Князь Данило Галицький: людина, політик, воїн

Міністерство освіти і  науки Украйни

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Князь Данило Галицький: людина, політик, воїн»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Оверчук А.Ю.

студентка  групи Ін-17

факультету філології  та журналістики

 

 

 

Науковий керівник:

Шаповал Лариса Іванівна,

кандидат історичних наук, доцент

 

 

 

 

 

 

Полтава 2013р.

План

 
1.Юнацькі та дитячі роки Данила Галицького. 
2.Збирання батьківської спадщини. 
3.У зусиллях об’єднати Русь проти монголо - татарських поневолювачів. 
4.Висновки 
5.Список використаної літератури 
 
1. Юнацькі та дитячі роки Данила Галицького. 
 
Роман Мстиславович загинув у Польщі в зеніті своєї могутності й слави. Заведений ним „ добрий порядок ” мав підтримуватися його нащадком і наступником. На жаль, старшому синові Романа Данилові в годину батькової смерті ледве виповнилося чотири роки. Підняло голови бунтівне галицьке боярство, розбите, але не викоренене Романом. Сутички між боярством і центральною владою дедалі частішають. Галицький літописець з гіркотою зауважує: „ Великі чвари почалися в Руській землі ” [ 1.14, с. 8 ]. 
 
Більшість удільних князів і бояр, що раніше смирно сиділи в галицьких і волинських землях і містах з ласки й дозволу великого князя, в усьому корилися йому і платили данину, по смерті Романа відчули себе повновладними панами. Та якщо волинське велике боярство загалом підтримувало синів загиблого, Данила і дворічного Василька, то галицьке зовсім вийшло з – під їхньої, ще дитячої руки. 
 
По загибелі Романа під Завихостом його заступила дружина Ганна, яка правила Галицько – Волинським князівством від імені малолітнього Данила. Державні права княгині були визначені угорським королем Андрієм і малопольським князем Лєшком. Ганна спиралась на частину вірного Романовичам волинського боярства, зобов’язаного покійному князеві особистим збагаченням. Адже, могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків ( розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля ), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Романовичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях – надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади [ 1.2, с. 88 ]. 
 
Дізнавшись про смерть грізного Романа, колишній київський князь Рюрик Ростиславович вийшов з монастиря, куди заслав його галицько – волинський володар за зраду загально руських інтересів, за наведення половців на рідну землю і варварське розгромлення Києва. У союзі з чернігівськими князями Ольговичами й половецькими ханами, Рюрик вдерся в Галичину. Князівська військова дружина зустріла їх біля міста Миколина, на річці Серет. Битву виграв Рюрик і наближався до Галича. Але під стінами міста наштовхнувся на народне ополчення галичан, які розгромили половецьку кінноту й примусили Рюрика з Ольговичами тікати з Галичини. 
 
Проте в 1206 році над Галицько – Волинським князівством нависла нова, ще гірша небезпека. Чернігівські князі Ольговичі організували новий похід на Галич. Становище ускладнювалось тим, що із заходу до кордонів Волині рушив польський князь Лєшко. 
 
У цей загрозливий не тільки для державної єдності Галицько – Волинського князівства, а й для життя її самої та її дітей час Ганна звернулася по допомогу до давнього Романового союзника угорського короля Андрія. Той радо відгукнувся на прохання вдови, і між ними відбулося побачення в галицькому місті Сянику. Ганна змушена була визнати зверхність Андрія. Це відбилося у літописній формулі: „ король прийняв Данила як малого сина свого ”. Відтепер Андрій титулує себе в своїх писаних латинню грамотах королем Галичини й Волині: „ Galiciae Lodomeriaegue rex ” [ 1.18, с. 64 ]. 
 
Угорський король перешкодив польському вторгненню, але не зміг, чи не схотів завадити наступові Ольговичів та їхніх союзників на Галич. 
 
Андрій, тільки – но уклавши дружню угоду з Ганною, кличе князя Ярослава Всеволодовича з Переяслава в Галич. Король невипадково обрав для ролі свого ставника в Галичині північного князя, який не мав опори ні серед народу, ні серед боярства цієї землі й неминуче перетворився б на угорську маріонетку. 
 
Ярослав дізнавшись, що на Галицький престіл претендують Ольговичі, повертається додому. 
 
Дізнавшись, що угорська залога вже стоїть у Галичі, Ольговичі не наважились вибивати її звідти, бо це б означало початок війни з могутньою Угорською державою. Але король ніби ненавмисне вивів своїх воїнів з міста. Утвердження чернігівських князів у Галичі полегшувалось поверненням з – за кордону могутнього боярського роду Кормильчичів. У зв’язку з цим в 1206 році бояри закликають Ігоревичів на князювання [ 1.17, с. 47 ]. 
 
Неважко уявити собі, як сприйняла цю звістку княгиня Ганна, котрій обіцяв свій захист угорський король і натомість зрадив її. Вона спішно виїздить до Романової вотчини – Володимира – Волинського. У Галичині князем став Володимир Ігоревич, а його брат Роман – у іншому стольному місті Галицької землі – Звенигородці. Проте вони не задовольнилися цим, а зазіхали ще на Волинь. 
 
Ворожа Романовичам партія на Волині була досить сильна, бо Ганна вирішила тікати з Володимира. Вона порадилася з Мирославом ( ближнім до Романа волинським боярином ), і з дядьком вночі втекла до ляхів. Дядько взяв Данила поперед себе і вийшов з міста, а отець Юрій з годувальницею, узявши Василька, вийшли через пролом у стіні. Не знали вони куди і бігти, бо Романа забили у Ляхах, а Лєшко миру з ними не уклав. 
 
Ганна з дітьми вирушила до Кракова, де її „ з великою честю ” прийняв Лєшко. У той же час між угорським королем Андрієм і Лєшком зав’язуються нові стосунки. Про людське око між ними йшлося про повернення батьківської спадщини Романовичам. Союз був скріплений відправленням Данила до угорського двору, а Василько з матір’ю був затриманий у Кракові. Обидві сторони дивилися на малих синів Романа, як на заложників у тій складній політичній грі, яку вони вели навколо Галичини і Волині [ 1.1, с.265 ]. 
 
Риторичний заклик Лєшка до Андрія повернути Данилові й Васильку набуте батьком все – таки занепокоїв сіверських узурпаторів, і старший у роді Володимир „ послав великі дари королю і Лєшкові ”, щоб забезпечити себе від нападу з боку Польщі та Угорщини. Та володарі обох держав підтримували Романовичів ( але вони хіба що лицемірно співчували княжичам – ізгоям ). 
 
Закликані галицькими і частиною волинських бояр на князювання, не маючи опори серед місцевої земельної аристократії й походячи з небагатого князівського роду, Ігоревичі зрозуміло, були не самостійними володарями. Джерела свідчать, що через якийсь час між братами почалися суперечки. Адже, галицьке і волинське боярство закликало Ігоревичів не тому, що бажало жити під їхньою владою, а лише з єдиною метою – позбутися вдови Романа з дітьми, підтриманих міською верхівкою. Досягши свого, бояри почали інтригувати і проти нових князів, нацьковуючи їх один проти одного. Слабкість центральної князівської влади була вигідна боярам, які відчували себе повновладними господарями в своїх вотчинах і „ державах ”. Крім того, окремі боярські філії настільки зміцніли, що почали заздро позирати й на князівські столи [ 1.18, с. 64 ]. 
 
Роман Ігоревич попросив допомоги в угорського короля Андрія, і останній замість того, щоб скористатись моментом, як обіцяв, посадити на батьківський стіл Данила, надав своє військо Романові, з яким той і здобув Галич, розбивши у битві поблизу міста дружину старшого брата. 
 
Скориставшись незгодами в стані Ігоревичів, белзький князь Олександр Всеволодович вирішив заволодіти головним волинським столом. Одержавши допомогу від свого родича, польського князя , він прийшов до Володимира – Волинського і захопив місто без бою. Але прихильна до Романовичів заможна верхівка міст Волині зробила перший, дрібний крок до повернення синів грізного галицько – волинського володаря в їхню „ отчину ”. Громада волинського міста Бреста звернулася до Лєшка з проханням послати до них на княжіння нащадка Романа. Галицький літописець розповідає: „ Приїхали брестяни до Лєшка і просили Романової вдови і дитини Василька, бо княжичі були молоді; той дав їм Василька, щоб володів ними ”. З цього утвердження одного з Романовичів на клаптику волинської землі й розпочалося об’єднання ними своєї „ полуотчини ”- Волині [ 1.12, с. 72 ]. 
 
Коли Олександр заволодів спадковою власністю синів Романа, вдова Ганна послала свого довіреного боярина Мирослава до польського князя сказати: „ Цей Олександр всю нашу землю і отчину тримає, а син мій в одному Бресті править ”. Щоб заспокоїти громадську думку, Олександр був змушений віддати Белз Василькові з матір’ю. Та незабаром при потуранні Лєшка Олександр вигнав Ганну з Васильком з Белза і віддав їм спочатку місто Камінь, а потім місто Тихомль і Перемиль на півдні Волині. 
 
Василько, а згодом Данило сиділи в цій маленькій волості, як пише галицький книжник „ поглядали на Володимир ” і думали: „ Рано чи пізно, а Володимир буде нашим ”, тобто повернемось з Волині до Галичини. 
 
Тим часом, у Галицькій землі, як коротко сповіщає літописець, почалися „ беззаконня і заколоти ”. Боярство безконтрольно панувало там і гнобило трудовий народ [ 1.15, с. 94 ]. 
 
Тоді угорський король вирішив, що нарешті настав час для відвертого загарбання Галичини. 1210 року Андрій посилає туди військо на чолі з палатином Бенедиктом, який за допомогою про угорської партії бояр на чолі з Іллею Щепановичем і Володиславом Кормильчичем здобуло Галич. В результаті цього в Галичині встановлюється жорстокий режим угорської окупації. Але Ігоревичі, на прохання галичан повертаються до Галичини: на головному столі у Галичі утвердився Володимир, Роман – у Звенигороді, а Святослав – у висунутому на захід Перемишлі. Данило тим часом сидів в Уграх, і угорський король планував оженити його із своєю донькою, щоб у такий спосіб закріпити Галичину за Угорщиною в майбутньому. 
 
Галицькі бояри на чолі з Володиславом Кормильчичем, які були проти Ігоревичів, втекли до Угорщини. Вони розраховували використати в особистих інтересах десятирічного Данила, який жив тоді заложником при королівському дворі. 
 
Бояри – втікачі лицемірно називають Данила „ галицьким отчичем ”, тобто визнають його законні права на батьківський стіл, і просять угорського короля відпустити з ними княжича відвоювати Галичину в Ігоревичів. Сподіваючись добре нагріти руки біля чужого вогнища, Андрій посилає до Галицької землі чимале військо на чолі з палатином Потом. Разом з цим військом їхав хлопчик Данило з почтом та бунтівливі галицькі бояри [ 1.6, с. 70 ]. 
 
Коли угорське військо обложило Звенигород, до Данила наспіла підмога – військова дружина, надіслана від брата Василька, що княжив у Белзі. Ігоревичі закликали на допомогу своїх давніх спільників – половців. Генеральна битва під стінами Звенигорода не дала переваги жодній з сторін, але Роман Ігоревич злякався, вирішив вибратися з обложеного міста за підмогою, але був спійманий у дорозі. Звенигородці здалися. Далі угорське військо разом з силами Романовичів іде на Галич. Володимир втік, а галичани урочисто прийняли Данила на престол. Літописець відзначив: „І всі бояри володимирські й галицькі, і воєводи угорські посадили князя Данила на столі його, великого князя Романа”. Це сталося у вересні 1211 року. 
 
Коли Данило сів на галицький стіл, до нього приїхала мати з Белза, щоб узяти на себе управління Галичиною, але він „ матері своєї не впізнав, бо такий ще малий був ”. Не впізнав він Ганни тому, що не бачив її п’ять років, перебуваючи в далекій Угорщині. 
 
Та в плани галицької боярської олігархії не входило коритися владній, енергійній княгині, до того ж оточеній волинськими придворними. Після повернення до Галича бояри викупили з угорського полону за величезні гроші Романа і Святослава Ігоревичів і повісили їх!. Окрилене кривавим успіхом, воно вирішує позбутися й Ганни. Того ж 1211 року, галичани вигнали Данилову матір з Галича – бо хотіли княжити самі [ 1.4, с. 74 ]. 
 
Розлучаючись з матір’ю, княжич плакав і не хотів залишатися без неї. Коли один з бояр спробував відвести вбік його коня, Данило видобув меч і рубанув його, але поранив лише коня під ним. Тоді мати забрала у нього меч з рук і ублагала його зостатися в Галичі, а сама поїхала до Белза, залишивши його серед невірних галицьких бояр. 
 
Взимку, на початку 1212 року, на прохання Ганни, король Угорщини пішов з військом на Галич, увів туди княжну і навіть ув’язнив ватажка боярської партії Володислава Кормильчича в угорському замку. Проте Андрій не був зацікавлений у дійсному утвердженні Романовичів у Галичині. Тому він залишив княгиню в Галичі без допомоги, віч – на – віч з боярською олігархією, яка негайно закликала на княжіння – і це при Данилі, якого вона нещодавно визнала галицьким „ отчичем ”! – удільного князя Мстислава з волинського міста Пересипниці. Ганні з Данилом знову довелося утікати в Угорщину, а Василько з відданим йому волинським боярином Мирославом повернувся до Белза [ 1.7, с. 25 ]. 
 
В цей час несподівано для всіх Андрій випускає з ув’язнення боярина Володислава Кормильчича, і той, при безсумнівній, хоча й не відкритій підтримці угорських феодалів, в’їхав до Галича, і покняжився, і сів на княжому столі. 
 
Узурпування боярином галицького престолу викликало загальне обурення на Русі. Справа була не стільки в порушенні феодальної ієрархії – хоча це й багато важило в ті часи на давньоруських землях, стільки в тому, що боярське правління знесилювало край, робило його вразливішим для іноземних агресорів. Дуже скоро з’єднане військо Романовичів і Мстислава Пересопського зробили спробу відібрати Галич у Володислава Кормильчича. Літописець зауважує, що з Данилом були всі великі бояри його батька, кожний з власним загоном [ 1.12, с. 71 ]. 
 
У великій битві Данилове військо перемогло Володиславе. І все ж таки, загони не змогли здобути Галича й повернулися на Волинь. Володислав утримався на княжому столі, хоч і ненадовго. Це стало приводом до нового втручання з – за кордону. Знову угорський король і польський князь зазіхають на Романову спадщину. Здавалося би, обидва володарі піклувалися про Данила. У дійсності сталося навпаки. Наче Романовичів не існувало більше, угорський король і польський князь безсоромно змовляються поділити між собою Галичину. Лєшко запропонував Андрієві: „ Візьми мою дочку за свого сина Коломана і посади його в Галичині ”. Так і зробили, взимку 1215 року, Коломан був вже коронований на „ короля Галичини ”. 
 
Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську громадську думку і загальне співчуття княжичам на Русі, союзники вирішили повернути їм Володимир – Волинський. Це було чималим здобутком Ганни з синами. Звідси розпочався майбутній наступ Данила на Галич [ 1.13, с. 209 ]. 
 
Звичайно, галичани були обурені угорською владою, а тому визвольний рух проти загарбників наростав. Тому, на початку 1217 року Лєшко звернувся до новгородського князя Мстислава Мстиславовича з пропозицією: „ Ти мій брат, піди сядь у Галичі ”. це був хитрий план польського князя, адже, якщо Мстислав здобуде Галич, то, як нова там людина, шукатиме в протидії Угорщині союзника – і неминуче прийде до нього, Лєшка, бо більше йти йому, по суті, нікуди. Але Мстислав не поспішав прийняти цю пропозицію. Він спочатку вислав туди свою розвідку, а потім з дружиною рушив з Новгорода на Галич. Про угорська боярська партія на чолі з Судиславом вирішила протиставити йому „ отчича ” Данила, але той не встиг приїхати, коли Мстислав вдерся до Галича. Угорський гарнізон Бенедикта, прихопивши „ короля ” Коломана і Судислава з боярами, взяв ноги в руки і потяг додому. Їх не переслідували. Це було 1219 року. 
 
Чи дійсно Данило не встиг випередити Мстислава при зайнятті Галича, я вважаю, що ні. З Володимира – Волинського до Галича було незмірно ближче, ніж з Новгорода. Справа, мабуть, полягала в іншому. Данилові тоді сповнилось 18 років, він був дорослою людиною, загартованим у походах і боях мужем, не за віком розважливим. Данило розумів, що йому не подужати грізного Мстислава з його численною і випробуваною в битвах дружиною, яка легко вибила з Галича чималу угорську залогу. Важливо й інше: чи варто вступати у двобій зі своїм, руським князем?! І Данило Романович вирішує укласти союз із новим галицьким володарем. 
 
Цей союз було скріплено звичним для тих суворих часів способом, коли вірили лише родичам, та й то не всім і не завжди. Того ж року Данило одружився з дочкою Мстислава і став уже самостійно, без материнської опіки, княжити у Володимирі – Волинському. Княгиня Ганна вважала свою місію закінченою і пішла до монастиря [ 1.4, с. 74 ]. 
 
Коротка юність Данила закінчилася. Настала пора зрілості. Він починає збирати батьківську спадщину – поки що волинську.  
 
2. Збирання батьківської спадщини. 
 
Свою політичну діяльність Данило Романович розпочав з об’єднання батьківської спадщини, в одну державу. Звичайно, що в цій складній ситуації , яка склалася навколо нього, він змушений був мати „ опору ”, яка б скрутний час прийшла на допомогу. Тому Данило зробив ставку на свого тестя. Але надії Данила на Мстислава в об’єднавчих планах щодо Західної Русі виявились марними. Трапилось інакше, ніж розраховував молодий волинський князь: шлюб з дочкою Мстислава поставив його у двозначне становище щодо галицької „отчини ” Романа, зв’язав руки проти Мстислава і, по суті, на десять років, аж до смерті останнього, загальмував активну боротьбу старшого Романовича за Галич. Ця дипломатична й державна помилка була повчальним уроком для Данила, і він, як розумна і обдарована людина, згодом скористався з того. 
 
Перше розчарування у Мстиславі Данило пережив уже незабаром після весілля. Він, розраховуючи на підтримку тестя, вирішив розпочати збирання волинських земель під своєю рукою. Головною перешкодою на своєму шляху він вважав польську окупацію. Данило розриває стосунки з Лєшком і готується до збройної боротьби з поляками. Та коли він попросив допомоги у Мстислава, той, підмовлений боярами, відповів: „ Сину, через давнішу приязнь не можу на нього піднятися, а пошукай собі інших союзників ”, - хоча добре знав, що ніхто не наважиться піднятися проти могутньої Польщі [ 1.14, с. 78 ]. 
 
Данило зрозумів непевну і ухильну відповідь тестя як обіцянку дотримуватися нейтралітету і, несподівано для всіх, зробив перший рішучий крок у своїй зовнішній політиці. Він поїхав з братом Васильком і захопив Берестя, і Угровеськ, і Верещин, і Стовп’я, і Комів, і всю окраїну Волинської землі. Лєшко розгнівався і послав військо, щоб повернути втрачене. Та полки Данила розгромили напасників. 
 
Польський князь і угорський король розгледіли у 18 – річному Данилові грізного суперника, такого небезпечного, що поруч з ним блякли і знамениті київські та чернігівські князі. Бо коли інші зазвичай турбувалися лише про благополуччя – власне і своєї родини, збирали землі для себе і своїх синів, то Данило поставив перед собою набагато вищу мету: об’єднати Русь для відсічі зовнішнім ворогам, а отже, насамперед польським і угорським феодалам [ 1.17, с. 50 ]. 
 
Все це примусило польське і угорське військо з’єднатися в єдине і рушити на Галич. Але коли Коломан наблизився до міста, Данило вийшов йому назустріч і після запеклої битви на Кривавому Броді примусив загарбників відступити. 
 
Хоча Данило з честю відстояв Галич, Мстислав звелів зятеві залишити місто і разом з ним відступити на дністерське Пониззя. Польсько – угорське військо разом із зрадниками – боярами гналося за Данилом, але він дав відсіч ворогові й зустрівся з тестем поблизу міста Кучелмина на Дністрі. Мстислав подякував Данилові за хоробрість, подарував йому свого баского коня й інші великі дари і звелів повернутися до Володимира. У Галичі тим часом сів угорський королевич Коломан. Але 1221 року Мстислав повернув собі Галич, Данило з дружиною допомагав тестеві. 
 
У 1222 році Лєшко після невдалої спроби захопити Західну Волинь був змушений спішно укласти мир з Данилом, бо той підбурив союзних йому литовських князів проти Польщі. За умовами цього миру Данило захопив Белзьку землю [ 1.5, с.164 ]. 
 
Бояри посварили Мстислава і Данила, які безсоромно заявили ніби зять хоче його смерті. Насправді, той з пошаною ставився до тестя, в усьому допомагав йому, і не вживав жодних заходів, щоб відібрати у нього Романову спадщину. Інша річ, що сам Мстислав почував себе винним перед Данилом, оскільки порушив його право посісти батьківський стіл. Але останньому в цей час було не до цього, адже на території Русі відбувалися страшні події того часу, - битва на річці Калка між руськими князями і монголо – татарами, яка закінчилася перемогою останніх. 
 
А що ж Данило? Не лише з родинного обов’язку, а розуміючи небезпеку становища, він рішуче підтримав Мстислава Галицького і разом з його воїнами врубався в ряди монголо – татар. У битві на річці Калка Данило тримався хоробро. Але зіткнувшись із значно переважаючими монголо – татарськими силами, вирішив відступити, бо мав не тільки велику мужність, а й державну мудрість і розважливість [ 1.8, с. 122 ]. 
 
Але ворожнеча Мстислава до Данила в розпалі. Він з допомогою угорського короля хоче назавжди відібрати і заповісти Галичину молодшому синові короля – Андрію, який мав стати його зятем. В свою чергу Данило не покладав рук, а звернувся по допомогу до польського князя, і Мстислав змушений був відступити. Данило з боєм увійшов у Галицьку землю. В цей час королевич Андрій приїхав до Галичини, заручився з дочкою Мстислава і отримав від нього Перемишль з округою. Але угорський король на цьому не хоче зупинитися, тому 1226 року вирішує збройним шляхом відібрати у нього Галич. Угрів підтримав Лєшко. І тоді галицький князь звертається по допомогу до ... Данила. Той не міг відмовити тестеві і об’єднані галицькі і волинські полки громлять угорські і польські війська. Дружина Данила вдирається у Польщу, а Мстиславові воїни женуть угрів на захід. 
 
Близько 1225 року помер союзник Романовичів, луцький князь Мстислав Ярославич Німий. Він заповів своє князівство Данилові, і таким чином він оволодів Луцьким князівством разом з Пересопницькою волостю, що означало возз’єднання в його руках майже усієї Волині. Через кілька років він приєднав і землі Белзького князівства [ 1.19, с. 68 ]. 
 
Смерть Мстислава розв’язала Данилові руки. Тепер у Галичі у Галичі сидів не руський князь, а угорський королевич. І Данило ставить перед собою мету оволодіти Галичиною і відновити засноване Романом Галицько – Волинське князівство. З цією метою він організовує піше військо, яке мало значно зміцнити боєздатність збройних сил князівства. 
 
Міжнародна обстановка сприяла намірам Данила Романовича повернутися до Галичини. У листопаді 1227 році загинув його давній ворог малопольський князь Лєшко у битві з поморським князем Святополком. Тому у Польщі починається боротьба за краківський, головний стіл між малопольськими і великопольськими князями, яка надовго відвернула їхню увагу від західноруських земель. 
 
Але далекоглядним планам Данила щодо Галицької землі не судилося здійснитися. Блискавична зміна ситуації в Галичі примусила волинського князя до рішучих і не дуже підготовлених дій. 
 
Тільки – но Данило Романович повернувся з польського походу, до нього прибули посланці від громади міста Галича із запрошенням сісти на князівський стіл. І Данило, нашвидкуруч зібравши невелику дружину, рушив на Галич. Народне ополчення йшло за ним. Спочатку він розгромив багатющий маєток Судислава, а потім угорська залога на чолі з королевичем здалася на милість переможця, і Данило відпустив Андрія до Угорщини. Разом з ним пішов Судислав. Так Данило 1230 року сів на стіл свого батька Романа [ 1.3, с. 65 ]. 
 
Але утриматися на престолі виявилося важче, ніж зненацька здобути його. Більша частина галицького боярства на чолі з Володиславом Юрійовичем змушена була перейти на бік Данила, побоюючись за свої маєтності та високе суспільне становище. Проте боярство і не думало складати зброю. Воно просто пересиджувало свій неуспіх, чекаючи слушного моменту, щоб узяти реванш. 
 
Зневірившись в іноземній допомозі, відкрито піднімаються проти Данила галицькі бояри. Протягом 1230 року ними було організовано кілька змов: одного разу збиралися спалити оселю князя, іншого – убити його на бенкеті. Та ці підступи вчасно розкривали вірні Данилові люди [ 1.14, с. 90 ]. 
 
Тоді він наказав скликати народні збори – віче. Данило запитав жителів Галича: „ Чи хочете бути вірними мені, щоб я міг піти на моїх ворогів? ” - і городяни одностайно підтримали Данила. 
 
Заручившись підтримкою заможного населення, князь зібрався з силами й рішуче пішов на Перемишль. Слабодухий князь Олександр, який там перебував, утік до Угорщини. 
 
І знову втручається в руські справи Угорщина. Наступного року король Андрій робить спробу підкорити Галичину. 
 
Зовсім без бою здався угорському військові Галич і всі бояри піддалися королю. За їх порадою останній посадив у Галичі свого сина Андрія, а сам з військом пішов здобувати волинську столицю Володимир. 
 
Здавалось би, Данило був відкинутий історією на кілька років назад. А час минав, галицький стіл знову був далекий, як і колись, і князь переживав глибоке розчарування, може, й відчай [ 1.1, с. 275 ]. 
 
Наступними роками Данило активно діє у Руській землі, підтримуючи київського князя Володимира проти чернігівського князя Михайла. Вдячний за допомогу останній віддав Данилові місто Торчеськ у Пороссі. Важливість цього надбання важко переоцінити: волинський князь отримав частку в Руській землі, і тим самим заявив східнослов’янському світові про себе як про одного з руських володарів. 
 
Влітку 1233 року королевич і Судислав знову піднялись проти Данила. Останній заручився підтримкою київського князя. Сили суперників зустрілися під Перемишлем. Угорські загарбники спробували штурмувати цю кам’яну фортецю, але Данило і Володимир відбили їх. Окрилений цією важливою перемогою, Данило рушив на Галич. Більшість далекоглядні бояри побачили, що перемога Данила неминуча, й почали перебігати до нього, як тільки князь наблизився до міста. Йому довелося милостиво поставитись до бояр, які перейшли до нього: він узяв їх на службу. Та князь здавав собі справу з їхніх справжніх намірів і лише до часу відкладав розправу з цими давніми ворогами єднання Русі. Отож, на схилі 1233 року, Данило Романович знову сів у Галичі. Тепер він остаточно підкорює собі Белзьке князівство. 
 
Але згодом бояри підняли повстання проти Данила і почали кликати на галицьке княжіння Михайла Чернігівського. Коли Данило повернувся до Галича, бояри цинічно заявили йому: „ Княже! Галичани умишляють на тебе – не загуби себе, йди геть! ”. старшому Романовичу довелося залишити галицький престол і поїхати до ... Угорщини [ 1.14, с. 95 ]. 
 
Чому саме до Угорщини? А тому що помер старий угорський король Андрій і на престол сів його син Бела, з яким князя зв’язувала дитяча дружба. Останній охоче згадував про спільні дитячі роки, але у вирішальний момент підтримав не Данила, а його суперника – чернігівського князя Михайла. 
 
У цьому безвихідному становищі Данило виявив велику витримку, мужність і дипломатичний хист. Він знаходить противагу Белі – вступає в дружні стосунки з його ворогом австрійським герцогом Фрідріхом. Це страшенно збентежило угорського короля. Він вирішив дати задній хід, запросив до себе двох Романовичів і уклав з ними угоду про нейтралітет стосовно західноруських земель. Проте Бела не бажав без вороття зміцнювати стосунки і з Данилом, відмовивши його старшому синові Леву в шлюбі з своєю дочкою. 
 
Тим часом у Галичі бояри посадили на престол Ростислава Чернігівського. Та коли 1238 року останній поїхав у Литву, щоб покарати союзних Данилові литовських князів, керівники міської громади вирішили запросити Данила на княжіння [ 1.8, с. 125 ]. 
 
Того ж 1238 року галицько – волинський князь поширив свою владу і на Київ. Помер союзник київський князь Володимир Рюрикович, і на його місце самочинно сів смоленський князь Ростислав, неприязний Данилові. Тому, останній вигнав Ростислава і посадив у Києві свого намісника Дмитра. Насувалась монголо – татарська навала, і Данило доручив Дмитрові захищати місто від чужинців. 
 
Феодальна роздробленість знесилювала Русь, робила її вразливою для ворогів. Без сумніву, ні Роман Мстиславич, ні Андрій Боголюбський, ні Данило Галицький та й всі інші князі, які боролись проти децентралізації своїх володінь, не розуміли, що вона є логічним наслідком процесів роздробленості. Але ці правителі відчули згубність такого становища і прагнули об’єднати руські землі, придушуючи при тому боярську анархію. Цим вони зробили позитивний внесок у давньоруську історію. 
 
У Данила більше не залишилося сумнівів: монголо – татарська загроза нависла над Північно – західною Руссю. Він разом з сином Левом їде до Угорщини, прагнучи укласти угоду з королем Белою і скріпити її шлюбом Лева з королівною. Ця спроба закінчилась невдачею, бо король боявся зв’язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад монголо – татар на Галичину і Волинь. 
 
Тим часом, наприкінці 1240 року, монголо – татарське військо з’явилося під Києвом, у якому в цей час перебувала випробувана в боях залога на чолі з намісником Данила – тисяцьким Дмитром. 
 
Головний удар загарбники спрямували на південні укріплення Києва, біля так званих Лядських воріт, бо з цього боку місто захищалось болотом. Але минав листопад, стало зимно, і болото замерзло. Тому Батий легко почав громити все на своєму шляху. Тоді почався бій за кожну вулицю і кожний дім. Кияни героїчно захищались. Але 6 грудня 1240 року опір киян припинився, тому що місто вже не було кому захищати [ 1.7, с. 53 ]. 
 
Здобуття Києва відкрило монголо – татарським правителям шлях на Захід. Батий почув, що Данило перебував в угрів, і сам пішов до Володимира. Операції по завоюванню південно руських міст були організовані монголо – татарськими полководцями з величезним розмахом. 
 
Головні сили монголів підійшли до столиці Волині – багатолюдного Володимира. Коли Данило повернувся з – за кордону до міста, його зустріла страшна картина смерті і спустошення: „ Ніхто у Володимирі не зостався живий, церкви були переповнені трупами і мертвими тілами ”. 
 
Так само впав і Галич. Княжий двір і військова дружина перебралася до нової столиці – заснованої Данилом і улюбленого ним міста Холма, неприступної фортеці, розташованій на самій горі [ 1.15, с. 98 ]. 
 
Наприкінці 1241 року ворожі орди завоювали Південно – Західну Русь. Та при цьому вони зазнали великих втрат, їхні корпуси і полки виявились недоукомплектованими, а воїни перевтомленими. 
 
І без того роздроблена, феодальна Русь після навали монголо – татар стала ще більш децентралізованою. Неволя зашкодила процесам об’єднання давньоруських земель. 
 
Одним з наслідків монголо – татарської навали була активізація боярства. Вони, переконавшись в ослабленні князівської могутності, намагаються перехопити владу з рук сюзеренів. Це відразу ж після повернення з Польщі відчув на собі Данило Романович. На рідній Волині він побачив смерть, руїни та згарища. Неприємним сюрпризом було те, що вийшла з покори навіть частина волинських бояр, яким князь завжди вірив і віддавав перевагу перед галицькими. 
 
Але до старого вороття вже не було. Данило використав невдоволення народних мас насильствами великих бояр, вміло зіграв на суперечностях у їхньому таборі [ 1.6, с. 73 ]. 
 
Розлючені бояри не знайшли нічого кращого, ніж звернутися до Данила, щоб він їх розсудив. Князь слухав їхню мову, повну нещирості, й розумів, що вони не бажають у волі його ходити, а його владу іншому раді віддати. Подумавши, Данило ув’язнив їх. Так Данило Романович обезголовив феодальну опозицію і отримав змогу перейти в останній рішучий наступ проти боярства. 
 
Після монголо – татарської навали Данило починає систематично докладати зусиль до об’єднання сил руських земель для відсічі загарбникам. Відтоді турбота про консолідацію Русі проти зовнішніх ворогів стає головною метою його життя. Їй підпорядковані заходи не лише міжнародної, а й внутрішньої політики Данила, з нею пов’язані його далекі та близькі політичні розрахунки. 
 
А поки що Данилові знову довелося захищати рідну землю від зазіхань чернігівського княжича Ростислава, який 1242 року скориставшись з відсутності Данила на недовгий час захопив Галич. Але довідавшись про наближення останнього, чернігівський княжич знову втік до Угорщини. А Данило почав готуватися до оборони проти татар, які вже досягали Галицької землі. Він поїхав у Пониззя, на південні рубежі князівства, щоб укріпити кордон. Василька ж він послав у Володимир, щоб там організувати відсіч агресорам [ 1.18, с. 65 ]. 
 
Але тут несподівано для Данила, зібралася велика армія, щоб увести Ростислава до Галича. Її головну ударну силу складало угорське рицарське військо на чолі з досвідченим полководцем Фільнієм. Угорських феодалів підтримали польські, надіславши численні загони. Нарешті, чимало озброєних людей поставили під прапори Ростислава ті галицькі бояри, яким пощастило уникнути Данилової кари. Спочатку військо, яке формально очолював Ростислав, а фактично Фільній, здобуло Перемишль, а потім обложило Ярослав. 
 
На чолі з Данилом руське військо вирушило з Холма. Попереду йшов авангард під командуванням Андрія. На нього було покладено завдання розвідки боєм, щоб дізнатися, які сили має ворог, а також підбадьорити обложених ярославців. Далі рухались головні загони під командуванням старшого Романовича. Форсувавши річку Сян, Данило перешикував полки з похідного у бойовий порядок, і військо неквапно й грізно пішло на ворога. Перед битвою Данило мав добрий знак: над його полками кружляли і клекотіли орли, мов велика хмара [ 1.12, с. 78 ]. 
 
17 серпня 1245 року відбулася генеральна битва, одна з найбільших в історії Давньої Русі. 
 
Данило особисто командував галицькими і волинськими полками. Свій головний полк він розмістив на лівому фланзі, в центрі стояв випробуваний у боях Андрій з малою дружиною, а на правому фланзі, проти поляків, - полк Василька. 
 
Добірна дружина Андрія зустріла угрів і зрадників – руських смертельною щетиною довгих списів. Одночасно поляки вдарили на Васильків полк. Битва зав’язалась на кількох ділянках. 
 
Стримуючи натиск переважаючих сил Ростислава, Андрієва дружина повільно відходила, виконуючи стратегічний план Данила. Тим часом сам князь з частиною свого полку зайшов через віковічний ліс в тил наступаючому ворогові. Тут стояв рицарський полк Фільній, який угорський воєначальник приберігав для вирішального втручання в битву. На чолі своїх воїнів Данило вдарив на угорських рицарів, зім’яв їх і почав нищити. Січа була запеклою, небезпека загрожувала і князеві: його було схопили угри, та він вирвався з ворожих рук [ 1.17, с. 53 ]. 
 
Данило з кращими дружинниками пробився в гущу ворожого війська, схопив хоругву Фільнія і подер її на шматки. Це мало разючий психологічний вплив на ворога. А несподіваний для угрів обхідний маневр галицько – волинського війська вирішив долю Ярославської битви. Були схоплені Фільній і ватажок польських загонів Флоріан, лише Ростиславу пощастило врятуватися. 
 
Військо Романовичів і визволені ними городяни Ярослава святкували повну перемогу. Данило наказав стратити жорстокого гнобителя Галичини угорського вельможу Фільнія, а також багатьох знатних угрів, які знущалися з народу. 
 
Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою Романових синів з бунтівливим боярством. Відтоді Данило стає повновладним господарем Галичини і Волині. Правда, Володимир і Луцьк він віддав своєму братові Васильку. Та це був формальний поділ. Романовичі жили у злагоді. Водночас на Русі й за кордоном їх справедливо вважали співправителями Галицько – Волинського князівства. Це було незвичним для тих часів, коли син убивав батька, щоб сісти на його князівський стіл, а брат ішов війною на брата, щоб заволодіти його землями. Зворушлива дружба між Романовичами свідчить про високі моральні якості обох братів [ 1.14, с. 142 ]. 
 
Отже, Данило здобув перемогу над боярами і Угорщиною. Та у неї був гіркий присмак: на Русі тим часом встановилася влада монголо – татар. Дуже скоро після Ярославської баталії Данило відчув їх ярмо на власній шиї.  
 
3. У зусиллях об’єднати Русь проти монголо – татарських поневолювачів. 
 
У Південно – Західній Русі життя почало відроджуватися найраніше в Галичині і на Волині, які порівняно менше, ніж інші руські землі, постраждали від ворожої навали. Данило Романович доклав багато зусиль для відродження сплюндрованого монголо – татарами сільського господарства, протегував ремеслам і торгівлі. Високого розвитку досягли в Галицько – Волинському князівстві мистецтво й література. Однак дальше піднесення князівства наштовхувалося на протидію ханської ставки в Золотій Орді: Батий і його оточення пильно стежили за зростанням Галицько – Волинської держави і, вірні своїй тактиці не давали жодному з руських князівств особливо зміцнюватись, вирішили обмежити її незалежність. Адже, доти монголо – татарські феодали встигли обкласти тяжкою даниною майже всі давньоруські землі, за винятком Галичини і Волині. 
 
Але 1245 року, незабаром після Ярославської битви, Батий звелів своєму намісникові у Південно – Західній Русі Мауці послати до Данила людей з вимогою: „ Дай Галич! ”.Той зажурився, що не встиг зміцнити свою землю фортецями, і порадившись з своїм братом заявив монгольському посланцю: „ Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам ” [ 1.7, с. 64 ]. 
 
Данило Романович сміливо прямує в Орду. Однак, йому не було властиво без гострої потреби наражатись на небезпеку. Тому, їхав до Орди з неспокійною душею, його тривожили недобрі передчуття. 
 
Біля Переяслава Південного зустріли Данила та його почет загони воєначальника Куремси, з яким князеві доведеться мати справу в майбутньому. Через чималий час Данило приїхав на Волгу до Батия. 
 
Коли князь увійшов до ханського намету, Батий приязно зустрів його і спитав: „ Даниле! Чому ти раніше не прийшов, та добре, що нині прийшов. Чи п’єш ти чорне молоко, наше питво, кобилячий кумис? ”. Данило ввічливо відповів ханові: „ Досі ще не пив, але якщо ти звелиш, то вип’ю ”. тоді Батий сказав: „ Ти вже наш, татарин, то пий наше питво ”. Щоправда, потім хан прислав князеві вина, великодушно зауваживши: „ Ви не звикли пити молоко, пий вино ”. Данило пробув у Орді 25 днів. Унаслідок переговорів монголо – татари затвердили його галицько – волинським князем: „ Доручили йому землю його ” [ 1.14, с. 148 ]. 
 
Хоча Данило зробився „ мирником ” Батия, тобто потрапив у певну залежність від нього, монголо – татарським феодалам було ще далеко до повного підкорення Південно – Західної Русі. Волзька ставка Батия ворогувала з імперською столицею Каракорумом. Батий не без підстав вважав себе першою людиною в Монгольській державі. Тому він прагнув правити Руссю самостійно, не оглядаючись на великого хана. Це змушувало його тримати сили напоготові на випадок воєнного конфлікту з Каракорумом. Таким чином, повернувшись з Орди, Данило чималий час мав можливість готуватися до рішучого зіткнення з монголо – татарськими загарбниками. 
 
Насамперед потребували упорядкування стосунки із західними країнами. Та якщо раніше угорський король і частина польських феодалів вважали, що Галицько – Волинське князівство внаслідок ворожого нашестя втратило колишню міць, то тепер успішне завершення поїздки Данила до Орди піднесло авторитет князя в Європі. Стало відомо у всіх країнах, що повернувся він з успіхом від татар. Тому, король Угорщини Бела, що не схотів допомогти Данилові напередодні монголо – татарської навали, вже 1246 року з власної ініціативи звернувся до князя з проханням укласти союз, скріпивши його шлюбом своєї дочки Констанції з Левом Даниловичем.  
 
Спочатку Данило насторожено поставився до пропозиції угорського короля. Проте бажаючи забезпечити тил у майбутньому двобої з монголо – татарськими загарбниками, галицько – волинський князь дав згоду на одруження Лева з Констанцією [ 1.15, с. 104 ]. 
 
Так само швидко уладналися взаємини Романовичів з польськими князями. Спочатку Данило підтримав свого союзника Кіндрата Мазовецького проти краківського князя Болеслава. Галицько – Волинське військо захопило Люблінську землю, і Данило зумів утримати її надалі, відсунувши таким чином кордон на захід. Та після смерті Кіндрата, 1247 року, у Данила зав’язалися дружні стосунки з краківськими князями, при тому він зберіг приязнь з новим мазовецьким володарем. З часом Данило уклав нову мирну угоду і з Литовським князівством. 
 
Однак, галицько – волинський князь здавав собі справу з того, що не західні сусіди будуть його опорою в прагненні скинути з шиї руського народу монголо – татарське ярмо. Угорщина, Польща і Литва поринули у справи суто європейської політики, їх не хвилювала доля руських земель, вони не платили обтяжливої й принизливої данини ханам кочовиків. Тому Данилові годі було сподіватися від них підтримки. Всі свої зусилля він скеровує на організацію союзу руських князівств і земель проти монголо – татарського панування. 
 
Данило вирішив заснувати загальноруську митрополію в Галицько – Волинському князівстві ( незважаючи на існування Київської ). Це незмірно піднесло б авторитет князя і офіційно зробило б його якщо не першим, то одним з перших серед давньоруських володарів. На загальноруського митрополита він призначив одного з близьких до нього людей – канцлера Кирила, особу духовного звання. Це сталося 1246 року, і новопризначений митрополит негайно виїхав до візантійського патріарха в Нікею, бо Константинополь тоді був у руках хрестоносців [ 1.7, с. 71 ]. 
 
Десь у другій половині ХІІІ століття відбулася знаменна подія в історії Галицько – Волинської Русі: Данилом Романовичем було закладено місто Львів. Його заклали на високих горбах, перерізаних глибокими балками. Це стратегічне розташування було винятково вигідним. Разом з тим у долині річки Полтви схрещувались шляхи, що вели на схід – до Києва і Чернігова, на Південь – до Візантії та країн Леванту, на північ – до Холма, Володимира і Белза, нарешті, на захід – до Перемишля і далі до країн Центральної й Західної Європи. Не дивно тому, що обнесений могутніми стінами Львів швидко виріс в один з світових центрів міжнародної торгівлі. 
 
Є підстави вважати, що львівський замок існував ще в 1256 році, коли вщент згорів Холм. Та 1259 року на вимогу монголо – татарського воєначальника Бурундая укріплення Львова так само, як майже всіх інших значних міст Галичини і Волині, були знищені. Та досить швидко по тому львівський замок був відбудований і являв собою неприступну твердиню [ 1.20, с. 65 ]. 
 
Тим часом, події у Північно – Східній Русі розвивалися таким чином. Восени, 1246 року помер у Монголії великий князь владимиро – суздальський Ярослав Володимирович, батько Олександра Невського. Після цього монголо – татарська верхівка роздмухує суперництво за великокнязівський стіл між синами Ярослава – Святославом, Олександром, Андрієм та Михайлом. Останній захопив батькове місце 1247 року, але вже наступного року наклав головою у війні з Литовським князівством. 1249 року за рішенням великого хана Монголії престол дістався Андрієві Ярославичу. Хан зробив це лише тому, що вважав Олександра прихильником Батия. 
 
Отримавши ярлик на велике княжіння з рук головного монголо – татарського правителя, Андрій відразу почав поводити себе досить незалежно щодо Золотої Орди і самого Батия. Він прагнув звільнити Русь від монголо – татарського лиха, доклав до того чимало зусиль, і не вина, а біда його, що ця спроба закінчилася невдачею. 
 
Вже в перший рік недовгого сидіння Андрія на великокнязівському престолі у Владимирі на Клязьмі він перестав посилати дарунки ханові, що обов’язково робили його попередники. Ні він сам, ні залежні від нього удільні князі не їздили до Орди. Навіть неодмінні данини монголо – татарським правителям у роки його княжіння сплачувалися не повністю. 
 
Прагнення Андрія Ярославича визволитись від монголо – татарської корми не могло не привернути уваги Данила Романовича. Могутній владимиро – суздальський князь у неминучій боротьбі із завойовниками був найкращим союзником. Назріла коаліція Південно – Західної Русі і Північно – Східної, яка закінчилася одруженням князя Андрія з дочкою Данила Романовича, і вінчав їх митрополит у Владимирі [ 1.4, с. 76 ]. 
 
Мета династичного союзу Галицько – Волинської Русі з Владимиро – Суздальською могла бути одна – організація збройного скинення монголо – татарського ярма. Останні, в свою чергу стежили за намаганням Андрія Ярославича здихатися їхньої опіки. Шлюб владимиро – суздальського князя з дочкою Данила був для них грізною пересторогою. В Орді вирішили, що зволікати більше не можна, і послали проти Андрія сильне військо одного з Чингісідів – Неврюя. У давньоруські літописи ця подія увійшла під назвою 
 
„ Неврюєвої раті ” [ 1.12, с. 79 ]. 
 
Напад монголо – татар був настільки несподіваним для Андрія, що він не встиг повідомити про це Данила, і допомога від Галицько – Волинського князівства запізнилася. Певно, владимиро – суздальський князь не мав часу й зібрати народне ополчення. Сил у руських було замало, і в запеклій битві монголо – татарська незчисленна орда перемогла їх. Так вибув з політичної гри природний союзник Данила Галицького у визвольній боротьбі проти іноземних завойовників. 
 
Але у своїх прагненнях об’єднати Русь для відсічі ворогові Данило не обмежувався союзом з владимиро – суздальським князем Андрієм Ярославичем. Він докладав чимало зусиль до згуртування південноруських земель. Так, відомо, що й після „ Батиєвого погрому ” Данило Романович не облишив намірів поширити свою владу на Київ. Місто перебувало у примарній залежності від владимиро – суздальських князів, які, зайняті міжусобною боротьбою та уладнанням стосунків з Ордою і Каракорумом, не приділяли йому жодної уваги. Взимку 1254/1255 років галицько – волинський князь вирішив приєднати Київську землю до своїх володінь і звернувся по допомогу до великого князя литовського. Мендовг пообіцяв свою підтримку. Та задуманий широко похід зірвався через неузгодженість дій галицько – волинських і литовських полків. 
 
Данило дав відсіч князям Пінської землі, що зазіхали на сусідні Луцьку і Пересопницьку землі Волині. Незважаючи на те, що пінські князі зібрали проти галицько - волинського володаря коаліцію з своїх союзників, наприкінці 40 – х років вони потрапили в політичну залежність від нього, хоча і не втратили певної автономії. Адже в наміри Данила входило не приєднання Пінської землі до своїх володінь, а об’єднання її зусиль із зусиллями народу Галичини і Волині в прийдешній боротьбі проти монголо – татар [ 1.19, с. 73 ]. 
 
Отже, як бачимо, плани Данила консолідувати Русь для відсічі загарбникам не мали повного успіху. В своєму розпорядженні він мав сили Галичини, Волині та Пінщини. Цього було замало. Тому не дивно, що галицько – волинський князь, шукаючи нових союзників, відгукнувся на пропозицію глави католицької церкви папи Інокентій ІV розпочати переговори. Це сталося в першій половині 1246 року. 
 
Під час цих переговорів посольство Данила зуміло досягти ряду загальнополітичних вигод для всієї держави. Папа не визнав претензій Угорщини на Західну Русь, заборонив рицарям Тевтонського та інших католицьких чернечих орденів селитися без дозволу Романовичів у Галичині та на Волині. Проте і в 1247 році, і навіть пізніше, Інокентій ІV ухилявся від надання допомоги Данилові проти монголо – татар. Натомість улітку 1248 року папа послав Данилові грамоту, в якій радив йому самотужки готуватись до відсічі загарбникам, зміцнювати кордони і в разі небезпеки просити допомоги у ...хрестоносців, яких князь не так давно розгромив [ 1.14, с. 173 ]. 
 
Легко уявити обурення Данила Романовича цією папською грамотою. Не дивно тому, що коли 1249 році Інокентій ІV послав до Галицько – Волинського князівства єпископа Альберта переконатися, чи ведеться підготовка до унії ( яка, зрозуміло, зовсім не велася ), Данило поставився вороже і відпустив його „ без честі ”. 
 
Тоді розлючений Інокентій ІV нацькував на Галичину і Волинь ворожі їм литовські племена. Спеціальною буллою, виданою близько 1251 року, папа дозволив їм безкарно грабувати руські міста і села. Проте прикордонна сторожа князівства легко відбила напасників. 
 
Однак 1252 року переговори між Данилом та Інокентій ІV відновилися – знову за ініціативою останнього. Папа пропонує Данилові королівську корону, але князь відмовився від неї, відповівши, що йому потрібна не ефемерна велич, а реальна допомога проти монголо – татарських загарбників. Тоді 1253 року Інокентій ІV оголосив хрестовий похід проти монголо – татар, закликавши взяти у ньому участь християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії. Декларований папою похід, проте, не міг відбутися з багатьох причин. Більшість держав, до яких звертався Інокентій ІV, переживала політичну кризу і феодальну децентралізацію, частина їх загрузла у війні за австрійську спадщину, і всі разом вони ледве чи були здатні подолати такого могутнього ворога, яким були в 50 – х роках ХІІІ століття монголо – татарські феодали [ 1.1, с. 284]. 
 
Сподіваючись за допомогою папи створити все європейську анти татарську коаліцію й уладнати свої міжнародні справи на Заході, галицько – волинський князь погодився прийняти корону, хоча й з великими сумнівами і ваганнями. 
 
Коронація Данила відбулася у другій половині 1254 року, у висунутому на захід волинському місті Дорогичині, без будь – якої помпи і під час походу на ятвягів. Галицько – Волинський князь твердо зважився на коронацію, бо вирішив дати відсіч монголо – татарам [ 1.3, с. 65]. 
 
Тим часом міжнародна обстановка, і без того непроста, ускладнювалася в міру наближення до галицьких і волинських кордонів монголо – татарського війська. Угорський король удався в паніку і мало не щоденно слав папі відчайдушні листи, благаючи подати збройну допомогу. Небезпека монголо – татарської навали впритул нависла над Данилом, корона не поліпшила політичного становища Галицько – Волинського князівства. Король Данило рішуче відмовляється від будь – яких поступок папі в релігійному питанні, водночас вимагаючи підтримки проти монголо – татар. 
 
У відповідь на непоступливість Данила новий папа Олександр ІV дозволив великому литовському князеві Мендовгу грабувати Галицьку і Волинську землі, але той побоявся це робити, знаючи силу добірних полків Данила. На цьому й закінчились стосунки галицько – волинського володаря з Римом. 
 
На Галичину і Волинь насувалася нова, мабуть, найстрашніша з усіх, що були доти, монголо – татарська загроза. І Данилові довелося напружувати всі сили, щоб протистояти їй. 
 
Розроблений у ханській ставці для Куремси стратегічний план операції проти Галицько – Волинського князівства складався з таких частин: 1) вторгнення на найменш захищене галицьке Пониззя; 2) відтиснення війська Данила на захід наступальними діями на півдні Волині і в Болохівській землі з тим, щоб потім відрізати його від Київщини; 3) окупація Київщини і лише після того, з використанням сил недружнього Данилові смоленського князя, перехід у рішучий наступ на Галицько – Волинську Русь [ 1.14, с.179 ]. 
 
Спочатку орда Куремси діяла у відповідності з цим планом. Їй пощастило прорвати оборонний рубіж Галицько – Волинського князівства на Дністрі й посадити свого намісника у головному місті Пониззя Бакоті. Далі Куремса вдерся на Південну Волинь і спустошив околиці Кремінця, але саме місто йому не вдавалося здобути. Данилова залога завдала напасникам сильного удару. 
 
Зазнавши невдачі на Волині, Куремса вирішив чужими руками розправитися з Данилом Романовичем. Він підштовхує до походу проти галицько – волинського князя його недруга Ізяслава Мстиславича Смоленського. Щоправда, коли той вирішив піти на Галич, Куремсу охопили сумніви, і він раптом став відговорювати смоленського правителя від цієї акції, ймовірно, вважаючи її ще недостатньо підготовленою. Його недобрі почуття справдились. Данило Романович послав проти Ізяслава Мстиславича свого сина Романа з добрим військом, який розбив загони смоленського князя, захопивши його самого у полон [ 1.15, с.105 ]. 
 
Куремса не мав досить сили, щоб виручити бранця. Це розумів Данило – і наприкінці 1254 року перейшов у рішучий наступ проти монголо – татарської орди. Галицько – волинський князь тонко врахував і міжнародну обстановку. Верховний хан Менгу вів тоді безупинні війни в Азії, і тому головні монголо – татарські сили були виведені з Європи. 
 
Кампанія проти монголо – татар була організована із великим розмахом. Галицько – волинське військо розділилося. В той час, коли полки Лева Даниловича вдерлись на Побужжя і повоювали там татарських людей, полки Данила і Василька дали бій Куремсі у Болохівській землі й перемогли його. А на весні 1255 року другий син Данила Варно просунувся на схід, до річок Случі й Тетерева і здобув міста, що підлягали татарам, тобто Болохівську землю. Відтоді ця територія була приєднана до Галицько – Волинського князівства, а її бунтівливе боярство суворо покаране [ 1.17, с.54 ]. 
 
Куремса спробував перейти в контрнаступ, але коли його загони з’явилися на Волині, вони були розбиті військом Данила під Володимиром і Луцьком. Монголо – татарська орда змушена була повернутися в місця своїх кочовищ на півдні, у так зване „ поле ”. Таким чином, протягом першої половини 50 – х років ХІІІ століття Данило Романович успішно протистояв монголо – татарському війську, не раз завдаючи йому нищівних поразок. Але становище змінилося, коли 1258 року замість скомпрометованого поразками в бойових діях проти галицько – волинського князя Куремси монголо – татарські правителі прислали старого і досвідченого полководця Бурундая з величезною армією. Ординська верхівка доручила йому раз і назавжди покінчити з Романовичами. Щоб приспати пильність Данила і Василька, Бурун дай запросив їх як своїх союзників взяти участь у поході проти Литви, і Василько був змушений піти з ним, бо непокора означала б оголошення війни. 
 
Переможна кампанія монголо – татарських військ у Литві справила велике враження на людність Південно – Західної Русі, викликала резонанс у Центральній та Західній Європі. Продемонструвавши силу свого війська, Бурун дай зажадав від Данила і Василька знищити укріплення їхніх міст і фортець: „ Якщо ви мої мирники, розкидайте городи свої всі ” [ 1.12, с. 81]. 
 
Не маючи досить сили, щоб протистояти незліченній монголо – татарській орді, зневірившись у допомозі Заходу і роз’єднаних феодальними усобицями інших руських князівств, Данило і Василько з болем мусили нищити все те, що будували довгі роки. Василькові люди розібрали фортифікаційні споруди Луцька і Кремінця, а Данилові – Львова, Стіжка і Данилова. Укріплення Володимира – Волинського були настільки великими, що не можна було швидко „ розметати ” їх. Тоді князь Василько віддав наказ запалити міські стіни, і так за ніч все згоріло. З сльозами на очах дивився молодший Романович на велику пожежу, в заграві якої гинула міць Західної Русі. Лише залога надзвичайно добре укріпленого Холма гордо відхилила вимогу монголо – татар знищити стіни й башти міста [ 1.12, с. 81]. 
 
Після того як орда Бурундая залишила Галичину і Волинь, Данилові довелось починати боротьбу проти монголо – татар мало не спочатку. Князь не скорився перед завойовниками. Він вів дипломатичні зусилля в Польщі і Угорщині з метою створити анти татарську коаліцію. Та успіху не мав. В останні роки життя Данило успішно воював з литовським князем Мендовгом і, без сумніву, знову збирався з силами, щоб піднятися проти заклятого ворога Русі – монголо – татарських феодалів. 
 
Важке, повне небезпек і тривог життя підірвало здоров’я Данила Романовича, і він серйозно захворів. 1264 року князь помер у своєму улюбленому місті Холмі. Було йому тоді 63 роки [ 1.14, с. 184]. 
 
Так, Данилові Романовичу не довелось скинути монголо – татарську кормигу. Занадто сильними були загарбники, а Русь залишалась роз’єднаною. Об’єктивно ще не настали умови для визволення. Та це не применшує життєвого подвигу Данила, людини одної ідеї. Ця ідея полягала в згуртуванні всіх руських сил для відстоювання незалежності своєї батьківщини. 
 
Висновки 
 
Східно – слов’янська держава – Галицько – Волинська, проіснувала понад століття і поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. М. Грушевський вважав, - це державне утворення є найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхом і життєздатності воно завдячувало видатній, обдарованій особистості князя Данила Галицького. 
 
Данило Романович – один з найвидатніших особистостей історії. Все своє життя він присвятив боротьбі з ворогами Русі. Юнаком бився з монголо – татарськими завойовниками, стримував їх натиск на Галичину і Волинь, а коли був уже зрілим мужем, давав відсіч німецьким рицарям, угорським і польським феодалам. Саме тому, галицький літописець відзначив: „ Данило був відважний і хоробрий, і з голови до ніг не було на ньому вади ”. 
 
Історики високо оцінюють державну діяльність Данила. Він був людиною високих політичних, державних і воєнних здібностей. В умовах ворожого оточення вів князь запеклу сорокарічну війну з боярською опозицією і довів її до переможного кінця. Данило об’єднав Галичину і Волинь в одне з наймогутніших на тогочасній Русі князівств і доклав титанічних зусиль до консолідації всієї Південно- Західної Русі. Він незмірно підніс авторитет своєї держави у тогочасному світі. Головними ідеями його життя були відновлення Галицько – Волинського великого князівства й вигнання монголо – татарських поневолювачів з Русі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити другий задум. Занадто сильними були окупанти, занадто слабкою – Русь, бо залишалася роз’єднаною. Але все те аж ніяк не применшує життєвого подвигу Данила, князя Галицького. 
 
Величезною заслугою галицько – волинського князя було те, що він продемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби з монголо – татарськими поневолювачами, не раз громивши орду Куремси. Данило підривав сили монголо – татарських феодалів. Він проклав шлях наступним поколінням борців проти іноземного панування. Приклад галицько – волинського володаря, певно, запалював і Дмитрія Донського, й Івана ІІІ, які прагнули вигнати монголо – татар з Руської землі. 
 
Список використаної літератури 
1.1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурального господарства. –К.: Час, 1994. 
1.2. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3 – те, - К.: Академвидав, 2005. 
1.3. Геник С. 150 великих українців. – Івано – Франківськ: Лілея- НВ, 2001. 
1.4. Гісем О. В., Мартинюк О. О. Історія України: Довідник, - Тернопіль:Навчальна книга – Богдан, 2003. 
1.5. Грушевський М. Історія України – Руси. – К.: Наукова думка, 1993. –Т.ІІІ. 
1.6. Гусєв В. І., Дрожжин В. П., Червінський В. І. Видатні постаті з історії України ( ІХ – ХІХ ст.): Короткі бібліографічні нариси. Історичні та художні портрети. – К.: Вища школа, 2002. 
1.7. Завірач В., Коваль І., Юсипчук Ю. Король Данило Галицький -будівничий Руси – України. – Івано – Франківськ: Нова Зоря, 2005. 
1.8. Замлинський В., Войцехівська І. та інші. Історія України в особах: ІХ –ХVІІІ ст... – К.: Україна, 1993. 
1.9. Ісаєвич Я. Галицько – Волинське держава. – Львів, 1999. 
1.10. Коваль І. А ще корони галицьких княгинь.// Галичина. – 2003. –19 серпня . 
1.11.Коваль І. Корона Данила Галицького.// Галичина. – 1990. - 4 липня.  
1.12.Король В. Ю. Історія України: Документи. Матеріали. – К.: Академія, 2002. 
1.13. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.:Україна, 1996. 
1.14. Котляр М. Ф. Данило Галицький. – К.: Наукова думка, 1979. 
1.15. Крип’якевич І. П. Галицько – Волинське князівство. – К.: Науковадумка, 1984. 
1.16. Пушик С. Г. Галицька брама: Роман / Худож. Пеник І. Г. – Ужгород:Карпати, 1989.  
1.17. Рибалка І. К. Історія України. Дорадянський період. – К.: Вища школа,1991. 
1.18. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. 
1.19. Танцюра В. І. Політична історія України: Посібник для студентів вищихнавчальних закладів. – К.: Академія, 2001. 
1.20. Хижняк А. Данило Галицький. – К.: Дніпро, 1992. 
1.21. Чапуга С. Де ж корона Данила Галицького. // Галичина. – 2003. –19 серпня.