Національно-визвольний
рух Опору на чолі з ОУН
- Прагнув до відродження незалежної української держави.
До початку війни
ОУН співробітничала з німцями. У німецькій
армії був утворений "Легіон українських
націоналістів". ОУН розраховувала
на сприяння Німеччини у відновленні української
державності. Проте, спроба проголошення
у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української
держави не була підтримана Німеччиною.
Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного
уряду на чолі з Я.Стецьком, керівника
ОУН С.Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії.
У відповідь ОУН почала створювати партизанські
загони, які у жовтні 1942 р. об'єдналися
під назвою Українська повстанська армія
(УПА) на чолі з Романом Шухевичем (псевдонім
- Тарас Чупринка). ОУН-УПА не припиняла
також антирадянської і антипольської
діяльності.
Розгорнутий терор
проти західноукраїнських областей, членів
ОУН, свавілля німецької адміністрації,
грабунки, примусова праця, вивіз молоді
до Німеччини - все це викликало і посилювало
анти-німецькі настрої, які переростали
у рух Опору, що з кожним днем ставав усе
організованішим і діяльнішим.
УПА розраховувала
лише на власні сили і підтримку місцевого
населення. Мережа оунівського підпілля
охопила не тільки західні, а і центральні,
східні, південні райони України, де ОУН
діяла під лозунгами: "Смерть Гітлеру!",
"Смерть Сталіну!", "Радянська влада
- без більшовиків!".
Водночас із боротьбою
проти німецьких окупантів та радянських
партизан УПА довелось вирішувати складну
проблему українсько-польських відносин,
які мали історичні коріння і час від часу
загострювалися до збройної конфронтації.
Основними об'єктами
партизанських дій з боку УПА були:
- німці та їх союзники;
формування Армії
Крайової та польське населення; радянські
партизанські загони, а згодом - підрозділи
Червоної армії.
Намагаючись утвердити
себе у західних регіонах України як "третя
сила", УПА лише у жовтні-листопаді 1943
р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої
проти радянських партизан.
Слід зауважити, що
в ОУН не було єдності щодо стосунків з
німцями. Започаткований на Волині та
Поліссі повстанський рух поширювався
на інші регіони України. Чисельність
УПА за різними даними становила від 30-40
тис. до 100 тис. бійців.
Таким чином, Україна
була охоплена масовим рухом Опору, але
через глибокі ідеологічні суперечності
між двома його течіями точилася жорстока
боротьба.
Так, Карпатський
рейд партизанського з'єднання С.Ковпака
влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв
між оунівськими і радянськими партизанами.
А весною 1944 р. біля Рівного УПА розбила
автоколону штабу командуючого 1-м Українським
фронтом генерала М.Ватутіна, сам генерал
був тяжко поранений і помер.
З приходом Червоної
армії в Західну Україну ОУН, залишаючись
на платформі незалежності, оголосила
війну сталінському режиму. Радянське
командування для боротьби з УПА створило
окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася
до середини 50-х рр. і носила надзвичайно
жорстокий, кровопролитний характер.
Радянський рух Опору
Прагнув до відновлення статусу
України у складі СРСР. Наприкінці 1942 р.
в Україні діяло 800 партизанських загонів.
їх дії координував Український штаб партизанського
руху на чолі з Т.Строкачем. Виникли великі
партизанські загони і з'єднання на чолі
з С.Ковпаком, М.Попудренком, Сабуровим,
Федоровим, І.Боровиком, П.Вершигорою,
М.Наумовим та іншими.
Формами боротьби партизан
були:
- диверсії на комунікаціях
ворога, знищення ліній зв'язку, доріг,
мостів;
- розгром ворожих штабів;
- диверсії на залізницях. Улітку
1943 р. розгорнулася операція "рейкова
війна";
- рейди в тил ворога (найбільш
відомий Карпатський рейд С. Ковпака).
В Україні діяло 23 підпільних
обкоми КП(б)У; 9 підпільних обкомів комсомолу,
які організовували диверсії, здійснювали
розвідувальні операції.
Загальна чисельність партизан
і підпільників в Україні за роки війни
становила за різними джерелами від 500
тис. до 180-220 тис. осіб.
Найбільш масовою верствою
населення, яка безвідмовно йшла за радянською
владою, була молодь. У нацистському документі
"Наслідки німецького управління в
зоні групи армій "Південь" з цього
приводу, зокрема, говориться: "...радянська
молодь глибоко засвоїла положення більшовизму.
З молоді склалася більшість активістів
боротьби за справу рад. Банди (партизани
- авт.) утворювалися переважно з молоді".
Створення Українського штабу
партизанського руху, координація дій,
матеріальна підтримка з Великої землі,
застосування радянськими партизанами
ефективних методів боротьби проти окупантів
перетворили радянський партизанський
рух на важливий чинник війни, фактично
на справжній "другий фронт".
3. Після загарбання
фашистськими військами України, її територія
була розділена на чотири частини. Влада
в них перейшла до гітлерівської адміністрації.
1) Землі Східної
Галичини в складі Львівської,
Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської
областей були приєднані до
генерал-губернаторства (яке складалося
з центральних і південних
районів Польщі) під назвою дистрикт
«Галичина».
2) 3 більшої частини
українських земель був утворений
рейхскомісаріат «Україна» в складі Рівненської,
Волинської, Кам'янець-Подільської. Житомирської
областей, північних районів Тернопільської,
Вінницької, східних районів Миколаївської,
Київської, Полтавської, Чернігівської,
Сумської, Дніпропетровської та Кримської
областей, а також південних територій
Білорусії та РРФСР. Рейхскомісаріат поділявся
на шість генеральних округів з центрами
в Рівному, Житомирі, Києві, Дніпропетровську,
Миколаєві та Мелітополі.
3) Райони Чернігівщини,
Сумщини, Харківщини та Донбасу,
як прифронтові, підпорядковувались
безпосередньо військовому командуванню.
4) Чернівецька, Ізмаїльська,
Одеська, південні райони Вінницької
та західні райони Миколаївської
областей були приєднані до
Румунії під назвою «Трансністрія».
Закарпаття з 1939 р.
було окуповане угорськими військами.
На чолі новоутворених
адміністративних одиниць стали генерал-губернатори.
Саме генерал-губернатору Г.Франку належить
цинічний вислів: «Якщо ми виграємо війну,
то тоді, на мою думку, поляків і українців,
і все те. що обертається навколо генерал-губернаторства,
можна пустити хоч на фарш».
Не відставав віл
свого товариша по націонал-соціалістичній
партії і Е.Кох, якого називали «коричневим
царем України». Місцеве населення на
завойованих гітлерівцями територіях
він взагалі розглядав як неповноцінних
істот «нижчої раси»: «Якщо я знайду українця
гідного сісти за один стіл зі мною. –
я звелю його негайно розстріляти».