Етногенез слов’ян. Східнослов’янські племені союзи на території України

 Більш  ранні, так би мовити, зародишеві етапи праслов'янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.

 Десь  близько середини II тис. до н. е. із-за  Середньої Волги та Нижньої  Оки на захід і північ почали  просуватися групи північної  частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського  масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,— слов'яни і балти. Слов'яни перейняли і етнічну назву «ляпонців».

 Час  появи окремої слов'янської етнічної  групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е.

 Ідеї  Г. Ловмянського з певними модифікаціями в наш час розвиває             В. Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до п. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою і Одрою, де до того часу жили венеди-ілірійці та асимілювали їх. В результаті сформувалися протослов'яни. В різні періоди часу на слов'янську територію проникали інші племена, зокрема кельти, дакійці. В пізньолатенський і давньоримський часи слов'яни утворили пшеворську і оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї.

 За  останні десятиріччя проблема  походження слов'ян вирішувалася  головним чином на археологічних  матеріалах, оскільки дані всіх  інших наук вже не могли  суттєво доповнити чи замінити  існуючі численні концепції.

Знані з “Повісті минулих літ” літописні слов’янські племена протягом 20 ст. плідно досліджувались археологами. Найбільш показовими для етно-культурної диференціації східнослов’янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця. Ще сто років тому О.О.Спицин показав, що цим племенам властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам - спіральні, дреговичам - зернисті, радимичам - семипроменеві, в’ятичам - семилопатеві, кривичам - браслетовидні, ільменським словенам - ромбощиткові.

З літопису відомі такі східнослов'янські племена:

Південно-західна група племен (праукраїнці)

Білі Хорвати й Лучани - в Галичині

Дуліби й Волиняни - над горішнім західнім Бугом.

Деревляни - в лісах по Горині, Прип’яті й Дніпру.

Поляни - над Дніпром, у теперішній Київщині.

Сіверяни й Сівери - по Десні й лівих допливах середнього Дніпра.

Уличі - між Дністром та Бугом.

Тиверці - на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.

Північна група племен (прановгородці)

Ільменські словени

Північно-західна група племен (прабілоруси)

Дреговичі

Кривичі (частково прановгородці)

Радимичі (частково праросіяни)

Північно-східна група племен (праросіяни)

В'ятичі.

Науковці доводять, що слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали           р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Зрозуміло, що подібний нарис етнографічного розвитку слов'янства у наш час викликає чисто історіографічний інтерес. Цінність роботи О. А. Шахматова — популярного російського вченого в тому, що вона доводить, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи:

- західнослов'янська, з якої згодом розвинулися  такі мови, як польська, чеська  та словацька;

- південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська  та сербохорватська;

- східно-слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки - анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу.

Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни -  на північному заході, сіверці -  на північному сході, уличі й тиверці -  на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Союзи східних слов’ян у VI-IX ст.

Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав її «Дулібський союз». Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож - з готами, Мезамир - з аварами і т. д.).

У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті.

Держава антів протривала три сторіччя - від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.

Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами посуваються на захід. У ІІІ-УІ ст. ст. західні та південні слов'яни опанували вже ті землі, на яких застала їх історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.

В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю - рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра - «Десна», себто «права». Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б назвати її «правою».

«Повість временних літ» подає перелік слов'янських племен так, як вони жили в XI столітті. «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци, полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне». Кількома рядками вище читаємо: «Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, - Радим, а другий Вятко, - й приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.»

В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння - «в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє, а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них».

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бужани та волиняни, уличі, тиверці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі - по Десні та Сейму, поляни - по середньому Дніпру, деревляни - по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині - дуліби або бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тиверці - між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави і від к походять українці східної та західної Галичини. У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж Х ст.               Аль Масуді писав, що одне з племен -  волінана, і називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра -  Білобережжя і частини чорноморського побережжя -  «Лукомор'я».

На долішньому Дніпрі був торговельний осередок -  Олешя, пізніше -  Олепіки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення племені полян вказує пояснення «Повісти» на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» -  це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів -  Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх -  Радима на Сожу, а В'ятка на Оці.

Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир готських часів. У всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

Як свідчать рештки поселень українців УІІ-УШ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з без курганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття.

Українські поселення мали укріплення -  городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині -  400, на Волині -  350, на Поділлі -  260, на Чернігівщині -  208, у Галичині -  100. Ці городища були різного розміру.

Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.