Мінське князівство

План

 

 
1) Мінське князівство

2) Полоцьке князівство

3) Політична історія

4) Полоцькі князі

5)Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Мінське князівство - питоме князівство, що виділилося в 1101 з Полоцкого. Займало територію басейну рік Свислочь, Дрисса, Березина. У нього входили Мінськ, Друцк, Борисов, Изяслав, Логожск і ін. міста. При першому кн. Глібу Всеславиче між Мінським князівством і київськими князями велися руйнівні війни (1104, 1116). Після перемоги Володимира Мономаха над минчанами в 1119 Гліб був поведений у Київ і там незабаром умер. При Ростиславу Цебовиче Мінське князівство було знову захоплене київськими військами (1129) і віддане в долю синові київського кн. Изяславу Мстиславичу. У сірий. XII в. сини Гліба, що повернули собі Мінське князівство, відбили спроби полоцких князів підкорити його. В 1164 Володар Глібович, розгромивши за допомогою литовських сил полоцького кн. Рогволода, зміцнив незалежність Мінського князівства від Полоцького. В 1249 недалеко від Мінська війська Мінського князівства разом з литовськими загонами розбили вторгнувшихся татаро-монгол. З 2-й підлога. XII в. у Мінськом князівстві почало підсилюватися вплив литовських князів, в 2-й підлога. XIII в. мінські князі фактично були їхніми васалами. В 1326 Гедимин приєднав Мінське князівство до Литви. Г. Горщиків

Полоцьке князівство (Полоцька земля) — руське  князівство зі столицею у місті Полоцьк. Виникло у X ст. на основі племінного союзу полочан. Знаходилося на торговому шляху «Із варяг у греки».

Полоцьк постійно намагався позбутися  влади Києва. Наприкінці X століття великий князь київський Володимир Святославич захопив Полоцьке князівство, убивши місцевого князя Рогволода, але згодом передав його своєму сину Ізяславу. За правління Брячислава Ізяславича  тривала виснажлива боротьба між Києвом і Полоцьком, яка закінчилась у 1021 році частковим унезалежненням останнього в складі Київської Русі.

Найбільшого розквіту Полоцьке князівство пережило у середині XI століття за князювання Всеслава Брячиславича . Проте його сини поділили батьківщину на уділи, почали міжусобиці та нові війни з Києвом. Наприкінці XII — початку XIII століття політичне значення Полоцька занепало, а більшість полоцьких міст були захоплені сусідами: Смоленським князівством на сході і Лівонським орденом на заході.

На середину 13 століття ослаблене  Полоцьке князівство стало перманентним союзником литовських князів 1307  року воно увійшло до складу Великого князівства Литовського  на правах автономії, яку втратило у 1385 році, перетворившись на Полотське воєвотство.

Полоцька земля як державно-політична  територія сформувалася раніше других земель. Вона була заселена однорідним кривицьким населенням, яке на цьому терені витіснило або асимілювало балтів. Дещо ізольована від інших земель глухими слабопрохідними лісами, захищена розливами рік, Полоцька земля була змушена створити регіональний ринок, у якому головним напрямком стала балтійська торгівля по Західній Двині і який тільки східним флангом торкався дніпровського шляху. З допомогою найманих варязьких дружин полоцькі кривичі ще у X ст. привели до покори частину сусідніх дреговичів, де виникла Мінська волость, і почали освоювати землі лівських племен, відтісняючи їх від берегів Західної Двини (Даугави). Через географічні фактори полоцькі волості відділялись лісами і болотами ще й одна від одної. Це мало і свої позитивні наслідки, бо така відокремленість стимулювала ремісничий і торговельний розвиток їх центрів. Бюргерство   полоцьких міст рано відчуло свою економічну і політичну силу, через що, подібно до сусіднього Новгороду, активно вмішувалося у політичну боротьбу.

Східний кордон Полоцької  землі проходив від гирла Друті і Рогачева (в цьому пункті Полоцька земля межувала з Чернігівською) і далі вверх по Дніпру повз Могильов, Копис (смоленський) і Оршу (яка з другої половини XII ст. теж була смоленською) і далі через Вітебське підвищення до Двіни, де через витоки Ловаті і Усвят проходив новгородсько-полоцький кордон.

На півночі Полоцька земля  межувала з летто-литовськими землями. Територія нинішньої Латвії була заселена лівами і куронами (куршами), які займали побережжя моря, та латгалами, земгалами і селами. Латгали північними кордонами впиралися в землі естів-чуді, а на сході і півдні межували з псковськими і полоцькими кривичами. За вплив на латгалів Полоцька земля сперечалася з Новгородом. Більш північніше латгальське князівство Толова в кінці XII ст. стало новгородським васалом, а його сусіди Ерсіке і Кокнессе — полоцькими васалами, престоли яких були передані князям полоцької династії. Між нижньою течією Даугави і естами, вздовж моря, лежала земля лівів. З XII ст. ліви були данниками полочан. Навіть у 1180 р., коли вже частина їх земель була опанована хрестоносцями, у полку вітебського князя Брячислава Васильковича під Друцьком знаходилася лівська дружина. Полоцькі князі не зуміли зберегти свій вплив на лівів, землі яких були протягом 1158-1210 рр. включені в державу хрестоносців, де панівним став німецький елемент. Земгали (земигола) жили на лівобережжі Даугави і мали вихід до моря у межиріччі Даугави і Лієлупи (Аа). На сході земигола межувала з селами, на заході — з куршами, а на півдні — з литовцями. Земгали платили данину Полоцьку ще з X ст., ранньофеодальна держава у них склалася не пізніше кінця XI ст. В XII ст. Полоцьк ще продовжував боротися за збереження свого впливу в їх землях. Особливо сильним був похід 1106 р. Але після удару, який був завданий Полоцькій землі Мстиславом Володимировичем, вплив у землі земгалів був втрачений. Протягом 1200-1290 рр. земгали чинили опір хрестоносцям, поки не були включені до їх держави. Вздовж балтійського берега від кордонів латгальської землі до р.Мінге (Мінья) жили курони (курші). Курші теж платили данину Полоцьку. Довший час курони були об'єктом нападів вікінгів, але в XI-XII ст. вони самі прекрасно оволоділи морським мистецтвом і прославились як пірати на Балтиці. Десь між 1106-1127 рр. куронська держава позбулася опіки Полоцька. У 1210-1267 рр. вона самотужки відбивалася від хрестоносців. Теж саме можна сказати і про латгалів. Сели, окрім торгівлі тісніших зв'язків з Полоцьком не мали.

Торгівля з IX ст. зв'язувала  руські землі з Литвою (скарби монет  Абасидів з 894-922 рр., Сафарідів з 846-847 рр. і Саманідів з 896-943 рр.). Спроби руських князів у 1040   (чи 1044) і 1132 р. добитися данини з Литви скінчилися безрезультатно. Литовсько-полоцькі кордони проходили по витоках Десни, середній течії Няриса до Ізяславської волості і витоків Німану.

Південно-західна і південна межі Полоцької землі проходили  по межах Мінської і Свислоцької волостей. Тут сусідами полочан була Городенська волость Волинської землі та Турівська земля.

 

 

Політична історія

Полоцьку землю як спадщину Рогнеди Рогвологівни отримав її старший син Ізяслав. Його нащадки ще з часів Ярослава Володимировича постійно старалися позбутися опіки Києва. Мстислав Володимирович на короткий час позбувся майже усіх полоцьких князів, виславши їх у Візантію. Стара династія дуже швидко повернула собі панування в землі. Але так само швидко після відновлення її панування протиріччя між окремими гілками привели до фактичного розпаду землі на три частини: друцьку, мінську і вітебську, князі яких боролися за Полоцьк. Ця боротьба поглинала всі сили полоцьких князів, привела до занепаду Полоцької землі і переходу частини князівських престолів спочатку до смоленських, а потім литовських князів. Ця боротьба не тільки знизила активність полоцьких князів за межами землі (вони не брали ніякої участі у змаганнях за вплив у сусідньому Новгороді, не кажучи за боротьбу навколо київського престолу), але і позбавила їх можливості відстояти свої інтереси у Прибалтиці. Вони залишили без допомоги свої васальні князівства Кокнессе і Герсіке, покинувши їх на призволяще.

 

Полоцькі князі
Князь	Роки	Примітки
Ізяслав Володимирович	990—1001
Брячислав Ізяславич	1001—1044
Всеслав Брячиславич	1044—1067
Всеслав Брячиславич	1070	вдруге
Всеслав Брячиславич	1071—1101	втретє
Давид Всеславич	1101—1127
Рогволод Всеславич	1127—1128
Давид Всеславич	1128—1130	вдруге

 

 

 

 

Використана література:

Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX- початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. Львів. 2002. – Розділ:3.2.