Болгарія на початку Другої світової війни (1939-1941)

/////////\\\\\\\

Подальшому зростанню нестабільності правлячого режиму та напруги в суспільстві сприяло підписання в лютому 1943 р. болгарсько-німецької угоди про депортацію 20 тис. євреїв. Бол­гарський уряд приступив до її реалізації з «нових земель», що пе­ребували під його тимчасовим адміністративним управлінням. У результаті до Польщі були відправлені 11,5 тис. євреїв Маке­донії й Тракії. Однак намір депортувати болгарських євреїв зустрів жорсткий спротив з боку громадськості. Були організо­вані акції масового протесту, які разом із змінами загальної вій­ськової та політичної кон'юнктури привели до відмови властей від депортації євреїв, обмежуючись виселенням їх з великих міст.

Ліберально-демократична опозиція перебувала в стані перегрупування сил, на лівому фланзі з'явилися прихильники прорадянської орієнтації та співробітництва з БРП. Інша частина опозиції виступила за реставрацію конституційного ладу, праг­нучи спрямувати зусилля як проти існуючого режиму, так і проти загрози приходу до влади комуністів. У серпні 1943 р. Борис III отримав листа, підписаного діячами опозиції, які закликали до нормалізації відносин з країнами антигітлерівської коаліції.

Зміна міжнародного становища після виходу Італії з війни ще  більше   посилила   в   Болгарії  внутрішньополітичну  нестабільність, що переросла в державно-політичну кризу після раптової смерті царя Бориса III в серпні 1943 p., яка настала після його візиту до Берліна. Сприйнята болгарською гро­мадськістю як важка втрата, кончина монарха стала для неї до­датковим джерелом невпевненості та страху перед майбутнім.

Керівництво країною перейшло до регентської ради (князь Кирил, Б. Філов, генерал Н. Міхов), створеної при шестирічному царі Симеоні, а уряд очолив колишній міністр фінансів Д. Божи-лов. Влада зосередила свою увагу на придушенні партизансь­кого руху. У жовтні 1943 р. військам було віддано наказ про розстріл на місці усіх захоплених повстанців, а на початку 1944 р. була створена жандармерія. Болгарія по суті опинилася на межі громадянської війни.

Саме в умовах гострої державно-політичної кризи лібе­рально-демократична опозиція оформилася як самостійний політичний табір, що протистояв як урядовому, так і вітчизняно-фронтівському. Якщо правлячий режим репрезентував інтере­си пронімецьки налаштованої частини населення, а ВФ - про-російськи, то ліберально-демократична опозиція була політичним представником тих соціальних прошарків, які пов'язували свої надії із західними державами й боялися комунізму.

На Тегеранській конференції наприкінці 1943 р. було домов­лено про те, що СРСР оголосить війну Болгарії у випадку її напа­ду на Туреччину. Велика Британія і Сполучені Штати розпочали бомбардувати болгарські міста з метою примусити болгарський уряд прискорити розрив з Німеччиною. Під час бомбових ударів по Софії та інших містах (кінець 1943 - початок 1944 pp.) заги­нуло понад 2 тис. осіб. У свою чергу уряд СРСР зажадав від Бол­гарії припинення будівництва кораблів та заборони ведення воєнних дій з болгарської території, з її портів та аеродромів.

Тиск із боку держав антигітлерівської коаліції викликав уря­дову кризу. 1 червня 1944 р. новий кабінет міністрів очолив І. Багрянов, який розпочав за допомогою західних держав пошук варіантів виведення Болгарії з фашистського блоку. До уряду увійшли як прихильники, так і противники кардинальної переорієнтації зовнішньої політики країни, що знижувало його маневреність. Однак тільки коли Червона армія підступила до кордонів Болгарії, уряд став вимагати від Німеччини вивести свої' війська та наказав розпочати вивід болгарських військ із окупованих сербських земель.