Деректорія УНР

1. Обрання Директорії. У серпні 1918 р. замість Українського національно-державного союзу, створеного у травні 1918 р. опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями, було утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, українські соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили такі вимоги: проведення аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства; встановлення демократичних свобод; підготовка демократичного виборчого закону.

14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві  відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради.  На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію у складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.

2. Перемога антигетьманського повстання. 15-Лйстолада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію.

16 листопада 1918 р. загони січових  стрільців зайняли Білу Церкву  та Фастів і виступили в  напрямку Києва. Уже в першому  бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від  Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

3. Проголошення Декларації Директорії. Відновлення УНР. Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

- вища державна влада передавалася Директорії УНР;

- законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);

- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.

Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.

4. Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову  про негайне звільнення всіх призначених  за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському  майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

5. Скрутне становище влади Директорії. Становище нової влади було дуже скрутним.

Серед керівництва Директорії не було єдності Більшість на чолі з В. Винниченком була за союз з більшовиками проти Антанти. Прихильники С. Петлюри виступали за спільні дії з Антантою проти більшовиків, пропонуючи встановити військову диктатуру.

Ускладнилися відносини  і між партіями, які склали Український національний союз, стосовно того, якою буде влада - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим соціалістам на чолі з B. Винниченком. Відкритим залишалося питання: чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню.

Часто змінювалися уряди Директорії, які очолювали В. Чехівський, C. Остапенко, Борис Мартос, I. Мазепа, В. Прокопович.

У Директорії, яка втрачала задекларований колективний характер влади, неухильно зростав вплив  С. Петлюри. Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено в життя.

Реальна Влада на містах зосереджувалась у військових структурах, a саме - у виборних отаманів на пів партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Різного роду отамани, що діяли під гаслами Директорії, розганяли робітничі та селянські з'їзди, профспілкові організації, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.

Почалося «збільшовичення» окремих військових груп: на бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана М Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території під Гуляйполя, Кременчука до Катеринослава.

Ще складнішими були проблеми у внутрішньополітичній сфері. Хоча Директорія змогла розширити міжнародні зв'язки УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія), міжнародне становище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ I російська білогвардійська армія генерала А. Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.

6. Друга війна радянської Росії проти УНР. Ще наприкінці листопада - на початку грудня 1918 р. радянська Росія, яка 13 листопада 1918 р. анулювала Брестську мирну угоду, без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України. 16 січня 1919 р. після тривалих безплідних намагань В. Винниченка, В. Чехівського, М. ІІІаповала Та інших дипломатичними засобами порозумітися з більшовицькою Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи па героїчну боротьбу українських військ проти частин Червоної армії на теренах Лівобережної України (у січні 1919 р. радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав та інші міста), 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд, залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

Прагнучи ліквідувати  хоча б один із фронтів, більшість  членів Директорії виступили за переговори з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. He погоджуючись з цим рішенням, 11 лютого 1919 р. В. Винниченко вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра. 13 лютого 1919 р. у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С. Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.

У квітні 1919р. радянська  влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

7. Спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Протягом літа - осені 1919 р. Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній конференції 1919-1920 pp. звели нанівець ці намагання.

Правовий статус існування  Директорії як найвищої влади в УНР  у складі однієї особи регулював  закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській  Народній Республіці», ухвалений урядом 12 листопада 1920 р. Але наприкінці 1920 р. Директорія УІІР втратила контроль над територією України, і С. Петлюра був змушений емігрувати.

8. Причини поразки Директорії. Причинами поразки Директорії стали:

- неспроможність Директорії  створити життєздатний і стабільний  політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського  порядку, дієздатну систему органів  законодавчої і виконавчої влади  як в центрі, так і на містах;

- відсутність єдності національно-демократичних сил;

- боротьба за владу між різними  політичними партіями не могла  не послабити авторитет між  різними політичними партіями  серед населення, особливо серед  селян;

- у лавах керівників Директорії  не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва;

- нерішучість у проведенні ефективної  внутрішньої політики, перш за  все аграрної реформи, яка мала  би створити широку соціальну  основу нового режиму;

-війна радянської Росії проти  УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти УНР, що почалася 24 вересня 1919 p.;

- розгул отаманщини: придушення  робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій політичного  характеру, єврейські погроми;

- союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання - Української Галицької Армії;