископи). У 1379 р. дерев’яну церкву Власія ще раз відновили, а в 1407 р. « поставиша церковь камену святой Власей в Людине конце ». 
Церква Власия була поставлена і в Пскові. У 1373 р. кам’яну церкву Власія псковичи поставили на Торгу (де і належало бути в язичницькі часи ідолові Волоса), але не на місці старої церкви, а «на іншому місці». У 1389 р. будову доповнили кам’яними сінями. А в 1420 р. під час страшної епідемії («бысть мор великий зело»), що лютувала шість місяців, псковичі вирішили відшукати фундамент первинної церкви Власія, поставленої, ймовірно, безпосередньо на місці ідола Волоса, як пропонувалося звичаєм часів хрещення Русі. «Тогда посадники псковъскыя и весь Псков начата искати священного места, где была первая церков святый Власей. А на том месте стояше двор Артемьев Воротове и псковичи давшее ему сребро и спрятавше (исследовав) двор, обретоша престол». 
    Сенс археологічних розкопок 1420 р. полягав, мабуть, в тому, щоб знайти давніше, удвічі священне, місце — і язичницьке капище і одну з перших церков Пскова. Одвічним був культ Велеса і в Ростові. Судячи з житія Авраамія Ростовського, « Чудский конец (города) поклонялся идолу каменну, Велесу ». Місіонер Авраамій повалив ідола і поставив на його місці церкву, але не святого Власія, а з нагоди свята богоявління (6 січня), що завершувало цикл зимових язичницьких святок з їх ворожіннями, заклинаннями і маскарадами.  
    Незвичайна заміна Волоса — Велеса не християнським Власієм, а святом богоявління в зіставленні з етнографією дозволила висловити припущення, що «моління Велесу» не обмежувалися тільки завершальним днем зимових святок, а розпочиналися з Нового року (язичницький рік — з 1 січня) і тривали усі ті шість днів, які відмічені розгулом нечисті ... Святки ділилися на дві половини: перша (включаючи новорічну ніч з 31 грудня на 1 січня) була присвячена майбутньому врожаю і ворожінню про заміжжя, а друга (починаючи з новорічної ночі) була пов’язана з худобою і звіриною і являла собою «велесови дні». 
    У зв’язку з цим представляє інтерес ще один приклад: у Великому Устюгу в центральній давній частині міста існував храм святого Власія, який був згодом перейменований в храм Богоявлення. Власій Севастійський, співзвучний язичницькому богові скота Волосу, був замінений святом богоявління, до якого приурочений цілий ряд обрядів заклинання худоби: хазяїн в шубі вгору хутром годує цього дня худобу особливим освяченим хлібом і заклинає його іконою, богоявленською водою з «іордані» і маніпуляціями з сокирою, що мусять захистити худобу від хижаків. 
      Культ Волоса існував і у Володимирі на Клязьмі. Тут відомий приміський Микільський — Волосов монастир, збудований за переказами на місці капища Волоса. Існувало капище Волоса і в Києві, але не на Князівській Горі біля двору терему, а внизу на Подолі y торгових пристаней Почайни. 
«А Волоса идола, его же именоваху скотья бога, веле (Владимир) в Почайну-реку въврещи». Капище Волоса в Києві знаходилося там, де зупинялася тура новгородцев і кривичів. Тому можна у загальному вигляді погодитися з дослідниками, які вважають Волоса — Велеса або богом «ширшої частини населення» або «богом новгородських словенів». [3.123-123]  

      До аргументації цих дослідників можна додати такі міркування: договір 911 р., що передбачав контрибуцію з Візантії не лише на міста Середнього Подніпров’я (Київ, Чернігів, Любеч, Переяславль), але й на віддалені північні міста (Ростов, де відомий ідол Велеса, і Полоцьк, містить згадку Волоса). 
Договір Ігоря 944 р., що став результатом не перемоги, а лише погрози, передбачав зменшену контрибуцію тільки на три придніпровські міста: Київ, Чернігів і Переяславль. Бог Волос в договорі не згаданий. Святослав, який сам в юності князював в Новгороді, навколо якого його мати, Ольга, встановила погости, знов включив у свій договір 971 р. північного бога Волоса. 
   З розбіжностей пантеону Владимира і переліку богів з інших джерел залишаються Род і Сварог. Цілком можливо, що тут є не відмінність божеств, а лише відмінність найменувань. Велика кількість імен-епітетів добре відома в античній міфології; подібна багатоіменність перейшла і в християнську епоху: Марія, матір Ісуса, іменувалася і «богородицею» і «царицею небесної» і «матінкою-володаркою» та ін.Небесне божество слов’ян-язичників могло іменуватися і Родом (переважає творче, народжуюче начало), і Сварогом («небесний»), і Стрибогом (небесним богом-батьком). Певною мірою небесним божеством був і Перун, бог грози, що став покровителем воїнів.  
Ми маємо можливість зіставити пантеон Володимира з двома більш ранніми свідченнями. Перше відноситься до середини VI ст. і пов’язане із слов’янськими дружинами, що підступали до дунайського кордону Візантії. Це свідоцтво Прокопа Кесарійського. «Вони (словіни і анти) вважають, що один тільки бог творець блискавок є владикою над усіма, і йому приносять в жертву биків і здійснюють інші священні обряди. Долі вони не знають ... Вони шанують річки і німф і всякі інші божества, приносять жертви усім їм і за допомогою цих жертв роблять і ворожіння».   
Під «творцем блискавок» можна мати на увазі і давнього Рода («родію» — блискавка) і Перуна, що прийшов йому на зміну. Можливо, що саме в цей войовничий час y слов’янських дружин, що штурмували візантійські фортеці, і відбувається деяке зміщення акценту: воїнам і князям потрібний не стільки бог-деміург, всеосяжне божество Всесвіту, скільки покровитель воюючих дружин, бог, що допомагає військовій перемозі. [4.243-253]    
    Так могло статися відщеплення образу бога грози (як символу війни і супроводжуючих її пожеж) від давнього землеробського божества Рода, повелителя світу, що вдуває дух життя в усе живе. Проте це відщеплення не було повсюдним. Воно відбувалося лише у верхніх, дружинних прошарках слов’янського суспільства, а y простого землеробського населення віра в Рода зберігалася, судячи з копій повчань проти цього бога, аж до XVI ст. 
Великий інтерес представляє порівняння пантеону Володимира з пантеоном, втіленим у Збручському ідолові Святовита-Рода. Проводячи таке порівняння, слідує, розуміється, пам’ятати, що у першому випадку ми маємо справу із справжнім літописним текстом, а в другому — з передбачуваною атрибуцією.

2. Зрубщастий Ідол у пантионі Володимира

   При зіставленні треба враховувати як хронологічну різницю (збручський Род на одне-півтора століття старший), так і різницю соціально-політичну: Святовит-Род був капищем одного-двух племінних союзів (Волинян і Білих Хорватів), а київський пантеон великого князя Володимира був створений в державних цілях усієї Київської Русі. У зображеннях збручської статуї бачимо як би картину світу з трьома ярусами: небесний верхній ярус з божествами неба, сонця і народжуючого початку; середній ярус, населений простими людьми (чоловіки, жінки, діти); і нижній ярус з напівпідземним божеством предків і земної родючості. 
    Усе це разом скомпоновано у фалічному вигляді всеосяжного божества Всесвіту і життєвого початку — Рода (Святовита y західних слов’ян). 
Род і два жіночі божества родючості, що очолюють ряд верховних божеств (Род і рожаниці), проіснували, зберігши свої імена, приблизно 800 років після фіксації їх в скульптурах збручського ідола. У XVI ст. ще продовжували переписувати церковні повчання проти тих, що «ставлять трапезу Роду і рожаницям», а у великих трапезних північноруських церков стилізовані зображення двох рожаниць дожили, як побачимо нижче, навіть до XVIII століття. Аналіз зображень збручської композиції пояснює нам багато що і в пантеоні Володимира. Hа збручському фалічному істуканові Рода на перше місце поставлені божества родючості з рогом достатку і весільним перснем. Небесні боги двох видів неба — благоденственного сонячного Білого Світу (Дажьбог) і лякаючого грозового неба (озброєний Перун), що розміщені на другорядних місцях. Нижчий ступінь міфологічної ієрархії тут займає бог, ототожнений з Волосом — Велесом, богом предків, богом земної рослинної сили, архаїчний бог давніх мисливців, що виконував складну еволюцію за багато тисяч років існування уявлень про нього. Тут він зображений уклінним, таким, що підтримує землю з хороводом людей на ній. 
У київському пантеоні князя Володимира цілком закономірно на перше місце поставлений войовничий Перун, ім’ям якого присягалися бояри, дружинники і сам князь. Власне небесні божества (Хорс, Дажьбог, Стрибог) тут так само займають серединну позицію. А божества родючості (Семаргл і Макошь) поставлені в князівському пантеоні на останнє місце. Пантеон 980 р. — не народний, не племінний комплект богів, а пантеон підкреслено дружинно-князівський. Боярам і воїнам київського великого князя треба було молитися богам і приносити їм жертви не стільки заради врожаю (про це нехай моляться по селах), скільки заради військових успіхів і перемог. Усе цілком логічно. Перш ніж з’ясувати причини зникнення з Владимирова пантеону Рода, рожаниць і Волоса, що поза сумнівом шанувалися у той час, слід звернути увагу на топографічне розміщення язичницьких святилищ в Києві. Натепер, коли київські вчені відкрили точне місце розташування капища 980 р., це можна зробити значно надійніше, чим раніше. Прадавнім відомим язичницьким пам’ятником Києва слід вважати знаменитий жертовник, знайдений у 1908 р. В. В. Хвойко в старій частині Старокиївської Гори, датований V—VIII ст. [5.243-253]    
     Жертовник лежав на глибині приблизно 3 м від поверхні. Дослідник характеризує його так: «Серед залишків різних споруд, мабуть, найдавнішими є залишки кам’яного фундаменту якоїсь загадкової споруди. Фундамент цей складався з різних за величиною каменів сірого піщанику ... що іноді мали наскрізні отвори. Камені ці були складені на глині, утворюючи еліптичну фігуру (4,2 х 3,5 м), що мала з чотирьох сторін по одному чотирикутному виступу (70—80 см в довжину), які були обернені по сторонах світу». Із заходу (точніше з північного заходу) до цього жертовника примикав ще один «стовп», у якому «шари сильно обпаленої глини чергувалися з прошарками золи і вугілля»; навкруги — черепи і кістки домашніх тварин. 
   Сам Хвойка і археологи, прибувши на XIV Археологічний з’їзд, визнали споруду залишками язичницького капища. Болсуновський, виходячи з чотирьох строго орієнтованих виступів, справедливо вважав, що жертовник пов’язаний з культом слов’янського Святовита. Атрибуцію Болсуновського можна прийняти з незначною поправкою: y східних слов’ян Святовиту відповідав Род. 
Надзвичайно цікаве місце розташування капища цього верховного божества: воно розташоване у самій серцевині прадавнього Києва, в містечку, що умовно називається містом Кия, а «навколо нього розташовувалися житла V—VIII ст.». Капище Рода було, ймовірно, поставлено тоді, коли київські гори перетворювалися з резиденції племінного князька (Замкова Гора на березі Киянки) в центр цілого союзу племен, коли легендарним Києм була побудована кріпостиця на Старокиївській Горі, що стала основою історичного Києва. У центрі цієї невеликої цитаделі і знаходилися два дані жертовники — кам’яний з виступами «на усі чотири сторони» і простіший глиняний. Руський літопис про постановку капищ мовчить, але відома вірменська оповідь Зеноба Глака, що переказує руську легенду про створення в країні Палуни-полян міста на честь старшого з трьох братів — Куара-Кія, —згадує про двох ідолів: «Куар побудував місто Куари (Замкова гора Кія)... І після часів, порадившись, Куар і Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея (Старокиївська гора) і знайшли там прекрасне місце з благорозчиненням повітря, так як був там простір для полювання і прохолода, а також велика кількість трави і дерев (літопис: « и бяше около града лес и бор велик и бяху ловяще зверь»). І побудували вони там селище і поставили вони двох ідолів: одного на ім’я Гисанея, іншого на ім’я Деметра». 

     Бог Деметр (чоловічого роду!) античній міфології невідомий, але по суті як бог народжуючої сили, як двійник грецької Деметри він може бути співвіднесений з руським Родом; бог Гисаней не визначається навіть приблизно. Збіг відомостей вірменського запису VIII ст. з результатами археологічних розкопок Хвойко доволі прикметний. Тут, у середині давнього «градика малого» князя Кия, в VI—VIII ст. дійсно знаходилося капище двох язичницьких богів: головним був, очевидно, Род — «Деметр», а які були функції другого («Гисанея») нам, на жаль, невідомо. 
Могло бути і так, що кам’яна мурування з чотирма виступами було не жертовником, а постаментом ідола, а глиняний стовп поряд з ним — жертовником. На користь цього говорить велика кількість черепів і кісток тварин навколо глиняного стовпа. [8.223-233]    
    У X ст. Київ сильно розрісся, стара кріпостиця Кия перестала існувати як самостійне замкнуте фортифікаційне ціле і на її місці і за її межами виникли кам’яні князівські тереми. З’явилося поняття «Двір терему», по відношенню до якого визначалося місце розташування капища 980 р., — «поза двором терему». Цьому цілком відповідає місце капища, відкритого в 1975 р. Я. Е. Боровським і П. П. Толочко, але у вирішенні топографічних питань продовжує ще існувати давній сумнів, викликаний літописною фразою: «... на томь хълме ныне цьркы святого Василия есть, яко же последи съкажем». На жаль, ніхто з літописців не повернувся до цієї теми, і багато що залишилося неясним. Сама ця фраза носить явно вставний (і пізніший) характер, оскільки автор пише далі: «Ми ж на предьнее възвратимъся». 
У середньовічному Києві у кінці XII ст. було побудоване дві васильевських церкви: одна на «Новому дворі» в 1197 р. князем Рюриком-Василем Ростиславичем, а інша на «Великому дворі» його співправителем князем Святославом Всеволодичем у 1183 р.  
    Відносно церкви 1197 р. існує припущення, що «Новий двір» знаходився в так званому «Копиревому кінці», що займав відріг високого берега на захід від міста Володимира і на південний захід від древньої «гори Кия» (Замковою). Тут розкопана церква, реконструкція якої (Ю. А. Асеєв) дуже близька до П’ятницької церкви межі XII—XIII ст. у Чернігові. По орієнтуванню будівлі можна вважати, що вона побудована в зимовий час, коли схід сонця спостерігається на південному сході, що свідчить на користь «Васильєва дня» (1січня). Церква ж 1183 р. проіснувала до 1936 р. під ім’ям Васильївської, або «Трьохсвятительської» (святителі: Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст). Вона знаходилася на найсхіднішому мису київського детинця на високому обривистому березі Дніпра. 
До цього часу, доки не були відкриті фундаменти капища 980 р., питання про місцезнаходження ідола Перуна (944—971 рр.) було заплутане: біля двору терему немає церкви Василя XII ст., а дві васильївських церкви знаходяться далеко від теремів. Дослідники виходили з того, що капище пантеону Володимира було поставлене на тому самому місці, де в 944 р. князь Ігор приносив клятву Перуну. Нині ми маємо можливість перевірки літописного повідомлення, виходячи з того, що місце розташування капища 980 р. визначене точно і що воно не співпадає ні з однією з Васильївських церков XIIст. Розглянемо розповідь літопису про ідола Перуна (під 944 р.) детальніше:«И наутрия призъва Игорь сълы (грецькі) и приде на хълм, къде стояше Перун и покладоша оружие свое и щиты и злато ...». 
Саме до цієї розповіді про подію 944 р. відноситься примітка одного з літописців-редакторів, зроблене поза сумнівом після 1183—1197 рр.: «нині ж тамо церков святого Василя».Берег Дніпра в тому місці, де потім була поставлена Васильївська-Трьохсвятительска церква 1183 р., складав єдине плато високого берега з місцем князівського палацу і не міг бути названий окремим пагорбом. Фраза літопису — «приде на пагорб» — не могла відноситися до цього єдиного простору з палацом Ігоря. 
Природніше вважати давнім пагорбом Перуна віддалений відріг дніпровських круч, розташований на березі Киянки у безпосередньому сусідстві з первинною резиденцією Кия — Замковою горою, тобто той пагорб, на якому побудував Васильївську церкву в 1197 р. Рюрик Ростиславич (храм в Копиревому кінці). Цей відособлений пагорб був розташований поряд з горою Кия і з горою Щека. 
Топографію язичницьких капищ Києва ми імовірно можемо уявити собі так: 
1. Прадавніми капищами на місці майбутнього Києва, ймовірно, слід вважати капище Волоса на торговому Подолі y Почайни і пагорб Перуна поряд із Замковою горою Кия і Щековицею. Район пагорба Перуна і Поділ найбільш насичені археологічними знахідками римського часу. Тут інтенсивно йшло торгове життя того пограничного пункту черняхівської культури, яким були висоти біля гирла Десни в II—IV ст. н. е. Чи відноситься до цієї прадавньої пори капище в Дорогожичах («Капичь») — невідомо, але римські монети поблизу є, а сусідню місцевість Юрковицю зіставляють з літописною Хоревицею.  
     Другим етапом язичницького «кумирослужіння» є встановлення ідола «Деметра» у серцевині маленького містечка, поставленого князем Києм на Старокиївській горі (кінець V — початок VI ст.). Кам’яний вівтар з чотирма виступами по сторонах світу, ймовірно, був підніжжям кам’яного ж ідола Святовита-Рода. Ніяких залишків статуї не збереглися, оскільки ще за часів християнки Ольги будь-який язичницький ідол під вікнами князівського терему був недоречний, а тим більше ідол Рода, що мав (судячи зі збручської статуї) фалічний вигляд. Передбачуваний час функціонування жертовника Рода можна позначити як VI — середина X ст.Що стосується вірменської «Історії Тарона» Зеноба Глака, в яку вкраплена (і переплетено з якоюсь іншою легендою) оповідь про заснування Києва, те найменування божества, якому поставлений ідол на горі, «Деметром» не суперечить суті бога Рода, оскільки означає як би чоловічу іпостась античної богині родючості Деметри, а Род і рожаниці і були покровителями усього, що народжується. Правда, грекам бог «Деметр» невідомий, як невідомий і «Артемид», що згадується російським «Словом про ідолів». Така маскулінізація грецьких богинь могла статися на слов’янському ґрунті під впливом ідеї Рода-Святовита, верховного чоловічого божества, що керує всесвітом і життям в ній. 
    Скріплення клятвою договорів з Візантією в 907—911 рр. робилося у самому Царьграді: російські чоловіки присягалися зброєю і Перуном; інша група присягалася Волосом, тимчасове капище якого ми можемо добре уявити собі по розповіді Ібн-Фадлана. У 944 р. клятва скріплювалася тільки в церкві Іллі на Подолі і на пагорбі Перуна; Волос не згаданий. Опис присяги 971 р. дає імена і Перуна і Волоса, але місця їх капищ не вказані. 
4. Володимир, ставши великим князем в 980 р. (дата коливається 978—980), зробив свою язичницьку реформу і місцем для головного державного капища обрав площу перед своїм двором терему в центрі нової розширеної фортеці, що отримала в науці найменування міста Володимира. Розглянемо детальніше цікавий фундамент язичницького «кафедрального собору» Русі 980—988 рр. 
   У 1975 р. Я. Е. Боровський, П. П. Толочко і В. А. Харламов розкопали в Києві під будинком № 3 по Володимирській вулиці фундамент невеликої і дуже своєрідної споруди, витягнутої паралельно князівському цегляному палацу середини X ст. на відстані 25—27 м на схід від східної палацової стіни. Глибина частини ровів фундаменту, що збереглася, від 50 до 90 см. Рови заповнені щебенем, шматками штукатурки з фресковим розписом, битою плінфою, осколками шиферу і голосників. Серед щебеня є цілі будівельні блоки. Усі матеріали в засипці датуються X ст. Архітектурні фрагменти, якими заповнені рови, Я. Е. Боровський справедливо інтерпретує як залишки більше раннього християнського храму, побудованого, ймовірно, при Ользі і зруйнованого за наказом Святослава в 971р.[4.143-153]    
    Дуже важливо відмітити, що цегла зруйнованого храму була не просто звалена в рови, а частково вкладена «кладкою на глині», тобто утворювали собою сам фундамент споруди з широкою датою 971—988 р., а найбільш вірогідною, як і писали автори розкопок, з вузькою датою — 980 р.  
Сама споруда була в плані дуже своєрідною фігурою, основу якої складає вузький прямокутник (175х540 см), витягнутий з півночі на південь, паралельно стіні князівського палацу і, очевидно, свідомо співвіднесений з плануванням двору терему. 
    У північно-східного кута, як і y південно-східного, фундамент утворював великі закруглення, названі дослідниками «пелюстками» (хоча загальна фігура капища ніяк не нагадує квітку). Діаметр кутових кругів приблизно 200 см. Hа північно-західному і південно-західному куті до основного прямокутника теж примикають круги-постаменти, але менших розмірів — 100см. Західний край споруди майже прямий, без виступів, а в середині східного краю від основного прямокутника відходить щось на зразок невеликої апсиди, яка на кресленнях 1979 р. (Толочко і Боровський), 1982 р. (Килиєвич) показана з кутами, що закругляються, а на кресленні 1983 р. чомусь зображена у вигляді двох самостійних відростків. Дотримуватимемося основної публікації 1979 р., оскільки видозміна у виданні 1983 р. нічим не вмотивована і чи не навіяна думкою про шість богів в літописному тексті — тоді кожному божеству дісталося б по «пелюстці». Біля північно-західного кута виявлена відособлена округла яма, що майже примикає до основного фундаменту і теж заповнена щебенем і плінфою; діаметр її близько 80 см Аналогічна яма є і на південний захід від фундаменту, але вона знаходиться від фундаменту далі, приблизно на 2 м, і по краях її простежені сліди 12 тонких жердин. 
У південно-східної «пелюстки» знайдена величезна чашоподібна яма в 3 м діаметром, заповнена шарами прожареної глини і золи з вугіллям. Тут же, як і в аналогічному жертовнику Рода, знайдені багато кісток домашніх тварин. Датуючою річчю є сокира X ст. Навкруги капищного комплексу в різний час були виявлені численні сліди вогнищ. Співвідношення усієї споруди з літописною згадкою руського язичницького пантеону, зроблене дослідниками, представляється безперечним, але перетворення апсидовидного виступу головної споруди на дві пелюстки викликає сумніви. Літописний текст про пантеон 980 р. дуже чітко говорить про провідне значення Перуна, а при шести рівноправних «пелюстках» фундаменту y споруди зникає центральний постамент; головний бог втрачає своє серединне положення. 
Виходячи з того, що лицьовою стороною капища має бути західна, звернена до князівських палаців, можна припустити наступний порядок розміщення ідолів в капищі 980р. У центрі усього комплексу в апсидовидному східному виступі фундаменту знаходився ідол Перуна.«Володимер ... постави кумири на хълме... Перуна древяна, а главу його сьребряну, а yс золотця«Автор повідомлення чомусь визнав необхідним зробити примітку відносно матеріалу статуї тільки для одного Перуна. Дерев’яність ідола Перуна підтверджена двічі оповіданнями про те, що пливе і «видубаючем» бозі як в Києві, так і в Новгороді. Можна навіть сказати точніше — Перун був зроблений з дуба. Центральне місце усього комплексу 980 р. це — «апсида», обкладена фундаментом, але залишаючи вільним земляний простір в 180 см в діаметрі. Ось тут-то і повинен був знаходитися дерев’яний кумир провідного божества Перуна. Два великі симетричні круги по сторонах Перуна належали, ймовірно, двом первинним небесним богам — Стрибогу, повелителеві неба і дідові вітрів, і Дажьбогу, божеству «білого світу» і сонця. Оскільки в імені Стрибога дослідники бачать «бога-батька», йому повинно належати найбільш почесне місце y правої руки центральної фігури. Найприродніше розмістити поряд з небом богиню землі — Макошь. У південній половині капища на великому постаменті буде Дажьбог, а на малому — Хорс, уособлення світила Сонця. Найімовірніше, що ідоли, які оточували дерев’яного Перуна, були кам’яними, оскільки інакше не було потреби особливо обумовлювати дерев’яного Перуна. І фундаменти під ці кам’яні статуї були зроблені суцільні, без земляного простору, в який можна було б вкопати дерев’яного істукана. 
    На користь того, що усі ідоли, окрім ідола Перуна, були кам’яними, говорить і те, що при руйнуванні капища в 988 р. тільки одного дерев’яного Перуна принесли до річки і сплавили по Дніпру до Периньєй річки у Порогів. Інших, ймовірно, розбили на місці. Проти кам’яних ідолів частково свідчить те, що іноземці говорили Владимиру: «бози ваші дерево суть». Це ж було сказано і з приводу принесення жертви Перуну в липні 983 р.: «не суть те бози, але древесами делани суть». Але на користь того, що інші ідоли, окрім ідола Перуна (дерев’яне єство якого спеціально обумовлене), були зроблені з каменю, свідчить розповідь першого Псковського літопису: 
Володимир «повеле кумири испроврещи, а другия огневи предати». 
Дерев’яні зображення, які можна спалити на вогні, протиставлені тут іншим, які можливо тільки скинути. Не підлягає сумніву, що в останньому випадку малися на увазі кам’яні ідоли. У Новгороді, за словами пізнього Іоакімовського літопису, Добриня в 988 р. «ідоли сокруша: деревянни сожгоша а каменнии поламавши в річку ввергоша». Ймовірно, зображення Макоши і Хорса мали не лише менші постаменти, але і були менш високими, щоб не загороджувати розміщених позаду них Стрибога і Дажьбога. Усі перераховані п’ять божеств — антропоморфні. Один тільки Семаргл — пес з крилами. Можливо, цим і пояснюється те, що йому відведено особливе місце не на спільній платформі, а поряд з нею. По запропонованому розміщенню Семаргл (пес або грифон), покровитель рослин і коренів, опиняється як би біля ніг богині-матері, покровительки родючості — Макоши. Це цілком логічно. В цілому розміщення ідолів ми можемо імовірно представити так:

     Древній киянин, що стояв перед новим капищем, бачив цілу космогонічну систему: зліва від нього були божества неба, землі і рослинної сили, справа, на південь від Перуна, — божества світла (блага) і сонця, а в центрі — величезний дубовий, прикрашений золотом і сріблом ідол бога грози, що став покровителем князів і дружини, головного бога держави. На південь від «кумирні» знаходився великий жертовник — яма з декількома шарами глини, що свідчили про поступові підсипки вівтаря шести богів. Особливий інтерес викликає ямка (80 см) з південного боку капища, оточена 12 кілками. Число 12 завжди наводить на думку про річний цикл, про 12 сонячних місяців. По запропонованому розміщенню божеств ця яма щонайближче до статуї Хорса, уособлення Сонця. Цілком можливо, що тут робилися ворожіння або відзначалися по черзі календарні дати.

    Жертвопринесення русів на острові Хортиці, описане Костянтином Багрянородним, знає і священний дуб і круг із стріл: 
«...Там росте величезний дуб. Вони (руси) приносять живих півнів, кругом встромляють стріли, а інші кладуть шматки хліба, м’яса.».  

Походження пантеону Володимира

       Вивчення пантеону Володимира йшло переважно двома шляхами: по-перше, з’ясовувалися причини саме такого відбору головних божеств, при якому багато богів залишилися поза межами князівського пантеону, а, по-друге, робилися спроби з’ясувати етнічну сторону, визначити міру зв’язку перерахованих в літописі богів із слов’янським світом. 
Перше питання виявилося безнадійно заплутаним. Дуже часто справу зводили до різночасного, довільного або навіть абсолютно випадкового переліку 5—7 богів, в сенс якого не слідує навіть і вдумуватися.  
Останнім представником цього напряму є Г. Ловмянський. Про пантеон, як про результат свідомої реформи, цей дослідник говорив в умовній формі: «якщо він (пантеон) взагалі існував, що не представляється правдоподібним.». Єдиний достовірний бог для Ловмянського — Перун, до імені якого нібито приєднали імена деяких інших богів. Волос, на думку автора, не язичницьке божество, а пристосування християнського святого Власія до потреб язичників, що сталося досить пізно, в X—XI ст.  Літературним творцем літописного переліку богів 980 р. Ловмянський вважає літописця Никона, укладача зведення 1073 р. Волоса-Власія Никон не включив у свій перелік, оскільки нібито ще не знав нічого про Волоса, а договорів з Візантією, де згаданий Волос, ще не читав. 
Зв’язками Никона з Тмутараканню дослідник пояснює іноземне, іранське походження деяких імен божеств. Так, наприклад, Дажьбога він вважає київським богом сонця, а Хорса — тмутараканським синонімом Дажьбога, хоча абсолютно ясно, що Дажьбог — божество світла і тепла взагалі, аналогічне Аполлону, а Хорс може бути прирівняний тільки до Геліоса, божества одного світила. Книжкове штучне походження переліку богів робить по думці дослідника безглуздим історичне тлумачення переліку, як пантеону. По Ловмянському, ніякої «реформи Володимира» не було. [7.243-253]     
     Усі побудови скептиків, які зневажливо відносилися до відомостей про 6 богів 980 р., рушилися після чудової знахідки в Києві постаменту для ідолів Володимирового пантеону. Повертатися до міркувань про випадкове походження імен богів не слід. Друге питання, що хвилювало істориків слов’янської релігії, стосувалося етнічної сторони божеств, згаданих у літописі під 980 р. Часто ставилося під сумнів слов’янське походження того або іншого бога. Про це писали ще в XIX — на початку XX ст. І. Е. Забелін, Ф. Е. Корш, Е. В. Аничков, Н. М. Гальковський та ін. Не вдаючись до усіх подробиць етнічної атрибуції, приведу звідний перелік припущень про походження богів Володимира: Окрім східних слов’ян відомий у литовців і латишів.  Хорс. 1. Хазарське божество (Забелін). 
                            2. «Військове божество степових народів«(Аничков). 
                            3. Божество іранського походження (Нідерле, Фасмер та ін.). 
                            4. Божество Полоцької землі (Робінсон).   
                  Дажьбог.1. Чернігово-сіверське божество (Аничков). 
                                  2. Київське божество (Ловмянський).  
                 Стрибог.1. Іранське божество. 
                                  2. Слав’яно-половецьке божество (Робінсон).   
                 Симаргл.1. Бог степових народів (Аничков). 
                                 2. Іранське божество (Гальковський та ін.). Макошь. Фінське божество (Аничков та ін.).