Основні риси права під час Другої Світової війни

Основні риси права під час Другої Світової війни  
Основні зміни в правовій системі Української РСР здійснювались головним чином у відповідності зі змінами і доповненнями в загальносоюзному законодавстві, що обумовлювалися надзвичайною обстановкою режиму воєнного стану, який вимагав максимальної централізації всього державного механізму з метою перетворення всієї країни в єдиний бойовий табір. Централізація обумовлювалась також процесом складання ще у довоєнний період адміністративно-командної державної системи, за якою встановлення основ законодавства, а в дійсності всього законодавства про судоустрій та судочинство, цивільного та кримінального права перебувало у віданні Союзу РСР. Крім норм, що були прийняті на основі загальносоюзного законодавства законодавчими та виконавче-розпорядчими органами Української РСР, в період війни набирали чинності також деякі нормативні акти республіканського значення, які певним чином впливали на законодавство, правове життя УРСР.  
Перебудова правової системи Української РСР здійснювалась на основі правової доктрини, принципів, що склалися у довоєнний час і відповідали особливостям правового режиму сталінізму, тоталітаризму.  
Найбільш істотні зміни і доповнення, крім законодавства в галузі конституційного (державного) і адміністративного права, відбулися в галузі цивільного, трудового, земельного і колгоспного законодавства; кримінального права та процесу.  
Адміністративне право. У надзвичайних умовах воєнного стану і, особливо, стану облоги важливого значення набуває адміністративне право, характерними рисами якого стали: поширення адміністративної влади надзвичайних (воєнних) органів, розширення предмета правового регулювання, підвищення санкцій за невиконання розпоряджень та ін. В умовах сталінізму норми адміністративного законодавства стали носити репресивний конфіскаційний характер.  
Стан облоги, як і близький до нього стан прифронтової смуги, впроваджувався як додатковий до воєнного стану, застосовувався на всій території України і відмінявся у процесі пересування фронту. При стані облоги деякі функції державної влади належали воєнним органам в особі військового коменданта. При стані облоги правомочність воєнних властей в порівнянні з воєнним станом була посилена, для чого в розпорядженні військового коменданта були війська внутрішньої охорони НКВС, міліція й добровільні міліарні формування. При облозі дозволялось застосовувати до порушників порядку крайні міри, аж до розстрілу на місці злочину.  
Деякі заходи адміністративного порядку носили відкрито репресивний характер і навіть мали забарвлення геноциду. Так, постановами ДКО СРСР від 12 травня та 2 червня 1944 p. з Криму було депортовано у Середню Азію понад 200 тис. кримських татар. У 1944—1945 pp. з Західної України було депортовано до Сибіру десятки тисяч громадян.  
Цивільне право. Правове регулювання питань власності напередодні війни характеризувалося встановленням абсолютного панування державної власності на засоби та знаряддя виробництва. Умови воєнного часу не внесли нічого суттєво нового в побудову інституту соціалістичної власності.  
Війна поставила на порядок денний також питання захисту права приватної власності. В процесі бойових дій майно багатьох осіб тимчасово вийшло з володіння власника. Повернення власників на звільнену територію надало їм можливість розшукувати і повертати своє майно. Спори про повернення майна стали однією з основних категорій цивільних справ у судах. На вирішення цих проблем були спрямовані директивний лист Раднаркому УРСР від 20 серпня 1943 р. "Про повернення власникам худоби та іншого майна в місцевостях, визволених віл німецьке-фашистської окупації" та постанова пленуму Верховного Суду СРСР від 7 жовтня 1943 p.  
В умовах війни разом з принципом єдності державної власності, відповідно до якого основні знаряддя виробництва могли переходити від одного державного органу до іншого лише в порядку передачі, що грунтувалося на розпорядженні відповідних державних та господарських органів, були дещо розширені права господарських наркоматів та спрощено порядок передачі майна між державними підприємствами та організаціями. Принцип єдності державної власності в деяких випадках надав можливість використовувати державне майно не тим органам, за якими воно було закріплене, а тим, що включили його на законних засадах в свою промислову базу. Згідно з правилами Наркомату фінансів СРСР при інвентаризації на баланс відбудованого підприємства заносились всі матеріальні цінності, які знаходились на його території, незалежно від того, чи рахувались вони на його балансі раніш. Це положення було розвинуто в постанові Раднаркому УРСР від 28 вересня 1943 р. "Про порядок обліку і використання націоналізованого, конфіскованого, виморочного і безгосподарного майна".  
Незмінним залишився правовий механізм передачі продукції у власність споживача, заснований на планових актах і договорах. Система планового розподілу, створена ще напередодні війни, відповідала потребам воєнного часу.  
Якщо взяти до уваги той факт, що колгоспно-кооперативна власність була прирівняна до державної, то така примусова форма відчуження власності, як реквізиція, відігравала вельми скромну роль. У порядку загальнодержавних заходів було видано незначну кількість актів про реквізицію окремих об'єктів власності.  
Умови воєнного стану внесли зміни у цивільне законодавство, яке торкалося як майнових, так і немайнових прав громадян. Так, були припинені усі справи про виселення з жилих приміщень військовослужбовців та їх сімей, цій категорії громадян були надані широкі пільги щодо державного житла. Війна внесла корективи і в порядок визнання безвісно відсутніми і померлими осіб, що без вісті пропали на фронті. Наркомюст СРСР у лютому 1943 p. спеціально роз'яснив, що повідомлення військових органів про безвісну пропажу особи є підставою для визнання особи померлою. Для цих випадків встановлювався обов'язковий судовий порядок розгляду справ. Були розширені права успадкування. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 p. коло спадкоємців за законом було розширено: спадкоємцями стали вважатися і батьки спадкодавця, незалежно від того, були вони на його утриманні чи ні, а також його рідні брати і сестри. Крім того, в разі відсутності спадкоємців за законом громадяни діставали право заповідати своє майно на користь сторонніх осіб.  
В цілому інститут права власності в радянській державі, як і все цивільне законодавство, виявився достатньо пристосованим до надзвичайних умов воєнного часу, що дало змогу швидко перебудувати весь господарський механізм держави на воєнний лад.  
Сімейне право. Війна забрала життя десятків мільйонів громадян України. Сирітство, удівство, зруйновані сім'ї — все це вимагало вжиття серйозних заходів по охороні материнства, допомозі дітям і зміцненню сім'ї.  
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 p. "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитин-тва, про встановлення почесного звання "Мати- героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства" була радикально змінена система державної допомоги багатодітним матерям, уведена державна допомога на утримання і виховання дітей одиноким матерям, внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Але слід визнати, що ця допомога була явно недостатня, а медалями та орденами дітей не нагодуєш.  
Згідно зі змінами у республіканському законодавстві права і обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого можливе лише публічно, через суд. Було скасовано право звернення матері до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини. Всі ці заходи, на думку законодавця, повинні були сприяти зміцненню сім'ї, виховувати більш серйозне ставлення до укладання шлюбу і до розлучення.  
У містах і селах України залишилось багато дітей-сиріт. На вирішення цієї проблеми були спрямовані кілька документів: постанова Раднаркому УРСР від 15 лютого 1942 р. "Про влаштування дітей, які залишились без батьків", постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 р. "Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством", постанова Раднаркому УРСР від 27 березня 1943 р. "Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР", постанова Раднаркому СРСР від ЗО липня 1944 р. "Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР". Згідно з цими правовими актами на органи державної влади і управління покладалась робота по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудо-виховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів. Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 р. "Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР".  
Трудове право. Надзвичайні умови воєнного часу призвели до необхідності вдатися до трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудові мобілізації повинні були забезпечити постійними кадрами підприємства і будови воєнної промисловості та інші галузі народного господарства, що обслуговували потреби оборони. Трудова повинність оголошувалась для виконання важливих державних завдань, що мали оборонне значення, а також будівельних робіт, заготівлі палива, охорони шляхів сполучення, засобів зв'язку, електростанцій та інших об'єктів. Всі ці роботи не потребували спеціальної кваліфікації і мали тимчасовий характер — залучити громадян до трудової повинності дозволялось на строк до двох місяців.  
Залученню до праці підлягали чоловіки від 16 до 55 років, жінки від 16 до 50 років. Згідно з союзним законодавством керівництву підприємств дозволялось встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до 3 годин в день. Скасовувались чергові та додаткові відпустки. Всі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості були визнані на період війни мобілізованими і закріплювались для постійної роботи за тими підприємствами, на яких вони працювали. Мобілізованими вважались робітники, службовці та ІТР, що працювали на державних підприємствах і в установах прифронтових районів.  
Певне місце серед форм залучення до праці зберігав і трудовий договір. В Україні у відбудовчий період набула поширення така форма залучення робочої сили до промисловості, як робота колгоспників на підприємствах за договорами, укладеними з колгоспами. Так, постанова Раднаркому УРСР від 27 серпня 1944 р. "Про участь колгоспів УРСР у відбудові зруйнованої німецькими загарбниками вугільної промисловості Донбасу" зобов'язувала виконкоми обласних Рад поряд з розвитком шефства над вугільними трестами організувати залучення робочої сили колгоспів до участі у відбудові Донбасу на договірних засадах.  
Одним з важливих питань було працевлаштування інвалідів війни. На розв'язання цього питання була спрямована постанова Раднаркому УРСР від 20 квітня 1943 р. "Про трудове влаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни".  
Земельне право, колгоспне законодавство. Статут сільгоспартілі 1935 p. формально і під час війни залишався основним законом колгоспного життя. В умовах воєнного часу відбувалось подальше зближення колгоспної власності з державною, що набуло нормативного затвердження. До життя були покликані нові державні норми, спрямовані на зміцнення трудової дисципліни та підвищення продуктивності праці в колгоспах. Був збільшений обов'язковий мінімум трудоднів (до 120—150 трудоднів на рік) для дорослого члена колгоспу, для підлітків 12—16 років — не менше як 50 трудоднів на рік.  
Багато уваги приділялося організаційно-господарському зміцненню колгоспів, пошуку нових форм і методів підвищення продуктивності колгоспного виробництва. В постанові РНК УРСР від 25 липня 1944 р. "Про хід збирання врожаю зернових культур у колгоспах і радгоспах УРСР" було запропоновано всім колгоспам і радгоспам з метою підвищення продуктивності праці забезпечити організацію збиральних робіт на основі широкого застосування індивідуального та дрібногрупового підряду. З 1943 р. у визволених областях України почалось впровадження додаткової оплати праці колгоспникам за високопродуктивну працю. І хоча в багатьох господарствах у 1944 p. мали місце помилки у використанні цієї доплати, що негативно позначилось на організації праці в деяких колгоспах, 14 березня 1945 р. Раднарком УРСР своєю постановою зобов'язав радянське керівництво надати допомогу колгоспам у проведенні в життя закону про додаткову оплату праці.  
Законодавство воєнного часу встановило нові підстави обов'язкової праці в колгоспі. Цей обов'язок був поширений на осіб, мобілізованих на сільськогосподарські роботи з працездатного населення міст.  
Певні труднощі в зміцненні колгоспів у відбудовчий період були викликані порушенням системи державних актів щодо користування землею. Постановою Раднаркому УРСР від 23 жовтня 1945 р. "Про відновлення державних актів на безстрокове (вічне) користування землею колгоспів і земельних шнурових книг у колгоспах районів Української РСР, визволених від німецько-фашист-ської окупації" Наркомзему УРСР було запропоновано не пізніше 1 червня 1945 p. відновити зовнішні межі усіх колгоспів, а також межі між громадськими землями колгоспів та присадибними землями колгоспників, відновити в 1946 p. державні акти на вічне користування землею колгоспів.  
Кримінальне право. В умовах режиму воєнного стану підвищилась суспільна небезпечність злочинців, що викликало необхідність посилення карних репресій. Репресивний характер радянського кримінального законодавства в період війни набув особливою значення.  
Суттєво зросла суспільна небезпечність державних злочинців, особливо військових: ухилення від військового обліку, від призову в армію або від виконання обов'язків військової служби, дезертирство. В цю ж категорію підпадало і злісне ухилення від трудових обов'язків, яке за Указом від 26 грудня 1941 p. розглядалось як дезертирство і каралося ув'язненням на строк від 5 до 8 років. Це положення поширювалось на робітників, службовців підприємств прифронтових районів. Указом від 15 квітня 1943 р. на період війни для робітників і службовців залізничного транспорту встановлювалася така ж відповідальність за злочини, здійснені на службі, як і у військовослужбовців.  
У перші найтяжчі місяці війни був прийнятий Указ від 6 липня 1941 p. "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення", що встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком до 5 років. Особливе значення набуло суворе додержання воєнної таємниці. Указом від 15 листопада 1943 p. встановлювалось, що розголошення службовими особами відомостей, які є державною таємницею, а також втрата документів, що містять такі відомості, карається позбавленням волі на строк до 5 років; ті ж дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, карались позбавленням волі на строк до 10 років. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність під час війни загрожували обороноздатності СРСР. Ці посягання, як правило, кваліфікувалися за Законом від 7 серпня 1932 p. З метою посилення охорони деяких видів майна, яке мало оборонне значення, були прийняті спеціальні правові акти, що передбачали підвищену відповідальність за його розкрадання. Так, Указом від 23 серпня 1942 р. "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалась кара до 5 років ув'язнення. Постанова ДКО від 22 січня 1942 p. передбачала стягнення з винного в крадіжці продовольчих товарів за ринковими цінами, а промислових — за комерційними в п'ятикратному розмірі.  
Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян. Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 8 січня 1942 p. вказав на необхідність кваліфікувати крадіжку особистого майна в умовах воєнних дій як крадіжки під час пожежі або іншого стихійного лиха, тобто як кваліфіковану дію.  
В умовах війни судові органи широко застосовували умовне засудження, відстрочку виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого в діючу армію (так звані штрафні батальйони).  
У зв'язку з масовими злочинними діями німецьких нацистів на всіх окупованих територіях загарбаних ними держав глави держав-союзниць — СРСР, США, Великобританії — підписали декларацію "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства", згідно з якою військові злочинці підпадали під дію законів тих країн, на території яких було скоєно злочин. Президія Верховної Ради СРСР Указом від 19 квітня 1943 p. встановила, що за злочини на радянській землі встановлюється кара — страта через повішання або каторжні роботи на строк від 15 до 20 років. На підставі цього Указу справи про злодіяння нацистських окупантів на території України розглядалися судами Української РСР із застосуванням законодавства СРСР.  
Кримінальне законодавство в цілому виконало своє завдання по забезпеченню обороноздатності радянської держави, по підтриманню належного правопорядку, але його репресивний характер, звинувачувальний напрямок призвели до того, що в каральні жорна судового механізму потрапило чимало заляканих, дезорганізованих людей, на яких тягарем лягло клеймо "ворога народу".  
Виходячи зі своїх політичних, ідеологічних, а частіше чисто воєнних інтересів, радянське керівництво неодноразово використовувало таку форму, як помилування. В Україні декілька разів приймалося рішення про помилування колишніх бійців УПА. 7 липня 1945 р. на відзнаку переможного завершення війни з гітлерівською Німеччиною Радянська держава оголосила для багатьох категорій злочинців найширшу за час війни амністію.  
Процесуальне право. Попереднє слідство та судочинство на територіях СРСР, оголошених на воєнному стані, і в районах воєнних дій мало ряд особливостей, головними з яких були скорочені строки досудових дій, швидкість судового розгляду справи. Затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 p. Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані, і в районах воєнних дій змінило порядок попереднього розслідування і порядок розгляду справ військовими трибуналами. За цим Положенням відповідні військові трибунали розглядали справи по закінченню 24 годин після вручення копії обвинувального висновку. Судові справи в трибуналах розглядались без участі народних засідателів, здебільше при відсутності прокурора, адвоката. Особиста участь свідка у судовому засіданні вважалась необов'язковою. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, який засуджував до вищої міри покарання, військовий трибунал повинен був негайно повідомляти голові Військової колегії Верховного Суду СРСР і головному прокурору Червоної армії або Військове-Морського флоту. В разі неодержання протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку, такий виконувався.  
При розгляді справ про злочини, за які була встановлена відповідальність за законами воєнного часу, цим Положенням керувались всі військові і загальні суди, незалежно від місця їх діяльності.  
Умови воєнного стану внесли деякі зміни в підсудність судів за територіальною ознакою. Так, встановлювалось правило, за яким справа могла бути передана з одного суду до іншого і на таких підставах, які чинним законодавством не були передбачені. Такими обставинами вважалися: перебування звинуваченого в іншій місцевості та неможливість або трудність етапування чи виклику його до суду за місцем вчинення злочину, тимчасове припинення діяльно-сті судів у даній місцевості тощо.  
Щодо вимог процесуального закону, що визначають порядок розслідування і розгляду кримінальних справ, які мають своєю метою забезпечення повного, всебічного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, вірне її вирішення по суті, охорону прав учасників процесу, то в рамках законодавства вони зберігали своє значення і під час війни лише формально. В умовах воєнного стану, бойових дій мали місце випадки, коли через об'єктивні, а інколи і суб'єктивні умови ці норми порушувались. В народних судах не завжди можна було забезпечити присутність всіх учасників процесу на судовому засіданні; іноді неможливо було забезпечити явку до суду свідка. В таких випадках суд був змушений оголошувати показання свідка, які він давав на попередньому слідстві, і зіставляти їх з іншими доказами у справі. Не завжди дотримувались вимоги участі захисника в судовому процесі.  
Цивільне процесуальне законодавство та практика цивільного судочинства майже не зазнали змін.  
Законодавчі та нормативні акти процесуального характеру за умов війни були спрямовані на сприяння захисту радянської держави, її правової системи ціною звуження захисту прав підозрюваного та підсудного, часто шляхом порушення захисту. Тим більш, що і в роки війни активно діяв позасудовий репресивний апарат (спеціальні наради НКВС та ін.).