Духовне життя 1920-30х років на Україні

Такими були досягнення і трагічні сторінки української культу-ри 20-30-х років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою “розстріляного відродження”.

Література: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ (Навч. посіб. - 2-ге вид., випр. - К: МАУП, 2002. - 328 с. - Бібліогр.: с. 323-324. ISBN 966-608-169-5)

2. Створення штучних перешкод на шляху розвитку культурного процесу в Україні: влада проти інтелігенції.

Наприкінці 20-х років  сталінський тоталітарний режим  перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор  був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.). У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво). 
 
Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучих націоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції. 
 
Першим політичним процесом стала так звана «Шахтинська справа» (1928 р.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочин них зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами «харківського центру». За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв'язках з «контр революційними» організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було неприпустимим. Суд повинен був підтвердити на явність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати ґрунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу. 
 
«Шахтинська справа» зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років. 
 
Поняття «шахтинці» стало узагальнюючим, синонімом «шкідництва». «Шахтинська справа» стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах в пресі, репетицією для організації нових процесів. У газетах було відкрито постійні рубрики: «Шкідники індустріалізації», «Методологія і практика шкідництва» та інші. 
 
Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації — буржуазно-кадетської «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цього разу на суді всі обвинувачені змушені були визнати себе винними у «шпигунській та шкідницькій діяльності», 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано. 
 
Після цих процесів найнезначніші неполадки в роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення. 
 
Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції, їх звинувачували в підготовці терористичних актів, шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Усі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Жодних документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отри мали різні строки ув'язнення, але й після цього «філіали СВУ» продовжували «розкривати» ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій. 
 
У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го роз стріляли, іншим подовжили строки ув'язнення. 
 
Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено в харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів. 
 
Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці на мітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потре бувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість «молодих інженерів». 
 
Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій, їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності. 
 
Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР», яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні. 
 
Одразу ж було «викрито» велику кількість «терористів» у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші — на 8-10 років ув'язнення. Серед них — громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К, Буревій, Г. Косинка та інші. 
 
У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акта щодо Сталіна тощо. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, у тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7-10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес «бороть-бистів-2»). 
 
У 1936 р. «за участь у контрреволюційній троцькістській організації» був заарештований Ю. Коцюбинський — син відомого українського письменника М. Коцюбинського, член першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було «викрито» до 10 «троцькістських організацій». 
 
Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змінила ся спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х—на початку 30-х років вони в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935-1936 pp. — проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників. 
 
Максимальний строк позбавлення волі у справах про держав ні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Ураховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нар ком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового. 
 
У 1937-1938 pp. до «філіалів» різних «контрреволюційних» організацій стали зараховувати переважно ортодоксальних більшовиків, у тому числі з вищого керівництва України, Багато з них, зокрема С. Косіор, П, Постишев, В. Затонський та інші, раніше доклали чимало зусиль для боротьби з «ворогами на роду», а в ті роки самі стали жертвами терору. Перелік жертв репресій поповнили й співавтори сталінського «великого терору» — діячі, які очолювали НКВС України у 20-ті роки — В. Балицький, І. Леплевський, О. Успенський. Усього в республіці було знищено 1193 керівних працівники НКВС. 
 
Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменниківМиколу Куліша, Олександра Досвітнього та інших, (до 500 українських письменників). 
 
Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми партій, а вслід за ними — нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснювались за планом під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що в післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару  по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

 

Література: Касьянов Г. Даниленко В.  Сталінізм  і українська інтелігенція К1991

                     Новітня історія України / 3.2. Радянська українська державність в 20-30роки. Параграф 8, політичні процеси й репресії наприкінці 20- у 30 роки

 

 

 

 

 

 

 

3. Занепад духовного життя в 1930-х роках

В духовному житті українського народу значну роль відігравала право-славна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні уста-нови, різко  ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові поколінняв дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділи-ли від держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом1921 р., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.

У 1917-1918 рр. в Україні поширюються  настрої щодо розривузв'язків з Московським патріархатом, утвердження незалежної (автоке-фальної) української церкви. Виникає Всеукраїнська церковна рада, якапідготувала і скликала 11 жовтня 1921 р. в Києві церковний православ-ний собор. Він проголосив за створення Української автокефальної пра-вославної церкви (УАПЦ) і обрав В.Липківського митрополитом. УАПЦшвидко зростала і поширювала свій вплив. У кінці 20-х років вона мала34 єпископа, 11 тис. священиків та майже 7 млн парафіян. До неї при-єдналося багато парафій США, Канади, країн Європи. Українська церк-ва запровадила численні нововведення: використання української мови,осучаснення зовнішнього вигляду священиків (заборона традиційних риз,бороди, довгого волосся), демократизація управління — надання най-вищої влади в церкві виборній раді єпископів, священиків та мирян. Однаквона не мала економічної бази і не зуміла згуртувати свої ряди. Занепокоєні успіхами духовенства, радянські власті розгорнулипроти них боротьбу, підтримуючи розкольницькі групи і вводячи важкіподатки. Одночасно посилювалася антирелігійна пропаганда та пере-слідування церковників. У 1927 р. був репресований В. Липківський, ау 1930 р. церква фактично опинилася поза законом. Більшість єпис-копів та священиків були репресовані, УАПЦ остаточно розгромлена.Втрачала свій вплив і російська православна церква.

 

Література: В.Я Білоцерківський (Історчя України / 14.6 Культурне будівництво в 20-30 роках)

 

 

 

 

 

Література

1. В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (Навч. посіб. - 2-ге вид., випр. - К: МАУП, 2002. - 328 с. - Бібліогр.: с. 323-324. ISBN 966-608-169-5)

2. Касьянов Г. Даниленко В.  Сталінізм і українська інтелігенція К1991

      3.  Новітня історія України / 3.2. Радянська українська державність в 20-30роки. Параграф 8, політичні процеси й репресії наприкінці 20- у 30 роки

      4. В.Я Білоцерківський (Історчя України / 14.6 Культурне будівництво в 20-30 роках)

       5. Історія християнської церкви  на Україні –К, 1992

 

 

План:

1. Українське культурне відродження в 1920-х роках : досягнення і проблеми… 1
2. Створення штучних перешкод на шляху розвитку культурного процесу в Україні: влада проти інтелігенції. ……………………………………………………………8
3. Занепад духовного життя в 1930-х роках…………………………………………13
4. Література …………………………………………………………………………..14