Гельсінкський процес. Підписання Заключного акта НБСЄ. Основні принципи Гельсінкського акта та його історичне значення

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ КОНДРАТЮКА

КАФЕДРА ІСТОРІЇ

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни: «Історія міжнародних економічних відносин»

На тему: «Гельсінкський процес. Підписання Заключного акта НБСЄ. Основні принципи Гельсінкського акта та його історичне значення.»

 

 

 

 

 

 

                                     Виконала: студентка групи 201-ФМ, напряму                                                                «Міжнародна економіка» К. Д. Юренко

Перевірила: Капко Світлана Михайлівна

 

 

 

 

 

Полтава 2012

Зміст

Вступ

1. Гельсінкський процес.

2. Підписання Заключного акта НБСЄ.

3. Основні принципи Гельсінкського акта та його історичне значення.

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

I серпня 1975 року держави-учасники  Наради по безпеці і співробітництву  в Європі підписали в Гельсінкі  Заключний Акт, у якому намітили  шляхи до подолання протистояння, що виникли з приводу їхніх  відносин у минулому, і до кращого  порозуміння. Колективними зусиллями  держав були закладені основи  розрядки, що показала свої беззаперечні  переваги і вигоди для усіх.

Нарада явилася подією світової значимості, підвела політичні результати другої світової війни, намітила напрямки довгострокової діяльності держав заради перетворення Європи в континент  непорушного миру і взаємовигідного  співробітництва. 33 європейських держави, США і Канада колективно підтвердили  безплідність політики з позиції  сили і «холодної війни».

Європа стала колискою політики розрядки в 70-і роки, коли намітився  перелом до кращого у відносинах Схід - Захід. Між країнами Західної Європи і Радянським Союзом, іншими соціалістичними країнами сформувалися тоді важливі напрямки співробітництва. До цього процесу приєдналися  США і Канада.

З усією переконаністю слід підкреслити: ніколи в історії Європи не було політичних конференцій настільки  представницьких і рівноправних, на яких вирішувалися б питання настільки  великої важливості для всіх держав, як форум, що завершився 1 серпня 1975 року. Підсумок наради був такий, що в ньому  не було переможців і переможених, здобувших і що загубивших. Воно означало перемогу розуму, стало перемогою усіх, кому дорогі мир та безпека.

Загальноєвропейська нарада показала, що для знаходження порозуміння  в багатьох сферах політичних відносин, включаючи визнання відсутності  альтернативи мирного співіснування, необхідності співробітництва держав, дотримання загальних принципів  відносин, на основі яких повинна будуватися мирна структура Європи, існує  широка база.

 Прийнятий на Загальноєвропейській  нараді Заключний Акт втілив  у собі колективний досвід  Європи після двох світових  війн, у тому числі періоду  «холодної війни». Він відбив  політичну волю держав і народів  до поліпшення й активізації взаємовідносин, сприянню миру в Європі. У історичному аспекті прийняття цього документа уособлювало спадкоємність головних тенденцій європейського й загальносвітового розвитку, що склалися в результаті другої світової війни. У ньому знайшли подальший розвиток, стосовно до нових умов, принципи, сформульовані в Ялті, Потсдамі й у Статуті ООН. Особливість Заключного Акта полягає в тому, що його співавторами були всі європейські країни (крім Албанії), а також США і Канада, як держави, що приймали участь у другій світовій війні і що несли свої частки відповідальності за мирний розвиток Європи.

Головна особливість же форуму полягала в тому, що перед нарадою в Гельсінкі  не стояла, як перед конференціями  подібного рангу в минулому, задача «вершити суд» переможців над переможеними, перекроювати політичну карту світу. Загальноєвропейська нарада проходила  на хвилі розрядки й у той же час було покликано дати новий  стимул для її поглиблення. Воно означало новий етап у реалізації політики мирного співіснування, внесло важливий внесок у створення і зміцнення  фундаменту європейської безпеки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гельсінкський процес. Підписання Заключного акта НБСЄ.

Налагодження радянсько-американського політичного діалогу, нормалізація відносин європейських держав дали можливість підготувати і успішно провести загальноєвропейську Нараду з проблем  безпеки та співробітництва.

22 листопада 1972 р. за ініціативою  Фінляндії представники тридцяти  трьох європейських країн, США  і Канади розпочали в Гельсінкі  багатосторонні консультації, їх  мета полягала в тому, щоб визначити  завдання Наради, організацію її  роботи, порядок денний, склад учасників,  спосіб фінансування тощо.

Багатосторонні консультації, що тривали  майже сім місяців, виявили чимало труднощів як об'єктивного, так і  суб'єктивного характеру. Це було пов'язано  насамперед з тим, що делегації країн  мали в багатьох випадках різні, а  то й протилежні позиції. Але це і  не дивно. Адже в багатосторонніх  консультаціях в Гельсінкі брали  участь сім держав-членів Вашингтонського  Договору, п'ятнадцять членів НАТО і  дванадцять нейтральних держав, чи таких, що не входили до складу воєнно-політичних угруповань. Досягнення загальноприйнятих  домовленостей ускладнювалося тим, що всі рішення приймалися на основі консенсусу (коли представники всіх країн  голосують «за»).

Як одне з центральних на багатосторонніх  консультаціях обговорювалося питання  про порядок денний майбутньої наради. Низка делегацій західних країн  запропонували виокремити проблеми співробітництва у сфері культури та інших гуманітарних сферах у самостійне питання порядку денного. Простежувалося прагнення поставити саме це питання  в центр роботи наради. Тим більше, що багато делегацій західних країн  з самого початку зайняли негативну  позицію відносно створення постійного органу з проблем безпеки та співробітництва  в Європі, на чому наполягала радянська  делегація й делегації країн  ОВД.

Поступово дискусія набула більш ділового характеру. Цьому значною мірою сприяла конструктивна позиція нейтральних країн і країн, що не приєдналися.

В результаті багатосторонніх консультацій у Гельсінкі до липня 1973 р. було узгоджено  текст заключних рекомендацій, що дістали назву «Синьої книги», її 96 пунктів регулювали питання  організації, порядку денного, складу учасників, дати й місця, правил процедури  і порядку фінансування наради.

Було вирішено провести нараду у  три етапи. Перший - в Гельсінкі - на рівні міністрів закордонних  справ для вироблення заключних  рекомендацій і викладення загальних  позицій; другий - в Женеві - на рівні  експертів для підготовки заключних (підсумкових) документів; третій - у  Гельсінкі -для їх затвердження.

Узгоджений порядок денний включав  чотири пункти. До першого належали питання безпеки в Європі; до другого - питання співробітництва в галузі економіки, науки й техніки, захист довкілля; до третього - проблеми співробітництва  в гуманітарних та інших сферах. Четвертий пункт стосувався напрямів розвитку загальноєвропейського процесу  після Наради.

Передбачалося, що Нарада і всі  подальші зустрічі в рамках загальноєвропейського  процесу проходитимуть поза рамками  воєнних союзів, а його учасники виступатимуть як суверенні незалежні  держави на умовах повної рівноправності.

Перший етап Наради на рівні міністрів  закордонних справ проходив у  Гельсінкі з 3 по 7 липня 1973 р. На ньому  були представлені всі (окрім Албанії) європейські країни, а також США  і Канада. Широта проблематики, -масштабність проблеми зумовили величезне політичне значення вже самого факту скликання Наради.

Унікальність характеру Наради підкреслив під час її відкриття  президент Фінляндії У. К. Кекконен: «В історії нашого континенту немає прецеденту проведення наради подібній тій, яка відкривається сьогодні. Це - не зустріч переможців війни; це і не зустріч великих держав. Наша нарада є спільними зусиллями всіх урядів, зацікавлених у тому, щоб домогтися на основі рівності і взаємної поваги вирішення життєво важливих питань, які стосуються всіх нас».

Усі Делегації країн, що прибули  на Нараду, мали свої проекти документів з порядку денного. Представники соціалістичних країн - члени ОВД  виступили єдиним фронтом, висуваючи  на перший план проблеми європейської безпеки та рівноправного, взаємовигідного  співробітництва.

У виступах і пропозиціях, які вносили  представники західних країн на перший план, висувалися проблеми т. зв. «третьої корзини» - проблеми співробітництва в гуманітарній та інших сферах. Так, міністр закордонних справ Великої Британії заявив: «Пункт порядку денного, в якому говориться про співробітництво в гуманітарних та інших сферах, є, на мій погляд, найважливішим його пунктом». Подібні акценти були у виступі держсекретаря США, міністрів закордонних справ ФРН, Франції та деяких інших західних країн.

Незважаючи на те, що пропозиції делегацій  часто-густо суттєво відрізнялися, слід констатувати, що обмін думками  й дискусії, що відбувалися на першому  етапі Наради, мали переважно діловий  та конструктивний характер, що врешті-решт дало змогу прийняти спільні рекомендації з принципово важливих проблем. Результати першого етапу Наради разом із рекомендаціями, виробленими на багатосторонніх  консультаціях в Гельсінкі, створювали реальну основу для подальших  пошуків вирішення нагальних  завдань європейської безпеки.

Після проведеного з 29 серпня по 3 вересня 1973 р. засідання Координаційного Комітету 18 вересня в Женеві розпочався другий етап Наради. Головна мета цього етапу полягала у виробленні проектів документів з усіх пунктів порядку денного для їх остаточного ухвалення на третьому, заключному етапі Наради, що мав проводитися на найвищому рівні.

Другий етап наради проходив з перервами  близько двох років. Це пояснювалося низкою причин. Так, виникли труднощі цілком природного характеру, зумовлені  необхідністю звести до спільного знаменника позиції всіх 35 учасників Наради, що виявилося досить складним завданням. Слід було брати до уваги не лише розбіжності між державами з протидіючих блоків, а й складне переплетіння та зіткнення інтересів між західними країнами, насамперед між США і країнами ЄЕС.

Також гальмували роботу Наради й  суб'єктивні перешкоди. Так, делегації  країн Заходу пропонували такі положення  щодо сфер розвитку культурних зв'язків, які рішуче відкидалися Радянським Союзом. Свою позицію радянська делегація  обґрунтовувала тим, що з ідеологічних міркувань СРСР не міг визнати  принцип вільного обміну інформацією  та людьми, оскільки його формулювання й положення суперечать радянському  внутрішньому законодавству. І формально  СРСР був правий: рішення загальноєвропейської Наради не могли суперечити законодавчій базі держав-учасниць. Загалом другий етап Наради (порівняно з першим) ще більшою мірою проходив під  знаком боротьби із зовнішньополітичних  та ідеологічних питань між представниками соціалістичних і капіталістичних  держав.

Центральним питанням Женевського  етапу Наради було питання щодо узгодження формулювання принципу непорушності кордонів. Боротьба навколо цього питання  розгорнулася в рамках першої комісії  і тривала майже до закінчення другого етапу.

Ще раз наголосимо, що вся підготовча робота відбувалася за принципом  «консенсусу», тобто повної одностайності. Жодне положення документа і  навіть слово не вважалося прийнятим, якщо будь-хто з делегатів заперечував  проти нього.

Соціалістичні країни, керуючись рішеннями  Кримської та Берлінської конференцій  великих держав, виходили з того, що в Європі (у результаті розгрому фашистських агресорів) територіально-політична  проблема набула остаточного характеру.

Беззастережне ствердження на багатосторонньому  рівні принципу непорушності кордонів, що було відображено в міжнародно-правових зобов'язаннях ФРН на двосторонньому рівні, покликане було забезпечити  міцний фундамент мирного співіснування  та співробітництва європейських держав.

Але на противагу цій позиції  деякі країни НАТО, насамперед ФРН, вдалися до спроби зробити дане питання  похідним від інших принципів  і супроводити застереженнями про  можливість «мирної зміни кордонів». За цим, як і раніше, стояло прагнення  впливових кіл ФРН поглинути  НДР. Делегація ФРН спробувала також  проштовхнути ідею про неоднаковий  статус кордонів у Європі.

У результаті наполегливих зусиль вдалося  розробити формулу принципу непорушності кордонів, яка виключала будь-яку  двозначність. Теза про можливість зміни кордонів «відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю»  була сформульована як один із атрибутів  принципу суверенної рівності держав, поважання прав, притаманних суверенітету.

У другій комісії труднощі були пов'язані  в основному з небажанням країн  Заходу відмовитися від низки  дискримінаційних мір у торгівлі з соціалістичними країнами. Проте  загалом у питаннях торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва  вдалося порівняно легко знайти загальноприйнятні рішення.

У третій комісії прийняття узгоджених рішень гальмувалося намірами деяких країн Заходу використати проблеми співробітництва в гуманітарній та інший сферах для втручання  у внутрішні справи соціалістичних країн.

Хід другого етапу (як і всієї  Наради загалом) був значною мірою  зумовлений загальним станом міжнародних  відносин, зокрема явним переважанням у першій половині 70-х рр. тенденції  до розрядки. Важливим чинником активізації  діяльності дипломатів по підготовці Наради стала світова громадськість. У квітні 1975 р. в Бельгії відбулася  друга Асамблея громадських сил  за безпеку і співробітництво  в Європі, у якій взяли участь представники двадцяти дев'яти європейських країн і сорока дев'яти міжнародних  організацій різної ідеологічної та політичної орієнтації. Асамблея закликала  всі уряди, парламенти «всебічно  сприяти на національному і міжнародному рівні поширенню розрядки і забезпечити  мирне майбутнє Європи».