Колективізація сільського господарства

Колективізація сільського господарства

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(6) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи. 
 
Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 — 1928 pp. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. 
 
Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 p., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. 
 
Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1 — 1,5 року. 
 
Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо. 
 
Особливо активним був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Близько 850 тис. з них як «спєцпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима. 
 
«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928— 1932 pp. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація. 
 
Події набували загрозливих масштабів. На поч. березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.

2-------------------------------------------------------------------------------------

"Ліквідація куркульства як  класу"

Навіть за умови істотної державної  допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступила незначна меншість незаможного селянства. Яким же чином стала можливою суцільна колективізація в найкоротші терміни?

У січні 1928 р. члени політбюро ЦК ВКП (б) роз'їхалися по країні, щоб прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Сталін поїхав у Сибір. Тут він розробив власний метод заготівель, який назвали "уральсько-сибірським" і поширили на всю країну. Цей метод грунтувався на принципі самообкладання, коли село розколювалося на групи за майновою ознакою, що протистояли одна одній, та на загрозі розкуркулення. Кожному селу давали завдання по продажу хліба, а доведення "до двору" відбувалося за рішеннями сільських сходів. Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а потім майно їх розпродавалося з торгів, Внаслідок застосованого в Україні "уральсько-сибірського " методу хлібозаготівель навесні 1929 р. було розпродано майно І8 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Досвід хлібозаготівель став у  нагоді. Щоб зробити колективізацію здійсненною, було вирішено знищити  найбільш заможний прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які не бажали усуспільнення. Становище незаможника не служило гарантією безпеки для селян, які не згоджувалися на колективізацію. їх оголошували "підкуркульниками" й також репресували.

Порядок розкуркулення розробила  спеціальна комісія під керівництвом Молотова. Результати її роботи було реалізовано в постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р, "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цією постановою куркульські господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися учасники і організатори антирадянських виступів і терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів вони мали бути "ізольовані" у в'язницях або таборах. Др другої категорії — ті, хто здійснював "менш активний опір" кампанії розкуркулення. їх разом із родинами виселяли в північні райони країни. Розкуркуленим сім'ям, які не чинили опору, надавалися урізані земельні ділянки за межами колгоспних 

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР  прийняли постанову "Про заходи  по зміцненню соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством". Цією першою постановою, проведеною через органи радянської влади, кампанії розкуркулення надавалася видимість законності. Зокрема, оголошувалося про скасування законів, які дозволяли оренду землі і найману працю в сільському господарстві, а також про конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Списки куркулів з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами. Аналогічна за змістом постанова ВУЦВК і РНК УСРР "Про заборону оренди землі та застосування найманої праці в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації" з'явилася тільки 5 квітня 1930 р. До цього часу місцеві власті в республіці користувалися союзним документом.

Перша хвиля розкуркулення тривала  в Україні з другої половини січня  до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). За станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5 %.

Після визнання адміністративного тиску на селян перегином і дозволу виходити з колгоспів масштаби колективізації в Україні різко зменшилися. За перші сто днів, починаючи з 10 березня 1930 p., з колгоспів вийшло 1594 тис. господарств. Восени в них залишилося вже менше третини селян, і вихід із колгоспів продовжувався. Процес вимивання середняків ішов так швидко, що зробив колгоспи знову незаможницькими.

Щоб досягти суцільної колективізації, доводилося втягувати середняків у колгоспи повторно. Цей новий наступ розпочався з директивного листа "Про колективізацію", надісланого у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) всім обкомам, крайкомам і ЦК компартій республік. Україна одержала завдання подвоїти рівень усуспільнення й протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. А в районах, де відбулося розкуркулення, треба було знову ставити на порядок денний гасло "ліквідації куркульства як класу", підшукувати на роль куркулів уже інші кандидатури.

Розкуркулені родини, що залишилися на місці, виявилися справжньою проблемою  для властей: за інструкцією вони повинні були розміщуватися групами  від 10 до 50 родин у спеціально збудованих виселках. Будівництво спеціальних виселків, як показала практика, вимагало коштів, а тому було мертвонародженою ідеєю. Коли розкуркулення поновилося, проблему розв'язали найпростішим способом: стали висилати за межі України всіх. За 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. родин, а до червня 1931 р.— ще 23,5 тис.

Усього за роки суцільної колективізації в Україні було експропрійовано  до 200 тис. селянських господарств (шляхом продажу майна з торгів за невиконання "зобов'язань" по хлібозаготівлях, несплату репресивних, дуже завищених податків, "немотивований" забій власної худоби, а найчастіше — через внесення у списки розкуркулюваних). Під час колективізації в Україні щезло майже вдвічі більше селянських господарств, але значна їх частина розпалася з волі самих селян. Не бажаючи прийняти новий порядок, селяни розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобудови в міста, зокрема й за межі України.

3--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

На кінець 1932 р. було колективізовано  майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. До цього часу, починаючи з 1928 р., в Україні зникло 352 тис. селянських господарств. По-різному склалася їх доля. Більшість внесли у списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов’язань» по хлібозаготівлях, за несплату завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови.

Позбавлені землі селяни були зобов’язані виконувати «обов’язковий мінімум трудоднів» (фактично – відпрацьовувати право користуватися присадибною ділянкою, за рахунок якої і вдавалося виживати). Можливості переселятися до міст селяни остаточно позбулися наприкінці 1932 р., коли в СРСР в умовах стрімкого зростання кримінальної злочинності був запроваджений паспортний режим (паспорти отримало тільки населення міст і новобудов).

Засобом економічного контролю над колгоспами виступали машинно-тракторні  станції, що здійснювали обробіток  колективізованих посівних площ.

Колгоспна продукція поставлялася, а не продавалася, державі, хоча та і  сплачувала за неї символічні гроші. Розміри поставок заздалегідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не продавали хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для розподілу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, приховувати справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб змолотити її вдруге. Хлібозаготівлі проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники вимели у селян абсолютно все, у 44 районах розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з новим урожаєм.

Не зацікавлені в результатах  праці колгоспники тільки імітували  її, що призводило до колосальних втрат врожаю на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть». Влада зрозуміла необхідність змін. У травні 1932 р. було запроваджено так звану «колгоспну», тобто базарну торгівлю. План хлібозаготівель для колгоспів та одноосібників скорочувався так, щоб приблизно п’яту частину продукції селяни могли спрямувати у вільну торгівлю. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

7 серпня 1932 р. вийшла постанова  «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів...», прозвана «законом про п’ять колосків». За нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» – позбавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник потрапляв до концтабору.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли украй важко. Сталін направив в Україну спеціальну комісію з надзвичайними повноваженнями на чолі з В. Молотовим. Посилання на відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. Організовувалося вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Проводилися масові подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів, бо вирізняти «украдене» ніхто не збирався. Ще зловіснішими були натуральні штрафи м’ясом і картоплею. За рік молотовська комісія додатково «заготовила» 105 млн. пудів зерна. На початку 1933 р. практично ніде запасів вже не лишилося, а треба було дожити до нового врожаю.

Знов розгорнувся терор  голодом. У «боржників» вилучали будь-які запаси їжі – сухарі, картоплю, сало, соління, фруктову сушню, прирікаючи їх на смерть, бо нелегальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» і здійснювалася гласно, з висвітленням у газетах.

Щоб перешкодити втечам голодуючих за межі республіки, на кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім’ям.

Смерті від голоду почалися вже у перший місяць дій комісії, а з весни 1933 р. вони стали масовими. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Траплялися випадки людоїдства і трупоїдства. 1932 р. голодною смертю загинуло близько 150 тис. чоловік, 1933 р. – до 3,5 млн. Народжуваність у сільській місцевості різко знизилася. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932–1934 рр. 5 млн.

Після кількох кампаній розкуркулення і терору голодом селяни змирилися з необхідністю працювати в артілі і припинили бойкотгромадського господарства. Але і держава послабила свій прес. З січня 1933 р. селянам залишалася на продаж вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. Це пробуджувало у колгоспників заінтересованість у розширенні посівних площ і відкривало шлях для подолання безгосподарності.

У лютому 1933 р. Сталін висунув гасло: «Зробити усіх колгоспників заможними». І справді, в другій п’ятирічці держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. Новостворені політвідділи МТС і радгоспів, використовуючи методи батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), налагоджували громадське господарство. У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. В середині 1937 р. колгоспи об’єднували 96% селянських дворів. Суцільна колективізація стала фактом.

Після послаблення податкового тиску колгоспи змогли розвивати, крім основних виробництв, птахівництво, садівництво, бджільництво. Організовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання худоби. Виявилося, що полегшення матеріального становища селян вигідніше державі, ніж відбирання всього урожаю насильницькими методами.