КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Ім.Т. Шевченка
Географічний факультет
РЕФЕРАТ
на тему
«Неотропічне царство.
Охорона його біорізноманіття»
Виконала
студентка 1 курсу
групи РГТ(2)
Назаренко Аліна
Київ - 2013
Неотропічне
царство займає тропічну частину півострова
Флорида, низовини і узбережжя тропічної
Мексики, всю Центральну Америку, Антильські
та інші тропічні острови, більшу частину
Південної Америки, крім півдня континенту.
У флорі Неотропіків є близько 25 ендемічних
родин, багато ендемічних родів і видів.
Воно має багато спільних родів з Палеотропіками,
що свідчить про існування в минулому
тісного зв’язку між цими царствами.
Неотропічне царство поділяється на 5
областей: Карибську, Амазонську, Бразильську,
Андійську і Гвіанського нагір’я.
У Карибській флорі 2 ендемічні родини і
понад 500 ендемічних родів. Монотипний
рід мікроцикас, що належить до саговникових,
зростає лише в Західній Кубі.
Область Гвіанського нагір’я налічує
одну ендемічну родину і близько 50% ендемічних
видів, причому у високогір’ях ендемізм
збільшується до 90-95%.
Амазонська область найбагатша за кількістю
видів (понад 40тис.). Ендемічними в межах
області є одна родина, близько 500 родів
і понад 3 тис. видів. Найхарактернішою
рисою цієї області є вологі тропічні
ліси, так звані гілеї. Зустрічаються тут
також рідколісся, чагарникові зарості,
савани.
У флорі Бразильської області ендемічні
родини відсутні. Тут близько 400 ендемічних
родів і багато ендемічних видів. Рослинний
покрив представлений переважно колючочагарниковими
і кактусовими рідколіссями та саванами,
зустрічаються гірські вічнозелені ліси
та дуже своєрідні араукарієві ліси.
Андійська область. Флора області порівняно
бідна. У її складі є одна ендемічна родина
і чимало ендемічних родів, але вона цікава
в тому відношенні, що в її складі є значна
частина видів, які характерні для Голантарктики
і Голарктики.
До царства Неогея відноситься одна область
– Неотропічна. Вона включає всю південну
і більшу частину Центральної Америки,
а також ряд островів – Великі і Малі Антильські,
Багамські, Галапагос, Хуан-Фернандес
та інші острови. Ця область знаходиться
у своїй більшості в тропічних широтах,
і лише південна частина у помірній зоні.
Тривала ізоляція Неотропічної області
сприяла формуванню своєрідної і багатої
фауни з неповторними рисами і великою
кількістю ендеміків високого рангу. Однак
тут відсутні багато груп тварин, які поширені
в інших областях. В цій області майже
немає однопрохідних, комахоїдних ссавців
із плацентарних (кротів, їжаків), наявні
деякі групи сумчастих, копитних при великій
різноманітності неповнозубих.
Серед ссавців сумчасті представлені
багаторізцевими. Тут поширені більш як
30 видів сумчастих щурів, або опосумів
(північний опосум, водяний опосум). Особливо
примітивними вважаються родини ценолестових.
Із комахоїдних поширені іммігранти –
землерийки та ендемічна родина щелезубів.
Рукокрилі представлені 9 родинами, із
них зайцероті, дискокрилі, листоносі,
димчасті летючі миші та інші. Більшість
форм відноситься до листоносих летючих
мишей, які зустрічаються переважно в
тропічних районах. Серед рукокрилих заслуговують
на увагу вампіри, які живляться кров’ю
великих тварин.
Стародавній ряд неповнозубих, що бере
свій початок від примітивних палеоценових
комахоїдних, властивий всій області Неотропіків
і спостерігається їх проникнення в Північну
Америку. Сучасні неповнозубі це лише
залишки в минулому дуже багатої та своєрідної
фауни. Вони представлені трьома родинами
– мурашкоїди, лінивці, броненосці.
Мавпи. Неотропіків відносяться до 20 ендемічних
родин широконосих мавп – ігрункові та
чіпкохвості (капуцини). Серед ігрункових
виділяють 33 види (мармозетки, ігрунки,
тамарини), зустрічаються дуже дрібні
мавпи (15 см завдовжки і масою 70 г). Серед
капуцинів дуже великі види (до 90 см завдовжки
і масою 9 кг), цікавими є мавпи-ревуни (їх
звуки чути за 2…5 км).
Гризуни Нетропіків також досить різноманітні
і нараховують 10 ендемічних родин дикобразоподібних
гризунів. Серед них – свинкові, водосвинкові
(найбільший гризун – капібара). До молодих
компонентів фауни відносять у Неотропіках
копитних і хижих ссавців.
Більша частина видів не досягла тут родового
ендемізму. Типовими із великих котячих
для цієї області є яґуари, пуми, оцелоти,
ендемічні – патагонський пампаський
кіт та ягуарунді. Зустрічається в Неотропіках
очковий ведмідь, в саванах – дрібні лисиці,
чагарникові собаки, довгогриві вовки.
Із хижаків значної різноманітності досягли
куницеві.
Копитні в цьому царстві представлені
тапірами, які живуть у заболочених лісах.
Парнокопитні представлені родиною пекарі,
які заміняють в Неотропіках свиней і
поширені на південь до Патагонії. Найрізноманітніші
з копитних – олені (болотний, андійський,
мазамі). Широко відомі американські верблюди
– лама і альпака (одомашнені види) і два
види диких – гуанако і вікунья. Крім гірських
областей, зустрічаються ці види верблюдів
в пампасах і чагарникових заростях.
Орнітофауна Неотропічного царства надзвичайно
багата і різноманітна. Із 67 родин понад
30 ендемічні, причому 15 ендемічних родин
належать до негоробиних, а 9 – примітивних
кричущих горобиних. Серед ендемічних
родин є низка монотипових – гуахарові,
сонячні чаплі, пастушкові журавлі, гоацини,
але є й дуже численні за видовим складом
– пічники (215 видів), мурашколовкові (224
види), котингові (94 види). Деякі родини
виходять за межі Неотропіків в Антарктичне
царство – траворізові, велетенські дрімлюги
та ін. Дуже широкі контакти та обмін з
Неарктикою. Згадаємо основні, найбільші
родини, спільні для Неотропіків і Неарктики:
колібрі (320 видів), тиранові (360 видів),
касики (90 видів), персмішникові (30 видів),
американські славки (110 видів), танагри
(200 видів). Із дуже поширених груп птахів
у Неотропіках різноманітні голінасті,
пластинчатодзьобі, хижі, сови, зозулі,
голуби, папуги, дятли. Навпаки, тут немає
журавлів, дрохв, птахів-носрогів, рогодзьобів
та ряду інших родин. Порівняно бідно представлені
в описуваному царстві співочі горобині,
що компенсується величезною кількістю
примітивних кричущих горобиних. Так,
із 15 родин кричущих світової фауни 9 ендемічні
для Неотропіків, а з 50 родин співочих
тільки – 7.
Усе це характеризує велику давність неотропічної
орнітофауни і значну самостійність осередку
її формування в Неотропіках.
Земноводні для Неотропіків менш характерні.
Із черепах поширені родини кайманових
та мулових, а також сухопутні і прісноводні.
Палеомедузові черепахи демонструють
зв’язки Неотропіків з Ефіопським царством,
а зміїношиї – з Австралійським. У ріках
поширені крокодили-каймани. Серед ящірок
численними та різноманітними є ігуанові.
Морські ігуани живуть на Галапагоських
островах.
Для цього царства характерна велика кількість
і різноманітність змій, особливо аспидових
(65 видів) вужевих.
Земноводні цієї області представлені
в основному безногими і безхвостими амфібіями.
Родина ропух представлена ендемічними
родами дрібних листкових жаб, рогаток,
свистунів. Надзвичайно різноманітні
тут квакші, сумчасті квакші, квакші-філомедузи.
Іхтіофауна Неотропічного царства найбагатша
у світі (налічує 2700 видів). Цікавою є родина
лускатників до якої належать двоякодихаючі
риби (лепідосирен). Одна з найдавніших
родин прісноводних костистих риб – араванові
має в Неотропіках своїх представників.
Це гігантська арапаїма, що досягає довжини
2,4…14 м і маси 90…200 кг. Половина неотропічних
риб належить до сомоподібних, хоч справжніх
сомів тут немає. Друге місце за кількістю
видів займають харациніди (800 видів). Серед
них найбільш відома піранья. Ендемічною
є родина електричних вугрів, як нараховує
1 вид.
Безхребетні цього царства характеризуються
великою різноманітністю та кількістю
-–комахи, павукоподібні, багатоніжки,
мурашки, метелики тощо. Не дивлячись на
тривалу ізоляцію, фауна Неотропічної
області формувалась під впливом інших
областей, з якими були сухопутні зв’язки
в геологічному минулому або існують в
сучасних умовах.
Звичайно під різноманіття
розуміють видове багатсво флори або фауни,
проте насправді такі оцінки відображають
не різноманіття, а багатство, тобто принципово
іншу категорію. Різноманіття є інтегральною
оцінкою багатсва та розподілу елементів
багатства за їхньою ряснотою. Для оцінок
різноманіття використовується низка
показників. Найвідомішими серед них є
ентропійний показник Шенона-Уївера (Н')
та індекс різноманіття Сімпсона (D). На
основі цих та подібних показників розраховуються
показники складності угруповань, показники
видового і таксономічного різноманіття
тощо. Питаннями і проблемами оцінки,
шляхів і механізмів формування та еволюції
біорізноманіття займається диверсикологія.
Надзвичайно висока видова різноманітність дерев тропічного
лісу ставить в глухий кут екологів, оскільки незрозуміло, як виживають
рідкісні види в умовах напруженої конкуренції за ресурси з видами куди більш численними.
Одне з можливих пояснень - екологічна
своєрідність рідкісних видів, заняття
ними особливих ніш, що різко відрізняються від ніш масових
видів. Дане припущення було перевірено
міжнародною групою дослідників на великому
матеріалі, зібраному в тропічних і субтропічних
лісах Америки та Азії. Про екологічну
близькість видів судили за ступенем їх
спорідненості (філогенетичної близькості).З'ясувалося,
що в 6 з 15 вивчених угруповань рідкісні
види відрізнялися від масових і один
від одного в значно більшій мірі, ніж
того слід було б очікувати на основі чистої
випадковості. Відповідно, щодо цих випадків
можемо говорити про підтвердження гіпотези
розбіжності видів з різними нішами. У
9 інших випадках таких відмінностей не
виявлено: рідкісні види були філогенетично
(а імовірно, і екологічно) близькі до масових
або ж відрізнялися від них не більше,
ніж слід було б очікувати, виходячи з
чистої випадковості. Підтримання видової
різноманітності таких угруповань досягається
іншими механізмами, наприклад перериванням
конкурентного витіснення тайфунами, пожежами та іншими зовнішніми впливами.
Стійка біосистема
не може бути одноманітною. На прикладі
розробленої ними математичної моделі
дворівневої біологічної системи вчені
прийшли до висновку, що оптимальна внутрішньо-популяційна
різноманітність знижується у міру стабілізації
середовища і не залежить від інтенсивності
надходження ресурсу[1]. Оптимальне
ж видове різноманіття (число популяцій
в біоценозі) і відповідне йому значення сумарної
чисельності (біомаси) ростуть у міру збільшення
стабільності середовища та інтенсивності
надходження в середовище ресурсу.
Дослідники підкреслюють, що оптимальна
різноманітність встановлюється в непорушених біосистемах, які існують в історично типових для
них умовах. Коли обставини міняються
швидко і кардинально, біосистеми, природно,
відхиляються від оптимального стану,
і їх ефективність знижується. Якщо негативний вплив на
біосистему вчасно припинити, то у неї
є ще шанс через якийсь час знову перейти
в оптимальний стан (старий чи новий), якщо
ж ні, то загибель системи вельми вірогідна.
Людина прагне впливати на природу, але
при цьому не можна порушувати принцип
оптимальної різноманітності. Якщо це
не враховувати, то система буде непередбачувано
реагувати на зміну зовнішніх умов. Тоді
людина і управляти нічим не зможе, і відновити
зруйноване - теж, бо не розуміє принципів
управління.
Отже, програма Організації Об'єднаних
Націй з навколишнього середовища
(UNEP) організувала в листопаді 1988 року
Спеціальну робочу групу експертів з метою
вивчення необхідності розробки міжнародної
конвенції про біорізноманіття. У травні
1989 року, вона заснувала Спеціальну робочу
групу експертів з технічних та правових
питань для підготовки міжнародного правового
документу щодо збереження і невиснажливого
використання біорізноманіття.
З лютого 1991 року Спеціальна
робоча група була перетворена в Міжурядовий
комітет з питань ведення переговорів.
Результатом його роботи стало проведення
22 травня 1992 року в Найробі Конференції
з прийняття узгодженого тексту Конвенції
про біорізноманіття. Конвенція була відкрита
для підписання 5 червня 1992 року на Конференції
Організації Об'єднаних Націй з довкілля
та розвитку в Ріо-де-Жанейро (Саміт "Планета
Земля"). Одним із основних доробків
Конференції в Ріо-де-Жанейро стала Рамкова
Конвенція про охорону біорізноманіття.
Друга Конференція про охорону біологічного
різноманіття відбулася у Джакарті, у
листопаді 1995 року.
Пан-Європейська Стратегія
збереження біологічного та ландшафтного
різноманіття (Софія, 1995), фактично є механізмом
впровадження Рамкової Конвенції на Європейському
континенті.
На Всесвітньому Саміті з невиснажливого
розвитку, який відбувся в Йоганнесбурзі
26 серпня - 4 вересня 2002 року, збереження
та невиснажливе використання біорізноманіття
та впровадження екосистемного підходу
до збереження природи було включена до
п'яти пріоритетних проблем людства (інші
чотири - вода, енергія, здоров'я та атмосфера).
Висновок: Зміна видової
різноманітності може впливати на базові
процеси в екосистемах - продукцію і розкладання
органічної речовини в масштабах, порівнянних
з дією глобальних факторів. Аналіз результатів
безлічі окремих експериментів дозволив
розрахувати зміни середніх значень первинної
продукції в екосистемах при
зміні видового багатства в них. Виявилося,
що продукційний процес в екосистемах
залежить від видової різноманітності
більше, ніж процеси деструкції органічної
речовини. При зменшенні числа видів вдвічі,
продукція екосистем знижується в середньому
на 13%. Вплив різноманітності на процес
розкладання органічної речовини менш
очевидний - зменшення різноманітності
може призводити і до уповільнення, і до
прискорення процесів деструкції в екосистемах.
Список використаної літератури:
1.Емельянов И. Г. Разнообразие
и его роль в функциональной устойчивости
и эволюции экосистем. – Киев, 1999. – 168 с.
2.Загороднюк І. Основи диверсикології:
зміст лекцій для спеціальності "екологія".
– Ужгород: УжНУ, 2004. – 20 с.
3.Протасов А. А. Биоразнообразие
и его оценка. Концептуальная диверсикология.
– К.: Ин-т гидробиол. НАН Украины, 2002. –
105 с.
4.А.Г.Воронов , Н.Н.Дроздов
Биогеография мира. – Москва , 1985.
– 25 с.