Галицько-волинське князівство та боротьба українського народу проти монголо-татарської навали

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ І ПРАВА

КАФЕДРА УПРАВЛІННЯ ФІЗИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ ТА СПОРТОМ

 

Шифр групи     ________________________

Спеціальність _________________________

_____________________________________

П.І.Б.________________________________

_____________________________________

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 

З дисципліни    _______________________________________________________

____________________________________________________________________

 

Варіант (тема)  ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЇ НАВАЛИ

 

 

Викладач    _________________________________________________________

 

 

 

 

 

 

 

Запоріжжя - 2012

 

план

1. Галицько-волинське князівство: збереження державницьких традицій Київської Русі.

 

2. Данило Галицький та його боротьба з монголо-татарами за незалежність українських земель.

 

3. Кінець династії Даниловичів та історії Галицько-Волинського князівства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     1. Як зазначав С. Рудницький, «монгольська хуртовина XIII віку, що руйнувала так багато могутніх народів і держав, не змогла знищити українського народу». Після розпаду Київської держави на кілька окремих князівств на межі ХІІ-ХІІІ ст. естафету національного державотворення переймають західноукраїнські землі, де постала друга велика українська держава - Галицько-Волинське князівство (королівство). Півтора століття її існування допомогли зберегти державницькі та культурно-національні традиції Київської Русі-України й одночасно розвинути їх під потужним впливом європейських соціально-політичних відносин.

     Об'єднання у 1199 році в єдину державу волинським князем Романом Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в історії України, яка, на думку історика С. Томашівського, стала «епохальним фактом в історії України, першим втіленням загальноукраїнської державної ідеї». На Заході утворився новий сильний політичний організм, що перейняв на себе спадщину занепадаючого Києва, охоплюючи землі від Карпат до Дніпра, включно з Києвом - територію, рівну «Священній Римській імперії» Фрідріха Барбароси.

     Князь Роман, якого західноєвропейські хроністи нарекли іменем короля русинів - Romanus Rex Ruthenorum, доклав багато зусиль для зміцнення верховної влади, створення власної моделі державного управління. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою військову дружину, а й на міську верхівку, так званих «громадських мужів»,,надаючи їм різні пільги. У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміцненні княжої влади як гаранта стабільності державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр). Пов'язані спільними інтересами (збереження своєї влади, землеволодіння, придушення опору народних мас), князь і боярська верхівка перебували у стані постійного протиборства за владу. Роман Мстиславович намагався зосередити в своїх руках усю державну владу і стати абсолютним монархом («самодержцем»), а бояри - обмежити князівську владу. Через цю боротьбу князь увійшов у конфлікт з боярами, який набрав дуже гострих форм. Протистояння князя і боярської олігархії, яке завдало багато лиха державі, тривало і після смерті князя Романа.

     Для забезпечення переваги над боярами князь Данило Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі у 1256 р. Львів, названий в честь його сина Лева - «Львовим градом». Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Понад сорок років боровся князь Данило з боярською опозицією і переміг її, тим самим зміцнив верховну князівську владу, забезпечивши усталений тип управління на наступне століття.

     Князь уособлював законодавчу, виконавчу і судову владу. Однак він був залежним від соціальної верхівки - боярської олігархії, яка вважала себе представником усього населення. Князь був змушений залучати бояр до управління державними справами.

     Хоча віче, остання згадка про яке датується 1146 роком, у той період втратило своє значення, ще згадується віче, скликане самим Данилом у 1232 p., перед військовим походом. Навпаки, суттєво зросла роль боярської думи: князь був змушений діставати згоду боярства при вирішенні будь-яких державних справ. У перші десятиліття XIII ст., у період найбільшого впливу боярської думи, бояри обирали князів, намагаючись зробити їх повністю залежними від себе. Такий стан підтримували й іноземні володарі, які прагнули добитися влади в Галичині, використовуючи впливових бояр. Боярська рада як постійний орган влади функціонував і в першій половині XIV ст., тоді бояри називаються в князівських грамотах як радники князя.

     Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Поряд з назвами «Галичина», «Володимирія» (Волинь) тут вживається назва «Русь», «Руська земля». Верховна влада зосереджувалася в руках великого князя, який використовував титули руського короля, принцепаса, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, давав згоду на призначення єпископів, очолював військо, здійснював збір податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками. Проте досить міцним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради.

     Разом з тим, в адмініструванні Галицько-Волинського князівства був відчутним вплив Заходу. Хоча західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до коронації Данила, саме подія 1253 р. у Дорогичині на Підляшші де-факто ствердила цю державу у колі європейських країн. Коронація Данила Галицького на короля Русі, здійснена послом папи Інокентія IV, мала зміцнити церковні та політичні зв'язки Русі з латинським Заходом і забезпечити військову допомогу в боротьбі проти Золотої Орди. Запроваджувались і відповідні ознаки королівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор. Існували також і родові князівські знаки.

     Незважаючи на те, що відносини з Римом пізніше були розірвані, галицькі літописці продовжували іменувати Данила королем, що, по-перше, підносило його статус серед інших князів, а по-друге, допомагало при встановленні дипломатичних відносин з європейськими державами. Цей титул використовував також його онук Юрій Львович.

     Однією з найважливіших функцій князівської влади було налагодження зовнішньополітичних зв'язків. Дипломатичні відносини Галицько-Волинського князівства існували не тільки з іншими руськими князівствами, а й з Угорщиною, Литвою, Польщею, Візантією, Золотою Ордою, Тевтонським орденом, Римом, князівствами Німеччини та іншими країнами. Міжнародні контакти підсилювалися шлюбними зв'язками династії Романовичів - галицької гілки Мономаховичів зі знатними іноземними родами. Активність міждержавного листування засвідчують листи галицько-волинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, що збереглися до наших днів.

     Князеві належала вища виконавча влада. Адміністративні справи князь доручав своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів як органи самоврядування, інші були створені для виконання певних функцій управління князівської влади.

     Встановлюється і поширюється характерна для того періоду двірсько-вотчинна система управління. Двірсько-вотчинні слуги князя одночасно виконували і роль державних урядовців, які за дорученням князя здійснювали управління і суд у межах всієї держави.

     Якщо за найдавніших часів перше місце в урядовій ієрархії займав тисяцький (начальник округи), якого призначали з найвпливовіших бояр, то за часів короля Данила провідне місце серед урядовців займає двірський або дворецький. Цей чин виник у Галицько-Волинському князівстві під впливом державного устрою Угорщини, оскільки в інших руських князівствах у цей період він не трапляється. Двірський очолював увесь апарат управління князівського двору і в разі необхідності заступав князя в управлінні, війську, суді («суддя княжого двору»).

     Канцелярією князя керував печатник, тобто канцлер. Ця посада була поширена в західноєвропейських країнах. Печатник зберігав печатку і прикладав її до княжих документів, зберігав документи і розсилав їх за призначенням. Він також міг виконувати за дорученням князя й інші адміністративні функції.

     Впливовою посадовою особою того часу вважався стольник, який займався фінансовими справами та управляв княжими землями-маєтками. Військове керівництво здійснював збройник, судовими справами відали дитячі, охороною князя - отроки. Особисті доручення князя виконував сідельний. Зразки урядових документів писалися латиною, печатки володарів вживалися західного взірця.

     На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці: покладник, ключник, які охороняли княже майно та виконували різні адміністративні доручення. Нижчі функції виконували биричі, городники, мостники, митники, осмники та інші. Різні посади свідчать про те, що тогочасний апарат управління був добре розвинутий і диференційований.

     Територія Галицько-Волинської держави поділялася на волості, які раніше були окремими князівствами (Галицька, Луцька, Холмська, Перемишльська, Белзька, Теребовлянська, Коломийська та ін.). Управляли цими територіальними одиницями за дорученням князя великі землевласники- волостелі. Вони володіли адміністративними, воєнними та судовими повноваженнями.

     Наприкінці ХНІ ст. у Галицько-Волинському князівстві налічувалося понад 80 міст. їхній устрій продовжував традиції княжої доби. Але в першій чверті XIV ст. у Галицько-Волинському князівстві виникають колонії чужоземців, яким було дозволено після спустошливих татарських набігів на українські землі жити і порядкувати за їхніми власними традиціями й звичаями. Оскільки серед переселенців переважали німці й поляки, то місцеве самоврядування ґрунтувалося, в основному, на німецькому праві, яке застосовувалося в управлінні містами у країнах середньої Європи. Так було закладено у містах Галицько-Волинського князівства принципи місцевого самоврядування, запроваджені у німецькому місті Магдебурзі. На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало магдебурзьке право у 1339 році, був Сянок .

     Важлива роль у Галицько-Волинській державі відводилась організації війська, яке не відрізнялося від військових сил інших сусідніх земель.

     Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення («воїв»). Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а й приводили свої власні збройні загони. Не бажаючи бути залежним від військової сили бояр, Данило Галицький значно посилив організацію власного війська - створив регулярну піхоту, що складалася з важкоозброєних «оружників» і легкоозброєних «стрільців», удосконалив кінноту. Частково цю проблему вирішували запрошені іноземні загони та закордонні найманці. Із селян і дрібних бояр він організував нове військо на основі народного ополчення. Таким чином, Данило Галицький шукав опору в боротьбі з боярською олігархією. У цей період з'явилися великі фортифікаційні споруди, в тому числі кам'яні «вежі», які зміцнювали безпеку держави та посилювали вплив і авторитет князя.

     Окремим правом і судом користувалася церква, значення якої в Галицько-Волинському князівстві було досить значним. Тут навіть існувала з 1303 по 1347 роки Галицька митрополія. Князі активно впливали на церковну організацію, використовуючи її в своїх інтересах. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

     Отже, XIII—XIV століття української історії пов'язані з існуванням Галицько-волинського князівства або королівства. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються, проявляються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу.

     Державно-політичний устрій Галицько-Волинської держави був «цілком європейським і нагадував механізм олігархічного правління», а модель державного управління не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам. Галицько-Волинська держава стала могутньою європейською державою, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення українського народу.

     Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється. Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій-Болеслав (1325-1340), після смерті якого самостійна держава перестає існувати. З 1349 р. більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, ставши занедбаною околицею сусідніх держав.

2. Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві на захід. Галицький літописець повідомляє, як по тому хан «почув, що Данило перебував в угрів і сам пішов до Володимира» (Волинського). Операції для завоювання південно-руських міст були організовані його воєводами з вражаючим уяву навіть сучасної людини розмахом. Наприклад, для здобуття невеликого волинського міста Колодяжин вони застосували аж 12 таранів! Можна лише уявити, скільки їх бухало в стіни і брами головних південно-руських міст — Києва, Галича і Володимира Волинського.

     Але й майстерність поневолених ханами іноземних механіків та інженерів мала свої межі. Створені ними облогові машини виявились безсилими перед могутніми фортецями Крем’янця і Даниліва на Волині — ці міста уникли ворожого сплюндрування.

Тим часом головні сили монголо-татарського війська наблизились  до Володимира Волинського. Літописи описують його як велике, велелюдне, добре укріплене місто. Подробиці штурму Володимира Батиєм залишились невідомими. Мабуть, дуже вже боліло галицькому книжникові розорення любого йому міста, коли він, уникаючи деталей, записав: Прийшов (Батий — авт.) до Володимира і взяв його на спис і перебив людей, не милуючи».