Київські князі(політичний портрет за вибором) Володимир Великий

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Київський університет імені Бориса Грінченка

Гуманірний інститут

Кафедра історії  України

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

               Київські князі(політичний портрет за вибором)

                                        Володимир Великий.

 

 

 

 

Виконала  студентка 1 курсу

  Бондар Тетяна Сергіївна

Прийняла  асистент  кафедри історії України

                                                                              Горбатюк Ольга Олександрівна

 

 

Київ-2012

Вступ

Я обрала тему «Політичний портрет Володимира Великого»,адже  він завжди залишатиметься одним із найвизначніших постатей в історії нашої країни. Саме за правління цього князя Київська Русь досягла найбільшого розквіту. Провівши численні реформи, Володимир запам’ятається як політичний, соціальний,так і культурний діяч,залишивши вагомий слід в розвитку нашої держави.

Біографія

Після смерті княгині Ольги, перед другим походом  на Дунай, у 969 році Святослав провів реформу державного управління. Він  залишив князювати в Києві  старшого сина Ярополка, середнього - Олега - поставив в Овручі управляти древлянською землею, а найменшого - Володимира - відправив до Новгороду. Після загибелі батька брати розпочали кількарічну  боротьбу за великокнязівський київський  престол. Ярополк захопив землі  Олега, розбивши його військо, а згодом і Новгородську землю. Володимир  утік за море до варягів. Зібравши військо, він повернувся на Русь, визволив Новгород і захопив Київ. Ярополка в Родні  убили варяги. При владі залишився  Володимир Святославович (980-1015 pp.). Позашлюбний  син Святослава та рабині-ключниці княгині Ольги, Володимир - виявився талановитим полководцем і мудрим державним діячем. 3 його діяльністю пов'язане зміцнення позицій Русі як великої держави Східної Європи. А сам князь увійшов до української історії як Святий, Великий, а до народної пам'яті - як Володимир Красне Сонечко.

        т3 дитинства його виховувала бабуся - княгиня Ольга, а потім дядько. При опіці дядька юний княжич керував Новгородом. Змужнівши, він посватався до полоцької княжни Рогніди. Але горда полочанка відмовилась «роззувати сина рабині». Володимир з Добринею взяли Полоцьк силою й примусили Рогніду до шлюбу. Від нього народився син Ярослав - майбутній спадкоємець Володимира на київському престолі.

 

Зовнішня політика

Однією  з перших акцій князя Володимира стала виправа на західноукраїнські  землі. Під 981 р. у "Повісті минулих  літ" зазначено: "Пішов Володимир  на ляхів і зайняв городи їх —  Перемишль, Червен та інші городи".

       У 983 р. князь Володимир здійснив похід на ятвягів (племена наближені до литовців), які жили у межиріччі середньої течії р. Німан та верхів'ями р. Нарев. Кампанія була вдалою і зазначена територія була зарахована до складу Києворуської держави.

       У літописі 985-й рік описаний як рік переможного походу князя Володимира на Волзьку Булгарію. Результатом походу було укладення мирного договору, умови якого нам ближче не відомі, однак слова Добрині, сказані князю Володимиру, дають підстави сумніватися у великій успішності цієї кампанії. Добриня заявив: "Оглядав я колодників (полонених), і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах". Отже, данини на волзьких булгар накласти не вдалося, а отже не можемо говорити про підконтрольність цієї території Києву. Водночас укладений мир був підкріплений одруженням князя з булгарською княжною, яка стала матір'ю майбутніх князів Бориса і Гліба. У тісних і добросусідських стосунках із Києвом була зацікавлена і сама Волзька Булгарія, котра багатіла на транзитній торгівлі між Заходом і Сходом, а тому потребувала спокою і миру. Але безхмарності досягти не вдалося. Відомі ще два походи руських військ на Волзьку Булгарію у 994 і 997 рр. Під 1006 р. є згадка про нову русько - булгарську угоду, в якій1 особливе місце належало правам та привілеям руських купців.

       Після походу 985 р. на булгар руські війська спустилися вниз по Волзі, до кінця розорюючи існуючі ще там хозарські поселення, але укріпитися в пониззі Волги князь Володимир не зміг через присутність там військ Харезмшаха.

       Напередодні християнізації Русі князь Володимир надіслав своїх людей до Німеччини для з'ясування тамтешніх вірувань і звичаїв, а посли з Німеччини (у літописі "німці з Риму") побували у Києві. І хоча Володимир прийняв християнство візантійського зразка, його нова дружина Анна була родичкою Феофано, дружини Отона ІІ, що сприяло зближенню Русі та Німеччини, і об'єктивно це зближення було спрямоване проти домінування Візантії.

      Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і Фінської затоки на півночі, Причорномор’я та Приазов’я на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія – найбільша держава тогочасної Європи.

      Володимир підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, уклавши договір миру і дружби з королем Іштваном І Святим (997—1038). Дочку Володимира Прямислава видали заміж за двоюрідного брата короля герцога Ласло Сара. Розвивав Володимир дружні стосунки і з Чехією, в основі яких були економічні інтереси. Торговий шлях з Києва через Володимир, Сандомир, Краків, Прагу до Регенсбурга впродовж усього періоду існування Київської Русі був ключовим у її зв'язках з Центральною Європою. Відомо, що Володимир уклав договір дружби і миру з чеським князем Андрихом. Загалом, період правління Володимира був часом консолідації руського суспільства, зростання економічного потенціалу та безпрецедентного, порівняно з попередніми часами, зростання зовнішньополітичної активності.

 

Внутрішня політика

Наявність величезної підвладної території диктувала  суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних  кордонів. Завершальний етап формування давньоруської держави вимагав  значних суспільних змін, спрямованих  на консолідацію країни. Саме тому Володимир  провів кілька реформ. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного  апарату робила владу племінних  вождів та князів на місцях майже безмежною.

 

1. Адміністративна  реформа. 

 Як  і батько, Володимир посадив по  великих містах і землях володінь  своїх синів, а він їх мав  12. Відтак вони вели ту ж  політику, що й батько. Ця реформа  зразу ж дала свій позитивний  ефект адже було усунено від  влади місцевих князів. Влада  тепер, навіть на місцях, була  зосереджена виключно у руках  династії Володимира. Коли ж його  варязька дружина почала вимагати  більших винагород, то Володимир  зробив так, щоб вона перейшла  до рук візантійців.  Володимир також залучав місцеву аристократію до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни

Значення реформи:

 Зосередження  влади в руках однієї князівської  родини дало можливість усунути  племінний сепаратизм. Відтак Русь  стала державою із сильною  князівською владою, в якій всі  рішення приймалися із єдиного  центру.

 

2. Укріплення кордонів  Русі.

 Замість  далеких походів Володимир зосередився  на захисті власних володінь. Щоб протистояти загрозі з  боку печенігів, він збудував  розгалужену мережу укріплень,  а також нові міста на південь  від Києва. Оборонні війни,  на які почав звертати увагу  Володимир, лише сприяли зміцненню  кордонів Русі. Дуже багато зусиль  було витрачено на укріплення  південного кордону. Печеніги, які  вже за князювання Ігоря та  Святослава зайняли чорноморські  степи, дійшли тепер до того, що безперервно нападали на  прикордонні оселі, захоплюючи  навіть час від часу Київ. Літопис  вказує: «Була боротьба велика  безперестанку». Князь також був  змушений організувати оборону  в інший спосіб: побудувати оборонні  укріплення. Він почав розбудовувати  прикордонні фортеці. Було побудовано  низку городів над річкою Стугною  на південь від Києва і над  Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі.  Залишки цих укріплень збереглися  і по сьогоднішній день. Така  система укріплень нагадує римський  лімес. Можливо, Володимир проектував  його на основі візантійських  фортифікацій. Відтак, оборонна політика  Володимира сприяла визнанню  Київської держави. Говорячи сучасною  мовою, оборонна реформа сприяла  підвищенню статусу Київської  держави в очах світової спільноти.

 

3.Воєнна реформа

 Після відходу варягів з місцевого елементу постала і княжа дружина. Володимир особливо дбав про її розвиток та добробут. Літопис передає характерний епізод. Одного разу дружина почала нарікати для князя: «Лихо нашим головам – мусимо їсти дерев’яними ложками, не срібними». Тоді князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при тому сказав: «Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною здобуду срібло і злото!». Цей епізод показує, що Володимир особливо дбав про боєздатність і благополуччя війська. То ж значення цієї реформи саме собою очевидне – адже без боєздатної армії годі було думати про свій авторитет, а значить, про перетворення Русі на могутню державу.

 

4. Фінансова реформа

 Володимир  розпорядився карбувати золоті  та срібні гроші – золоті  монети «златники» і срібні  монети – «срібники». На аверсі  цих монет поміщено зображення  Володимира, а також напис: «Володимир  на столі, а се його злато  (сребро). Ця реформа дозволила  значно зміцнити становище Київської  Русі.

5.Судова реформа

Судова  реформа передбачала вдосконалення звичаєвого права під назвою "Закон Руський" і пристосуванні його до сучасних умов. Малось на увазі, що ініціатива і право в проведенні судочинства на всій території держави повністю переходила до рук великого князя.

 

      Найголовнішим досягненням Володимира стало, без сумніву, прийняття християнства. Власне, цією реформою Володимир завершив розбудову держави. Розуміючи, що Русь вже пережила свою традиційну анімістичну релігію, Володимир став замислюватися над тим, як віднайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних, політичних прагнень суспільства. Тим більше, що вся Європа була християнською і виявляла явну погорду до язичницьких народів. Християнство могло мати для Київської держави також внутрішньополітичне значення, бо воно, як зазначав І.Крип’якевич, «нівелювало партикулярні вірування і ставало цементом, що в’язав усі племена, а при тому підносило авторитет князя, якого благословила церква.». Володимир також чудово розумів культурне значення запровадження християнства. Він був змушений вибирати одну з провідних ідеологій. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до його поля зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала і намагалася утримати якнайтісніші торговельні і політичні стосунки. Існує й інша точка зору на цю проблему. У «Повісті временних літ» вказується, що посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої і начебто спинив свій вибір на християнстві з Візантії. Цей зразок християнства з його розкішними релігійними обрядами викликав захоплення у Володимира. Проте як би не описували ці події літописці, за вибором Володимира стояли конкретні чинники. Політичні обставини сприяли цьому. На прохання імператора Василя ІІ Болгаробійця князь надав йому військову допомогу в придушенні повстання. Висадившись з дружиною в Криму, Володимир приборкав рухи проти імператора в Корсуні. Умовою допомоги було одруження сестри Василевса Ганни з князем. Коли ж імператор став зволікати з виконанням обіцянки, Володимир з дружиною залишився в Криму. Конфлікт вичерпався, коли до Корсуня приїхала царівна Ганна зі священнослужителями. Вони охрестили Володимира і його воїнів та повінчали його з Ганною. Князь одержав християнське ім'я Василь. Шлюб набрав дипломатичного і політичного розголосу: породичатися з візантійським імператором, спадкоємцем слави могутнього Риму, бажали королі Франції і Німеччини. А переміг русич Володимир. Князь прийняв християнство і одружився з християнкою не як переможений, а як переможець.

      Ще однією причиною чому Володимир вибрав серед багатьох релігій світу саме християнство грецького (православного) зразка стало те, що воно визнавало верховенство світської влади над церковною. Християнство також освячувало владу — в Біблії написано, що всяка влада від Бога, ще й додано, що царі і раби будуть вічно. Утверджуючи феодальну державність, християнство таким чином утверджувало в рамках системи повну свободу і чітко визначені права для переваленої більшості населення. Воно також ліквідовувало політичну невпорядкованість системи і забезпечувало більш-менш природний вихід для творчих можливостей давньоруського суспільства. На рішення кн. Володимира дати християнству становище державної релігії, поруч з особистими, впливали також міркування політичного характеру. На цей час уся Європа була вже християнською і з упередженням ставилась до нехристиянських народів. Щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християнство. Нова релігія мала для Київської держави також внутрішньополітичне значення, тому що ліквідувала племінні пантеони богів і згуртувала всі племена навколо влади. Культурне значення християнства полягало в тому, що воно принесло з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

      У 988 році, прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну і там усіх разом вихрестити. Літопис вказує на слова Володимира: «Хто не зайде завтра на ріку, багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом». Пізніший митрополит Іларіон оповідав: «Не було нікого, хто спротивився б його благочестивому наказові, - як хто не з любові, то зі страху перед княжим наказом хрестився, бо його благо вірність із владою була з’єднана». Вказується також на тому, що в Києві християнство не зустріло ніякого опору, адже давнє язичництво не мало колишньої сили і мусило відступити перед релігією нового типу. Проте в деяких містах християнство доводилося запроваджувати насильно. Так, у Новгороді залишилася приказка про Володимирових воєвод: «Путята хрестив вогнем, а Добриня – мечем». Християнство не могло одразу всюди вкоренитися, бо й не було достатньої кількості місіонерів, що могли б опанувати простори Східної Європи.

       У деяких регіонах ще довгий час залишалося двовірство: люди одночасно шанували і язичницьких богів, і нових святих. Християнські святі набували образу старих божеств. Так, св. Власій став опікуном худоби, яким був язичницький бог Велес; св. Ілля зайняв місце Дажбога та ін.

        Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури і служителі якої були цілком запозичені і привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила крім того, десята частина княжих прибутків. Перше духовенство прийшло з Криму під проводом Настаса, корсунянина, що допоміг Володимирові здобути Корсунь і через те дійшов великого значення при київському дворі. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утримання якої призначив десяту частину свої володінь – відтоді стала називатися вона Десятинною.