Морские походы и кораблестроение Киевской Руси

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК МОРЕПЛАВТВА ТА ПЕРШІ КНЯЗІ…………………....4

РОЗДІЛ 2. МОРСЬКІ ПОХОДИ ЧАСІВ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО ТА ЯРОСЛАВА МУДРОГО……………………………………………………………8

РОЗДІЛ 3. КИЇВСЬКИЙ ФЛОТ ХІ-ХІІІ СТОЛІТТЯ……………………………11

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...13

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………...14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми:  Початок VII століття характеризувався періодом, коли після розпаду царства антів формувалася і набирала сил нова політична і держава – Київська Русь. Та зміна державної системи не змінила потягу народу до моря і саме флоту першому випало відстоювати право на існування і демонструвати могутнім сусідам військову силу і державницькі прагнення нової держави.            Літописні свідчення приводять до впевненого висновку, що Русь розвивалася як морська держава і флоту протягом всього часу її існування відводилося провідне місце і роль в системі забезпечення її безпеки і міжнародної діяльності. З історичних свідчень, що дійшли до нас, флот київського князя є постійно в полі зору не лише київських, а й зарубіжних літописців і, за їхніми свідченнями, флот Київської держави діяв досить активно і успішно.            З розвитком флоту розвивалося й морське мистецтво, набували досвіду у морській справі київські князі. До найвидатніших флотоводців треба віднести великих князів київських Олега, Ігоря,Святослава,Володимира Великого, Ізяслава Мстиславовича та ін.

Об’єктом дослідження є вплив Київської Русі на міжнародне становище, її військовий потенціал та розвиток мореплавства в державі.

Предметом дослідження є морська військова діяльність князів Київської Русі.

Метою дослідження є аналіз  морського військового мистецтва Київської Русі на основі діяльності київських князів.

 

 

 

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК МОРЕПЛАВТВА ТА ПЕРШІ КНЯЗІ

Уже в першій половині І тисячоліття слов'яни  були відомі серед сусідів не тільки як відмінні сухопутні воїни, а й  як вправні мореходи. Давньоруські літописи містять  не багато відомостей про морські походи київських князів. В 860. р. відбувся великий похід на Царгород під проводом київських князів Аскольда та Діра. Грецький цісар Михайло був тоді з військом у Малій Азії і столиця залишилася без опіки. Українська флотилія була велика: одні джерела подають двісті кораблів, інші — триста шістдесят. Русь пограбувала околиці Царгороду, попалила передмістя, але сильно укріпленого міста не пробувала добувати. На звістку, що цісар вертається з походу, князі наказали війську завернутися і "так цей народ із тріумфом вернувся до своєї землі", писав про це венеціанський літописець [7 ].         В 907. р. на Царгород ходив походом князь Олег. Літопис оповідає, що флотилія складалася з 200 кораблів, по 40 людей у кожному; у війську були й варяги і слов’яни з різних племен — поляни, деревляни, сіверяни, в’ятичі, навіть дуліби й хорвати з далеких західних земель. Греки замкнули царгородську пристань Суд і боронилися з мурів міста. Далі у літописі розповідається ніби то Олег наказав поприбивати до суден колеса, і коли подув вітер флотилія в’їхала в місто. Похід завершився підписанням вигідного договору. Говорячи про походи князя Олега, літописець підкреслює, що вони були комбінованими, сухопутно-морськими.

У 941р. наступник Олега  князь Ігор організував великий  морський похід на Візантію. Руська флотилія налічувала до тисячі кораблів. Спочатку цей похід був вдалий, руси висадилися в околицях Царграду, але після цього в морському бою грецький флот з допомогою вогненосних кораблів завдав поразки флоту Київської Русі.         Але ця поразка не збентежила Ігоря. Повернувшись до Києва, він почав готуватися до наступного походу – збирати військо та закликати варягів до союзницьких дій. У 943 р. Ігор вирушив у другий похід. І цього разу флот русів був чималим. Греки, вирішивши не ризикувати, вислали назустріч Ігорю послів з пропозицією миру.           Як сильно було розвинене  руське мореплавство на Чорному морі того часу, свідчать договори наших князів із Візантією: Олега з 907 і 911 р., Ігоря — з 944 р. і Святослава з 971 р. У цих умовах унормовано дуже докладно всякі торгівельні і правові справи, які виринали між русами та греками. Там йдеться про суперечки за майно, крадіжки, убивство, побиття, насилля, втечу слуг, купівлю матерій, ціни за невільників, спадщину по померлих купцях, присилку посольств, легітимації купців, удержання купців у Царгороді та ін. Деякі постанови торкаються зокрема мореплавства.

Давньоруські  кораблі ходили не тільки на Візантію, але і в інші країни, в тому числі на узбережжя Каспійського моря. Воєнні походи почалися в  860 - 880 рр., але про них відомо тільки те, що Русь доходила аж до Абесгуна в південно-східній закутині Каспійського моря. В 909—910 р. до Каспія приплило 16 кораблів, і вони наробили багато шкоди у південних околицях.  В 913 р. відбувся великий похід, під проводом Олега. З Дону до Волги прийшло п’ятсот кораблів, і попрямували на хозарську державу, що мала свою столицю в Ітилі, в околиці теперішньої Астрахані. Хозарський хан пропустив їх далі, і Русь сильно пограбувала південні країни, Табаристан та Азербайджан. Але по дорозі назад хозари заступили руським кораблям дорогу, що спричинило до кривавих боїв. Руси повиходили з човнів і пішли в наступ; але хозари мали тяжку кінноту й розбили київські полки. Як оповідали араби, на побоїщі лягло 30 тисяч людей. Тільки частина човнів пробилася крізь ворожу заставу.

Новий великий  похід відбувся 943 чи 944 р. за князювання Ігоря. Руське військо прийшло суходолом, через підкавказькі краї, до Дербенту і тут зійшли на приготовані кораблі. Здовж побережжя Каспію кораблі дійшли до ріки Кури і її річищем увійшли у глибину Закавказзя; там київські війська здобули велике торгове місто Бердай і зруйнували цілу країну. Але пізніше проти наїзників виступили арабські намісники, до того у війську прокинулася хвороба (дизентерія), — треба було вертатися. З великою здобиччю, без ніяких перепон військо русів повернулася додому.         Всі ці факти говорять про те, що воєнно-морське мистецтво Київської Русі стояло на досить високому рівні, що дозволяло проводити дальні на той час морські походи і на Царград, і на береги Каспійського моря.

Матеріальна частина  флоту Київської держави була дуже різноманітною. Власне військових кораблів не будували, для військової мети використовувались торгові, рибацькі та інші судна різноманітної модифікації, конструкції і схеми виробництва [5]. Серед найбільш розповсюджених суден були лодії, човни, струги, насади, лойви, шнеки (снеки), шитики і т. ін. Вони споряджувалися досить передовим на свій час засобами - вітрилами, веслами, якорями, щоглами, такелажем. Представляє інтерес для дослідників і абордажне оснащення кораблів Київської Русі, про яке збереглися хоча і мізерні, але цілком певні відомості. Воно включало тарани (балки), абордажні містки, щити, абордажні сітки, самбуки, канати, кішки, багри і т. ін.

Основним типом давньоруського корабля в Х-ХІ ст.ст. була лодія, що пересувалася як за допомогою вітрила, так і за допомогою весел. За літописними  даними про похід Ігоря в 911р., кожна лодія вміщувала 40 чоловік  і мала 40 "ключів" (уключин), інакше кажучи, мала 20 пар весел. Давньоруська лодія як бойовий корабель мала у порівнянні з важкими бойовими кораблями візантійців (свого основного і самого грізного супротивника) ряд істотних переваг у морському бою - на весельному ходу вона була дуже швидка і рухлива, а мала осадка припускала маневрування на невеликих глибинах поблизу берегів.            Після загибелі Ігоря розвиток морської справи продовжив князь Святослав Хоробрий. Під його керівництвом київська флотилія в 964-966 роках здійснила походи Чорним морем з Дніпра на Болгарію. Сучасник Святослава арабський хроніст ібн-Хаукаль свідчить про великі морські походи русів через Середземне море до іспанської Андалузії. Але це, найвірогідніше, був похід торгового флоту. В 968 році, під час нападу печенігів на Київ при відсутності там князя Святослава, вагому допомогу оборонцям столиці надала княжа Дніпровська флотилія.           За час правління Святослава Кримський півострів і чорноморське узбережжя тривалий час визнавали свою залежність від київського князя, але після смерті князя в бою з печенізькою ордою на о. Хортиця в 972 році ця залежність під тиском Візантії була втрачена.        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. МОРСЬКІ ПОХОДИ ЧАСІВ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО ТА ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

Морські традиції Київської  Русі та справу свого батька продовжив син Святослава – князь Володимир.         В 987 році на прохання Константинополя, флот київського князя Володимира брав участь в операціях проти самопроголошеного імператора  Фоки в Малій Азії. В поході за деякими свідченнями брав участь і сам київський князь. Похід склався вдало і щасливо, повстання було подавлене, а сам Фока загинув у бою. Але візантійський імператор після перемоги над Фокою не виконав головної умови – не погоджувався видати заміж за київського князя свою сестру Анну. Тому Володимир спорядив морський похід вже проти імператора Василя.         В 988 році походом на Крим великий князь київський Володимир повернув втрачені позиції Києва на півдні та взяв облогою з моря і з берега Корсунь (Херсонес), головну візантійську колонію в Криму. Падіння Херсонеса змусило візантійського імператора шукати з київським володарем порозуміння і погодитись видати заміж за князя свою сестру, візантійську царівну Анну, проте з умовою його хрещення і хрещення Русі. За легендою, Володимир охрестився в Херсонесі, там же справив пишне весілля і зробив Херсонес своїм подарунком тестеві імператору Василю. Після установлення родинних стосунків з візантійським імператором, бойові походи княжого флоту в Чорне море зупиняються.           Флот у більшій мірі став знаряддям економічної політики великого князя. Однак розвиток флоту, вивчення оперативно-стратегічного театру не припинялося.            В 1023 році похід в Егейське море здійснила київська флотилія із 20 лодій на чолі з воєводою Золотоношею. У Царгороді Золотоноша заявив, що бажав би вступити на службу до імператора. Та роззброїтися для переговорів відмовився і направив свою флотилію у Мармурове море. Через протоку Дарданелли київська флотилія прорвалася з боєм, але під час перепочинку на острові Лемнос в Егейському морі була оточена візантійським флотом і, після жорстокого бою, греки «підступно вирізали» русичів. Цілі і завдання цього походу осталися для історії не виясненими. Скоріше за все похід носив розвідувальний характер.          З початком княжіння Ярослава Мудрого торгові відносини Києва з Константинополем погіршилися і великий князь проголосив морський похід. Влітку 1043 року київська флотилія із 400 лодій на чолі з княжичем Володимиром Ярославовичем,сином Ярослава Мудрого, знову з’явилися під стінами Царгорода. Візантійські історичні джерела залишили детальний опис двох морських битв цього походу.         Княжий флот підійшов під стіни Константинополя і став на якорі біля пристані Фарос. Назустріч княжичу вийшов візантійський флот із трієр, швидких дромон і легких човнів на чолі з самим імператором Костянтином Мономахом. Володимир свої лодії вишикував в лінію фронту і очікував на ворога, який протягом дня не наважувався атакувати русів. Імператор, щоби затягнути русів у відкрите море, де вже розігрався шторм, розпочав битву важкими трієрами озброєними «ясним вогнем» та метальними машинами. Під час битви сім княжих лодій згоріло і три затонуло, чимало їх штормове море викинуло на прибережні скелі, потонула і княжа лодія. Прийшлося княжому флоту відступати, а греки кинулися переслідувати русів під командуванням патриція Костянтина Каваллурія.         Продовження битви відбулося у спокійному морі,біля якоїсь із заток болгарського узбережжя. Княжич Володимир, застосувавши тактичний прийом зумів заманити у тісну протоку і там оточити 24 грецькі трієри, позбавив їх маневру і «після сильної битви» отримав перемогу над патрицієм. Битва завершилася повним розгромом візантійської флотилії,лише рештки якої зуміли повернутися до Константинополя. Цією переможною морською битвою завершується останній морський похід Київської Русі на Візантію.   В 1046 році великий князь Ярослав Мудрий примирився з візантійським імператором і бойові походи київського флоту знову уступають місце морським торговим зв’язкам.           Військовий флот використовується князем лише для вирішення внутрішньодержавних проблем, у першу чергу в боротьбі з половцями та в княжих міжусобицях, які набрали надзвичайної сили після смерті великого князя київського Мстислава.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3.  КИЇВСЬКИЙ ФЛОТ ХІ-ХІІІ СТОЛІТТЯ

В 1068 і в 1103 роках  княжа флотилія приймала участь у поході проти половців на Дніпрові пороги і ріку Буг, а в 1150 р. – в бойовий операціях проти суздальського князя Юрія на ріках Десна і Прип’ять. Та не зважаючи на обмеженість функцій і району використання флот Київської Русі продовжував розвиватися. Якісно новий, модерний етап розвитку флоту придав  великий князь київський Ізяслав Мстиславович. Він, за свідченням  літописця, «исхитрилъ лодьи дивно»  і вони характеризували вже новий етап розвитку кораблебудівництва, яке не поступалося візантійському.      Нові бойові кораблі свого флоту Ізяслав успішно використав в битві за оборону Києва від нападу суздальського князя Юрія Долгорукого в 1151 році. В 1159 році київська флотилія під керівництвом великого князя Ростислава Мстиславовича звільнила від «берладників» порт Олешки і, переслідуючи, розгромила їх флотилію аж під болгарськими берегами.     Слід пам’ятати, що в стародавньому Києві добре розуміли значення для держави Чорного моря, тому морські походи княжого флоту, походи руських дружин в 1103, 1151 і 1190-х роках насамперед переслідувати мету забезпечення контролю над Дніпровською водною торговою артерією та Причорномор’ям. Значно сприяло розвитку мореплавства примирення русів з половцями.             Однак, тривалі і напружені княжі міжусобиці спричинені боротьбою суздальських князів проти Києва, привели до знекровлення державного організму та зниження військового потенціалу. Після смерті Ростислава міжусобиці розгорілися з новою силою і Київ поступово втрачав своє військово-політичне значення.         В княжих міжусобицях ХІІ-ХІІІ століть втрачається інтерес до флотських справ і центр кораблебудівництва і флоту поступово переноситься в пониззя Дніпра, у нову степову волость Берладь, територія якої простягалася від Дністра і до Дунаю. Там, як колись у Тмутаракані, збиралися вигонці, що втратили свої уділи під час княжих міжусобиць. Разом із князем за межі князівства виганялися  і його бояри, челядь, дружина, тобто, велика кількість людей, яка і утворила степову колонізацію. Цю незалежну новоутворену волость, що граничила з галицьким Поділлям і Покуттям, досить швидко поставив під свою залежність галицький князь. В 1146 році ця волость мала вже свого князя Івана Берладника,брата галицького князя Володимира, та організував на Дністрі достатньо велику флотилію. Військова сила цих «галицьких вигонців» не раз використовувалась в княжих міжусобицях. В 1158 році флотилія «берладників» захопила в Чорному морі дві грецькі торгові галери та побила там галицьких рибалок, в 1160 році захватила Олешки і перекрила торговий шлях «від варяг у греки». Така діяльність на морі і суші дала підстави історикам назвати їх волоцюгами і піратами, морськими розбійниками. Але це, напевно, не зовсім так, у цих «вигонців» мусила бути і вища ціль бо в 1180 році їх флот брав участь у болгарській визвольній війні.  В  1223 році, коли на Київську Русь напали монголо-татари, вони, не вагаючись, стали на оборону рідної землі. Флотилія галицьких вигонців на тисячі човнах виступила походом проти монголо-татар з Дністра, Чорним морем і Дніпром на річку Калку. Командували цією флотилією воєвода Юрій Домажирич і молодий князь Данило Галицький. Берладники забезпечили переправу всього княжого війська через Дніпро: «перейшли човнами не замочивши й ноги», сміливо билися і забезпечили організований відступ княжих військ після загальної поразки в битві.       Битва на Калці стала останньою військовою акцією княжого флоту Русі. Монголо-татарська навала 1240 року завдала нищівного удару київській державності.

 

 

 

ВИСНОВКИ

На основі досліджуваного матеріалу можна зробити наступні висновки. По-перше,  спеціального військового  флоту в Київській державі  не було, однак руські з успіхом  зуміли застосувати для військових цілей свої звичайні транспортні судна. В якості екіпажу на суднах використовувались ті ж дружинники й воїни з ополчення з їх зброєю.          Та все ж давньоруська держава відома своїми морськими походами. Багато з них були вдалими, в результаті яких були укладені вигідні договори, що значно покращувало авторитет Київської Русі на міжнародній арені. Це насамперед похід Олега на Візантію 907 р., походи Святослава  Хороброго на Болгарію 964 – 966 рр. ,  взяття Корсуня у 988 р. Володимиром Великим.  Вдалі морські походи справляли враження на сучасників, і навіть відбилися на самій назві Чорного моря, яке стали називати «Руським морем». Азовське море деякий час повністю контролювалося русами, ставши внутрішнім руським морем.          Однак історична обстановка, що склалася в кінці ХІІ- в першій половині ХІІІ ст. не тільки затримала процес розвитку, а й відкинула на кілька століть руське населення від морських берегів. З утворенням руських феодальних князівств державну єдність Київської держави було втрачено. Населення Русі вступило а період феодальної роздробленості, наповнений кривавими міжусобицями князів.  Половецькі орди перерізали шлях до Чорного моря, а німецькі лицарі, у ХІІ столітті в Прибалтиці  утворили Лівонський орден, таким чином Київська Русь була майже відрізаною від морів, що згубно відбивалося на її економічному і культурному розвитку. Однак потяг до моря не зник навіть в часи феодальної  розробленості та панування Золотої Орди.

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Базилевич К.В. Из истории морских походов в VІІ-ХІІ вв.: [Електрон. ресурс]. – Режим доступа: http:// flot.com/history/io01.htm 
2. Бережинский В.Г. Военно-морское искусство Киевской Руси / В.Г. Бережинский. – К.: НИЦ ГП ВСУ, 2000. – 27с.
3. Заболоцький В.П. Кораблі та судна Військово- Морських Сил України: (Короткий довідник) / В.П. Заболоцький. – Донецьк : Укр. культоролог. центр, 1998. – 40 с.
4. Кирпичников А.М. Битви Стародавньої Русі (ХІ-ХІІ ст.) / А.М. Кирпичников // Український історичний журнал. -1969.- № 10. – С. 74 – 83.
5. Крип’якевич І.П. Галицько – волинське князівство / І.П. Крип’якевич. -  К., 1984.
6. Котляр Ю.В. Військова історія України / Ю.В. Котляр. – Миколаїв-Одеса, 2000.
7. Сухарев Ю.В. Балканские походы Святослава / Ю.В.Сухарев // Военно-исторический журнал. – 2000. - № 2. – С. 36-44.