Cлов'янська середньовічна культура. Культура Київської Русі

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Cлов'янська середньовічна культура. Культура Київської Русі»

 

Зміст

Вступ

1. Cлов'янська середньовічна культура

2. Культура Київської Русі

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

 

 

 В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. До 988 р., як зазначалося, засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Під кінець X ст. з розвитком української державності великокнязівська влада приходить до необхідності створення єдиної системи офіційної релігії — християнства. Християнство стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним починається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах. 

1. Cлов'янська середньовічна культура

Культура слов’ян сягає глибокої давнини. Вивчення її і справді одна із самобутніх ланок культурно-історичного процесу, що успадкувала еволюційні зміни та впливи світових цивілізацій

Крім об’єктивно-історичних чинників, які спонукають до пошуку прадавніх спільних коренів слов’янських народів-племен, що розселились по теренах Східної, Центральної та Південної Європи, незмінно виникає почуття особистісної причетності пам’яті. Через те, можливо, не просто відмежуватись від пристрасних оцінок у суб’єктивному висвітленні драматичних сторінок історії, не лише творення генієм культури власного народу, а й нищення її. Війни і руйнування залишили незрівнянно малу частку збережених і нашарованих сторінок давньої історії чи пам’яток культури. Те, що мало місце в суворо-визначеному часовому конфлікті й що стало свідченням і фактом неперервності й автохтонності слов’янських культур, набуває принципового характеру в побудові наукових концепцій і знань. І саме в цьому відношенні чим буде більший археографічний обшир, тим він стане достовірнішим у висновках. В.Горський відмічає: ”Здається загально визначеним усвідомлення того, що не будь-яка наукова розвідка присвячена, скажімо, творчості Тараса Шевченка, Христо Ботева чи Адама Міцкевича,вже самим фактом звернення до спадщини видатних представників культури слов’янських народів являє собою зразок славістичного дослідження ”[ 2 ; 38]

Численні історико-генетичні археологічні розвідки в основному підтверджують а також додають нові свідчення прадавнини культурогенезу слов’ян. Літописи й хроніки стали значним культурно-літературним здобутком самопізнання себе народом.

Характеризуючи культуру середньовічної Європи необхідно усвідомити хронологічні рамки, тобто коли закінчується античність і починається Середньовіччя. Перехід від однієї епохи до іншої - не катаклізми, які можна датувати якимось роком, а, насамперед процес, що тривав віками. І все-таки початок між античністю і Середньовіччям у сфері культури можна визначити. Початок добі Середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у ІІІ ст., а початок епохи Відродження прийнято вважати 1640р., початок періоду географічних відкриттів.

Західнослов’янський культурогенезис вивчали чеські філологи та історики Й. Добровський, П.Шафарик, Я. Коллар, вони пробудили великий інтерес до культури та історичної долі слов’янства. У Польщі слов’янознавчі дослідження пов’язані з Я.Потоцьким, С. Лінде, Й. Лелевичем, А.Міцкевичем, у Словенії - з розвідками В. Капітара. П.Шафарик, зокрема, посилається на істориків минулих часів, виявляючи „сліди” підтверджень того, що з ІІ по VII ст., вже тоді слов’янський народ вважався „народом освіченим, знайомим з науками й письмом”.

Середньовіччя є закономірним культурно-історичним періодом розвитку людства. „Середніми віками” назвали цей період гуманісти кін. ХV ст.

Письменникам Відродження, Середньовіччя здавалося надто похмурим порівняно з культурою античності. Певна зміна поглядів відбувалась у II пол. ХVIII ст., коли спочатку в Англії, а потім у Німеччині та Франції став пробуджуватися інтерес до середньовічної культурної спадщини.

В ній відкривали своє національне минуле, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи протиставляли їх строгому раціоналізму класики.

Середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалось їх суспільне та культурне життя, формувалась література на національних мовах, у певному розумінні закладався фундамент сучасної цивілізації.

В основі середньовічної культури лежить зв’язок двох начал: власної культури „варварських” народів Західної Європи (так зване германське начало) і культурних традицій Західно-Римської імперії (романське начало). Взаємодія цих начал дала поштовх до становлення культури як цілісності:

• на базі феодальної форми власності, основаної на особистій і поземельній залежності селян від васалів-землевласників, які присвоювали собі їх працю (або продукти праці) в найрізноманітніших формах (натурою, рентою, на договорі і т.д.);
• в умовах
• прошаркові-ієрархічної структури суспільства;
• в процесі безперервних воєн, які несли голод, розруху, смерть і відчуття трагізму людського життя;
• в духовній атмосфері епохи де своєрідно переплітались традиції загинувшої античної культури, християнства і духовної культури варварських племен, чий героїчний епос зберігав свою привабливість і вплив аж до Нового часу [7, с. 190].

Культуру епохи Середньовіччя західних слов’ян та ,зрештою, як і будь-якої епохи, будь-яких народів не можна розглядати відокремлено зовсім від осібно від загального культурно-історичного процесу розвитку всієї Європи, (чи навіть світових традицій). Тому будемо користуватися прийомом порівняльного аналізу для того, щоб якнайповніше розкрити ті культурні процеси, що відбулися в Середньовічній Європі і їхні впливи на культуру саме західних слов’ян [12, с. 480].

Помітну роль в історії середньовічної Європи відіграли найзахідніші слов’янські племена, які займали територію між р. Лаба (Ельба) та їх притоками Салою (Зааном) на заході та Одрою (Одером) на сході. Наприкінці VIII ст. вони створили племінні союзи. На схід від полабських племен на Балканському півострові жили поморські слов’яни.

По місцю розселення слов’яни розділялися на південних – на Балканському півострові (серби, хорвати, болгари); західних – по Ельбі, Карпатах і Віслі (чехо-морави, поляки) і східних (росіяни, українці, білоруси).

Полабські слов’яни сповідували поганство, що тривалий час залишалося символом їхньої незалежності. Обожнюючи явища природи, слов’яни створили власний пантеон богів. Жерці вбиралися в білий одяг, були досить заможними й відігравали чільну роль у суспільстві.

Державотворчий процес у полабських та поморських слов’ян відбувається повільно. На розвиток суспільних відносин негативно впливала постійна зовнішня загроза.

До IX ст. на польських землях проживали численні слов’янські племена – лендяни, слензяни, мазовшани, вісляни та інші. Приблизно з сер. IX ст. полянами керували спадкові князі з роду Пястів, які згодом започаткували першу польську династію.

У IX ст. слов’янське населення на території Чехії франкські джерела називали „богемами”. У X-XII ст. в чеських землях повсюдно поширювалась християнська й латинська освіченість.

Після розпаду Велико-моравської держави основним політичним чинником для населення, яке впродовж усіх наступних століть залишалось етнографічним поняттям, було постійне посилення мадяр. До X ст. угорські племена заволоділи частиною території Придунайської низовини, заселеної слов’янами. Офіційною мовою в Угорському королівстві до якого входили слов’янські землі вважалася латина. Словаки використовували декілька мовних діалектів, відмінності між якими з часом зростали. Проте консолідуючим елементом виступала компактність розселення словаків, які відрізнялися від угорців та німців своєю мовою та культурою.

Вся історія середньовічної культури – це історія боротьби церкви і держави, уподібнення церкви державі, реалізації її божественних цілей.

Головною рисою духовної культури середньовіччя було домінування християнської релігії. Християнство стало своєрідною золотою серединою, компромісом духу і плоті. Другою рисою є традиціоналізм, ретроспективність.

Чим старіше, тим справніше – ось кредо зв’язку нового і старого в духовному житті. Новаторство вважалося проявом гордині, відступ від архетипу розглядався як відхід від істини [5, с. 608].

 

 

2. Культура Київської Русі

 

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури [1, с. 304].

На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов'ян поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, "софійська" азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра.

Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временных літ». Повість розповідає, звідки «пішла Руська земля, хто в Києві перший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Несторів твір читали й переписували в усі часи, він викликав неабияке зацікавлення багатьох учених, адже є підтвердженням високої освіченості та обізнаності літописця. Джерелами написання «Повісті временних літ» дослідники вважають: Біблію, візантійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди тощо. На сторінках літопису поетично та емоційно відображено події в Київській Русі, відносини з іншими державами, походи князів, народні звичаї, зокрема велику увагу приділено життю та побуту князів і бояр.

Повість містить також відомості з усесвітньої історії, тому є цінною для відтворення хронології подій не тільки Давньої Русі, а й інших країн світу [3, с. 320].

Сучасні дослідники вважають Нестора філософом-космістом, адже бачать у його творі не тільки «літа», що «минули». На їхню думку, «Время» — Хронос — є важливим атрибутом Космосу й відображає його рух і першооснову. Словосполучення «временные літа» створює ефект невичерпного часового руху.

Засновники Києво-Печерського монастиря — Антоній та Феодосій — зібрали під його дахом талановитих ченців. Серед них був один з найперших лікарів України — Агапіт, якому вдалося вилікувати князя Володимира Мономаха від тяжкої хвороби і який пізніше заснував на території монастиря першу лікарню. Видатним іконописцем був Алімпій. Фарби, якими він писав ікони, виявилися цілющими й виліковували різноманітні хвороби шкіри. Молитвами, ліками, покладанням рук лікував хворих монах Даміан. Далеко за межами монастиря знали монаха Прохора на прізвисько Лободник. Хлібами з лободи він годував жебраків, лікуючи різноманітні хвороби. Ці та інші постаті Києво-Печерського монастиря, зараховані до лику святих, навіки залишили про себе добру пам'ять [11, с. 208].

Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилося жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів.

Музика й театр настільки ввійшли в життя Давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.

Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гуслі, дудки, барабани тощо. Музика поділялася на: церковну — виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську — мала розважальний чи побутовий характер — та військову — супроводжувала княжі дружини в походах і під час битв.

Давні музиканти та актори (співаки, скоморохи, акробати, фокусники, жонглери) переходили з міста до міста, від села до села, виконували музичні твори, ставили спектаклі, виступали з хижими звірами, заробляючи на життя, даруючи свій талант людям [12, с. 408].

 
 

Висновки

 

Київська Русь була однією з наймогутніших держав ранньофеодальної Європи. Вона відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і у світовій історії.

 

Список використаної літератури:

 

1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.