Країни після розпаду СРСР

7. Молдова            

Обраний президентом Республіки Молдова Мірча Снєгур став на шлях створення незалежної держави. Проте  частина націонал-радикалів вимагала приєднання Молдови до Румунії. Така перспектива лякає російське  і українське населення, що компактно  проживає на лівобережжі Дністра, яке  колись належало Україні і було передане до складу Молдови за наказом Кремля. Тут зосереджено основний енергетичний і промисловий потенціал Молдови. Населення Придністров’я побоюється примусової румунізації, якщо здійсняться  плани націонал-радикалів.            

На емоціях придністровців зіграли деякі проросійські політики. Вони штучно нагнітали антимолдовські настрої у Придністров’ї, особливо після прийняття закону про мови, який вимагав від посадових осіб знання державної молдовської мови. У розпорядженні лідерів Придністров’я виявилися великі кошти, на які вони почали формувати загони озброєних гвардійців і протиставляти їх молдовській поліції.             

Коли кишинівський уряд спробував  відновити у Придністров’ї законну  владу, гвардійці вчинили опір. Була проголошена Придністровська Молдовська Республіка. Її лідери вимагали від  Кишинева визнання своєї республіки, а також гарантій, що в разі приєднання Молдови до Румунії Придністров’я  зможе самостійно вирішити свою долю. Спроби Молдови силою ліквідувати  незаконну республіку призвели до тяжких запеклих боїв, що тривали весну  і літо 1992 р. Загинуло понад 600 осіб.            

У цій ситуації Росія, знаючи про проросійські настрої у Придністров’ї, використала 14-ту армію, щоб розвести ворогуючі сторони. Російські війська  припинили кровопролиття, але залишилися на придністровській території. В 1995 р. Снєгур домігся підписання угоди з Росією про їх виведення з території молдовської держави, а в 1997 р. за посередництва Росії і України було підписано угоду стосовно Придністров’я. Молдова зберегла територіальну єдність.            

Спільно з придністровцями  проти входження до складу Румунії  виступила одна з етнічних груп Молдови – гагаузи. Цей невеликий народ поділений державними кордонами між Молдовою та Україною. За часів існування Союзу такий поділ не заважав йому. Опинившись у різних незалежних державах, гагаузи побоюються за свою національну цілісність і тому розпочали рух за автономію на території Молдови.            

Припинення етнічного  протистояння не зупинило політичної боротьби всередині керівництва  Молдови. Під час нових президентських виборів Снєгур зазнав поразки і  новим президентом став Петру  Лучинський. У лютому 1999 р. в країні вибухнула політична криза, яка посилила вплив лівих сил, особливо комуністів. На чергових президентських виборах перемогу здобув їх лідер Володимир Воронін. Прихід до влади для комуністів виявився відносно легким, проте питання, які потрібно було їм розв`язувати виявились занадто складними. Крім економічних негараздів, найбільш болючим для країни є проблема Придністров`я. У вирішенні цієї проблеми міжнародним посередником виступає ОБСЄ, країнами–гарантами – Україна та Росія. Переговорний процес, що триває вже декілька років впирається у питання устрою держави. Лідери МПР виступають за федеративний устрій держави, лідери Молдови це заперечують, наполягаючи на унітарному устрої.            

У 2003 р. в процес врегулювання Придністровської проблеми втрутились США і ЄС. Заборонили в`їзд на свою територію 17 представників Придністров`я. Посилився тиск на Росію, щоб прискорила виведення частин 14 Армії.            

На весні 2004 р. у Молдові знову активізувалося політичне життя, пов`язане з наближенням нових виборів. Прикметною ознакою стало об`єднання майже всіх антикомуністичних сил.

12. Білорусь

            Після отримання  незалежності Білорусь опинилась у  складному економічному становищі. Економіка країни, тісно зав`язана  на постачальниках з інших союзних  республіках, виконувала роль збирального  цеху. Майже не маючи значних економічних  ресурсів, вона опинилась перед загрозою повного економічного краху. До того ж керівництво республіки  виявило повну некомпетентність у проведенні ринкових реформ. У такій ситуації уміло використовуючи демагогію і граючи на ностальгійних почуттях за СРСР, до влади в країні приходить О. Лукашенко. Доступившись до влади, він фактично встановив у країні одноосібну владу, придушивши будь-яку опозицію. Для завоювання симпатій населення було збережено значну частину соціальних гарантій радянських часів, збережено значний державний сектор. Приватизація проведена лише частково, приватний сектор складає незначну частину в економіці країни. Завдяки таким діям вдалося втримати процес розвалу економіки, уникнути масового безробіття. Для утримання підприємств у робочому стані, Лукашенко вміло зіграв на демагогічних заявах про інтеграцію з Росією. Виступав з антизахідними, антидемократичними заявами. Російське керівництво, прагнучи втримати Білорусію під своїм контролем, йшло на значні поступки в економічній галузі: були зняті митні кордони, що дало доступ білоруським товарам на російський ринок; Натомість для Білорусії російські газ і нафта відпускалися за значно меншими цінами, ніж іншим тощо. Проте, коли постало питання про реальну інтеграцію, білорусько-російські відносини стали загострюватися.

 13. Литва, Латвія, Естонія

            Найчастіше ці три  держави об`єднують єдиною назвою – країни Прибалтики. Проте ці країни мають різну історичну долю, заселені різними народами, які різняться  мовою та культурою. Об`єднуючим для  них є те, що у складі СРСР вони дещо відрізнялися від решту території  Союзу і в населення були сильні прагнення до незалежності, свавільно  розтоптаної Сталіним. Тому під час  перебудови саме у цих країнах  розгорнувся масовий рух за незалежність. Саме вони першими вийшли зі складу Союзу.            

Після відновлення незалежності країни Прибалтики взяли курс на побудову демократичного суспільства, інтеграцію до євроатлантичних структур. Завдяки  науково обґрунтованим економічним  реформам було швидко подолано економічну кризу, були створені передумови для  забезпечення стабільного економічного зростання і досягнення європейського  рівня розвитку. Найскладнішою проблемою для країн Прибалтики стало російськомовне населення, яке попервах не бажало миритися з новими реаліями. Спираючись на Росію, воно виступало проти жорстких законів про громадянство у цих республіках, проти мовної політики тощо.            

Не оминули республіки і політичні  баталії. Найгучніший політичний скандал  спалахнув у 2003-2004 рр. у Литві, який призвів до імпічменту президента республіки.             

Успіхи у здійсненні реформ дали змогу країнам Прибалтики претендувати на вступ до ЄС, що відбулося у 2004 р.

Підсумки:    

Доля країн, що постали на теренах  колишнього СРСР, у 1991-2004 рр. складалася по різному. Так країни Балтії зуміли провести вдалі економічні і політичні реформи і в 2004 р. стали членами ЄС, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Росія, Таджикистан, Молдова пережили війни і збройні конфлікти. Решту країн СНД, хоча і уникнули збройного протистояння, не уникнули гострої боротьби між прихильниками демократії і авторитарних методів правління. Стійкою стало прагнення деяких державних керівників утвердити одноосібну владу. Так, це вдалося здійснити в Туркменістані, Білорусії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані. В Азербайджані навіть вдалося передати владу від батька до сина. 

Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії

 
У державах Балтії — Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягає в тому, щоб найшвидше і з найменшими втратами увійти в європейський ринок. За останні роки вони зробили значні кроки в цьому напрямку. Особливих успіхів досягла Естонія, яку розглядають як реального кандидата на вступ до Європейського Союзу найближчим часом.

 
Західні експерти вважають Естонію взірцем для країн із перехідною економікою. В 90-х рр. замість машинобудування, металообробки та електроніки провідну роль а естонській промисловості почали відігравати переробка сільськогосподарської продукції, лісова та деревообробна галузі. Стабільна й політична ситуація. Президент користується повагою у населення. Наголос робиться на розвитку сфери послуг і туризму.

 
Дещо інша ситуація у Литві. Провідною політичною силою Литви тривалий час був народний рух '"Саюдіс". Його лідер Вітаутас Ландсбергіс був головою Верховної Ради-Литви під час проголошення нею незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Алвгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК компартії республіки і домігся, що литовська компартія стала самостійною від КПРС. Після проголошення незалежності Бразаускас очолив Демократичну партію праці Литви, створену на соціал-демократичних засадах. Ця партія зуміла скористатися невдоволенням населення економічними труднощами, що виникли з переходом до ринкового господарювання, і навесні 1993 р. завоювала більшість місць у парламенті. Крім того, Бразаускаса було обрано президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно і поетапно. Така програма уповільнює економічний розвиток, але, на думку соціал-демократів, вона враховує спроможність населення, яке за роки радянської влади втратило навички приватновласницької діяльності.

 
Проте ситуація корінним чином змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. переміг 71-річний Вальдас Адамкус, який мав й американське громадянство. Зразу після виборів він заявив, що "Литва обрала західний шлях", чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир. Литовські керівники виявили рішучість у завершенні економічних реформ та інтеграції республіки до європейських інституцій.

 
У Латвії та Естонії гострої форми набуло національне питання. За час існування СРСР частка російськомовного населення в обох республіках досягла такого розміру, що за всенародного обговорення найважливіших проблем корінні нації не мали необхідної більшості голосів, а в деяких районах навіть опинились у меншості. Уряди Латвії та Естонії вирішили розв'язати цю проблему, обмеживши права тих іммігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації. В Латвії, зокрема, було закрито всі промислові підприємства, де працювало російськомовне населення. Одначе це поглибило економічну кризу. Новим кроком на шляху Латвії до Європейського Союзу стало обрання влітку 1999 р. президентом республіки професора Монреальского університету Вайри Віке-Фрайберге, яка заявила про зміцнення ринкової економіки та створення мультинаціональної демократичної держави.

 
Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і парламент від самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподіваючись здійснити їх еволюційним шляхом, без "шокової терапії", яка спричинює закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття і падіння життєвого рівня населення.

 
Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. переміг Олександр Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією та встановлення жорсткого державного контролю за економічною діяльністю.

 
Повернення до старого стало лейтмотивом усієї внутрішньої політики білоруської держави. О. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусі. У квітні 1996 р. Білорусь і Росія уклали Договір про утворення товариства двох держав. Рівно через рік, у квітні 1997 р., Б. Єльцин і О. Лукашенко підписали в Кремлі союзний договір. Незважаючи на різку критику режиму О. Лукашенка ззовні, білоруський народ в більшості своєму вдруге проголосував за обрання останнього на президентську посаду у вересні 2001 р.

 
Держави Азії — колишні республіки СРСР Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Туркменистан мають багато спільного. Після розпаду Радянського Союзу в Киргизії головою держави став представник демократичних сил Аскар Акаєв, у Казахстані — колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Обидва провадять курс на створення демократичних правових світських держав. Узбецький президент Іслам Карімов і туркменський президент Сапармурад Ніязов (обидва — колишні керівники республіканських компартій) прагнуть під оболонкою незалежності зберегти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи на допомогу іслам та мусульманське духівництво.

 
Показники економічного добробуту держав Центральної Азії значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти й газу. Енергетичні багатства дозволяють розраховувати на іноземні інвестиції, на втілення в життя престижних проектів розвитку. У цьому аспекті пощастило Казахстану, Туркменії та Узбекистану.

Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Отож, інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються. Візьмемо, зокрема, Туркменистан. За радянських часів Туркменія була сировинним придатком центру. Сапармурад Ніязов неодноразово стверджував, що радянський Туркменистан був уражений "комплексом аутсайдера", а туркмени розглядалися у Москві мало не як дармоїди. Тепер Туркменія має прекрасні перспективи, оскільки володіє майже третиною світових запасів газу І великими покладами нафти. На газ о переробних підприємствах республіки працюють фірми США, Німеччини, Туреччини, Ірану, Ізраїлю, Японії, Великої Британії. У квітні 2001 р. під час візиту до України С. Ніязова було укладено взаємовигідний договір про постачання в Україну газу і компенсацію частини боргу постачанням українських товарів та інвестиціями в нафтогазовий сектор Туркменистану.

 
'Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Туркменистану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покращити життєвий рівень населення (впродовж останніх п'яти років жителі Туркменистану безкоштовно забезпечуються електроенергією, газом ы питною водою).

 
Гарні економічні перспективи має й Азербайджан (президент Г- Алієв), багатий на нафту, з яким в України встановилися дружні взаємовигідні відносини.

 
У набагато складнішому становищі опинилися Грузія та Вірменія, на території яких нема запасів природних копалин. Ситуація в республіках погіршилась і через воєнні дії, що там відбувалися, особливо у Грузії. Останнім часом керівники цих держав, зокрема, президент Грузії Е. Шеварднадзе, знаходять вихід із складного становища в напрямку інтеграції з сусідніми країнами, зокрема щодо транспортування нафти й газу, будівництва спільних промислових об'єктів тощо.

Молдова. Обраний президентом Республіки Молдова Мірча Снєгур став на шлях створення незалежної держави. Проте частина націонал-радикалів вимагала приєднання Молдови до Румунії. Така перспектива лякає російське і українське населення, що компактно проживає на лівобережжі Дністра, яке колись належало Україні і було передане до складу Молдови за наказом Кремля. Тут зосереджено основний енергетичний і промисловий потенціал Молдови. Населення Придністров'я побоюється примусової румунізації, якщо здійсняться плани націонал-радикалів.