- Особливості оборонної
архітектура ХІV – ХVІ ст. на західноукраїнських
землях.
Забудова міст. У загальній картині еволюції
архітектури та будівництва на українських
землях час від середини XV до середини
XVI ст. не становить окремого замкнутого
в собі періоду. Містобудування, що виразно занепало
на українських землях після інтенсивного
розвитку в середині — другій половині
XIII ст., у рамках розглядуваного періоду
пожвавлюється, особливо з першої половини
XVI ст. Цьому сприяла стабілізація внутрішньої
ситуації. Започатковується формування
мережі приватних міст, розвиток якої
припадає вже на наступний період історії.
У плануванні містобудівельних ансамблів
впродовж століття не сталося істотних
змін. Надалі виступають як утверджені
ще за княжої доби вільні принципи планування,
визначувані насамперед особливостями
рельєфу конкретної місцевості, так і
розпланування мішаного типу, на західноукраїнських
землях нерідко з регулярним, характерним
для планування міст на Магдебурзькому
праві ядром, та вільним розташуванням
передмість. Утвердження на українських
землях нової еліти й активне будівництво
резиденційних укріплень привело до того,
що нерідко вони стали відігравати важливу
роль у планувальній структурі міст. Продовжує
розвиватися система міських укріплень
як давніх історичних міст, так і новозасновуваних.
Поряд з постійною загрозою з боку татар
інтенсивний рух, спрямований на заснування
нових міст, робить міські укріплення
важливим напрямом розвитку українського
оборонного будівництва. Як і раніше, лише
поодинокі великі міста, на зразок Львова
чи Кам’янця-Подільського, могли дозволити
собі спорудження мурованих фортифікацій.
У менших вони поставали хіба що у випадку
належності до маєтків якогось могутнього
феодала. Прикладом можуть бути міські
укріплення зламу XV — XVI ст. Дубна, що належало
князям Острозьким, — від них збереглася
Луцька брама. У переважній більшості
міст укріплення споруджувалися у комбінованому
варіанті — з дерева та землі, в чому знайшла
продовження одна з характерних рис оборонного
будівництва княжої доби. Неодмінним елементом
системи укріплень був рів — з водою, якщо
це дозволяли місцеві умови, або сухий.
Характер таких укріплень значною мірою
визначали природні особливості рельєфу
місцевості. Міська забудова розвивалася
в рамках усталених містобудівних структур
й у більшості своїй продовжувала залишатися
дерев’яною. В окремих західноукраїнських
містах з сильною патриціанською верхівкою
німецького походження й тісними зв’язками
з німецькими теренами значного поширення
набули фахверкові конструкції верхніх
поверхів при мурованих нижніх. Такий
характер мала, зокрема, забудова Львова
перед пожежею 3 червня 1527 р. Дерев’яні
конструкції каркасів будинків стали
поживою полум’я — для його зменшення
гармати з міських мурів були повернуті
на місто й розстрілювали конструкції
верхніх поверхів будинків.
Тому у Львові елементи готичної житлової
забудови збереглися виключно на рівні
нижніх поверхів будинків. Проте і після
1527 р. у середмісті, особливо на його периферії,
дерев’яна житлова забудова не була рідкістю.
Тим більше поширення вона мала на передмістях,
для яких муровані житлові будинки і в
пізніших часах належали до винятків.
Поза Львовом окремі зразки житлової забудови
розглядуваного періоду вціліли у Кам’янці-Подільському,
але практично лише на рівні підвальних
частин будівель. Частковим винятком виступає
хіба що згодом неодноразово перебудовуваний
вірменський торговий будинок, який існував
уже в 1479 р. Житлова забудова менших міст була виключно
дерев’яною; певніших відомостей про
неї з розглядуваного століття не збереглося. Оборонні
споруди. Розглядуване століття було черговим
важливим періодом в історії оборонного
будівництва. На його еволюцію помітно
вплинуло утворення в середині XV ст. Кримського
ханства й початок регулярних набігів
кримських татар на українські землі.
В цій галузі триває утверджене впродовж
попереднього століття співіснування
і паралельний розвиток власної традиції,
закоріненої у княжій добі української
історії, та привнесеної на західноукраїнські
землі з другої половини XIV ст. європейської
будівельної системи. Розвиток місцевого
варіанта останньої був пов’язаний насамперед
з середовищем прийшлої польської феодальної
верхівки, німецького патриціату в містах
(до його полонізації впродовж першої
половини XVI ст.) та приїжджих будівничих,
переважно німецького походження. Характерним
прикладом невеликого мурованого укріпленого
замку-резиденції може бути закладений
1485 р. замок у Свіржі на Львівщині, в якому
вдало використано особливості рельєфу.
Замок розташовано на схилі пагорба, в
його оборонну систему первісно входила
також споруджена у вигляді передмостового
укріплення (для українських земель це
приклад малохарактерний) оборонна вежа,
яка, цілком очевидно, належала до традиції
раніших часів і згодом занепала. Пристосована
під дзвіницю вежа як оборонний елемент
входила також у систему укріплень парафіяльного
костьолу св. Мартина у Скелівці (Фельштині)
на Старосамбірщині. Проте наймогутніші
магнатські резиденції й одночасно найхарактерніші
зразки резиденційної оборонної архітектури
поставали на території найбільше загрожених
Волині та Поділля. Вони насамперед набирали
вигляду укріплених замків, які здебільшого
включали систему стін з вежами й житловими
приміщеннями як для власника та його
родини, так і для гарнізону. Житлові будівлі
на території таких замків нерідко були
дерев’яними. Такі оборонні комплекси
лише в окремих своїх елементах дійшли
до нашого часу. З території Волині характерним
прикладом подібного укріплення є Луцький
замок, від якого збереглися стіни і вежі.
З резиденції князів Острозьких в Острозі
вцілів лише центральний її елемент —
вежа Мурована (без завершення), споруджена
на схилі замкового пагорба. Вона має два
високих підземних (щодо рівня подвір’я)
поверхи з могутніми готичними склепіннями
й наземну (після втрати верхнього ярусу
двоповерхову) частину. Сама її назва підкреслює,
що до системи укріплень замку входили
не лише муровані об’єкти, що підтверджує
інвентар 1603 p. 2 За його даними, ще на початку
XVII ст. княжий житловий будинок на території замку був дерев’яним. У систему укріплень Острозького
замку входила також споруджена в північній
частині подвір’я оборонна Богоявленська
церква — поєднання резиденції з храмом
вказує на зв’язок з традиціями княжого
періоду, а включення церкви до системи
укріплень замку демонструє той досить
рідкісний на українських землях підхід
до розпланування оборонного комплексу,
який на Волині простежується також у
Зимненському монастирі. Характерною
особливістю замку є відсутність муру
навколо подвір’я. Натомість він був важливим
елементом укріплень замку князів Чарторийських
у Клевані (закінчений 1495 р.), головним
збереженим компонентом якого виступає
могутня вежа. Клеванський замок так само
розташований на схилі пагорба, обширне
болото створювало природну перешкоду
на підході до нього. До 1534 р. належить
заснування замку Радивилів в Олиці, згодом
значно перебудованого. Особливо важливий
етап у розвитку оборонного будівництва
на українських землях у зоні контакту
з татарським степом припадає на 30 — 40-ві
рр. XVI ст. У цей час з огляду на посилення
турецької загрози тут істотно модернізуються
наявні на той час муровані укріплення
й споруджується низка нових дерев’яних
фортець, внаслідок чого утворилася унікальна
в історії оборонного будівництва на українських
землях укріплена лінія. Крайнім її пунктом
на заході була розташована на утвореному
каньйоном острові фортеця у Кам’янці-Подільському,
що посідала центральне місце серед оборонних
комплексів Поділля, доповнена комплексом
міських укріплень. Саме в цей час сформувалася
унікальна система Польської та Руської
брам, покликаних захищати підступи до
міста з боку каньйону, значно модернізовано
окремі елементи міських укріплень, споруджено
їхні нові ланки. Особливого розмаху набрали
роботи з переобладнання та модернізації
фортеці, якими керував Ян Претвич. В цей
час перебудовано й укріплено практично
всі існуючі вежі, частину з них надбудовано
й приведено у відповідність з найновішими
вимогами оборонного будівництва. Значно
розширено також Хотинську фортецю, відбудовану
після знищень 1540-х рр. 1534 р. споруджено
замок у Хмільнику, від якого найкраще
збереглася вежа з фрагментами стін. 1538
р. перебудовано відповідно до новіших
тенденцій оборонної архітектури замок
у Скалі-Подільській. В середині XVI ст.
(роботи завершено 1545 р.) докорінно перебудований
давній замок у Меджибожі, який внаслідок
цього став однією з найпотужніших фортець
у реґіоні. Він нерегулярний у плані, прив’язаний
до площі мису між річками Бугом і Бужком,
включає п’ять різноманітних за конфігурацією
башт і декілька будівель для гарнізону
з приміщеннями для припасів та військового
спорядження. Покликані прикривати найчастіше
використовуваний шлях татарських набігів
на Україну й найдалі висунуті на південь
заселені українські території, замки
Поділля утворили унікальний комплекс
мурованого оборонного будівництва на
найвразливішій ділянці кордону зі степом,
— його західному відтинку. Вона була
продовжена групою дерев’яних замків,
розташованих на схід від регіону мурованих
фортець на території тієї частини українських
земель, які розтягнулися від Східного
Поділля до Дніпра. У цій лінії дерев’яних
фортець найдалі на захід був висунений
замок у Барі, збудований в 1538 — 1540 рр.
Найбільшим з них і взагалі найбільшим
в українській історії дерев’яним укріпленим
замком був київський, споруджений 1542
р. під керівництвом майстра Івана Служки
4 з соснового дерева з однією прямокутною
і чотирнадцятьма шестигранними вежами.
На обширній території всередині замкових
стін були старостинська резиденція, численні
приміщення для гарнізону та службового
призначення, чотири церкви, костьол. Стіни
замку були обмазані глиною і отиньковані.
Через два роки так само із соснового дерева
"у дві стіни" споруджено замок з
шістьма вежами у Житомирі. Найменшим
у цій оборонній лінії був Черкаський
замок, збудований 1549 р. "людьми добродеревцями
подніпровськими верховими" Крим, де
раніше споруджувалось багато фортифікацій,
з переходом всієї території півострова
під зверхність татар і витісненням з
нього генуезців внаслідок зміни історичної
ситуації, з другої половини XV ст. втрачає
значення реґіону активного оборонного
будівництва. Архітектура православних
храмів. Поряд з оборонною архітектурою
у другій половині XV — першій половині
XVI ст. активно розвивається церковне будівництво.
Прикметною особливістю періоду є те,
що у ньому остаточно відходить на дальший
план тема мурованого храму — її репрезентують
лише поодинокі споруди. У Києві прикладом
цього є відбудований 1470 р. від фундаментів
коштом князя Семена Олельковича Успенський
собор Києво-Печерського монастиря (підірваний
1941 р., відновлений 2000 р.), який демонструє
продовження української традиції храмового
будівництва у поєднанні з певними західними
запозиченнями, такими як готичного походження
ступінчаті фронтони та контрфорси. Натомість
у перебудованій Успенській церкві Зимненського
монастиря (1495) та єдиній добре збереженій
оригінальній пам’ятці волинського мурованого
храмового будівництва розглядуваного
часу — невеликій Троїцькій церкві (1460)
за монастирськими стінами виразніших
запозичень з європейського будівництва
простежити не вдається. Зимненську Успенську
церкву північною стіною включено в систему
монастирських укріплень і через те в
ній посилено елементи оборонного призначення.
Одна з веж монастирських мурів споруджена
на продовженні північної нави. Церква
належить до мало поширеного на українських
землях типу безкупольних храмів — вона
перекрита півциркульним склепінням і
двосхилим дахом, внаслідок чого облегшено
опорні стовпи, на даху споруджено чотири
невеликі вежі. Проте запозичення з досвіду
західного культового будівництва мали
місце і на Східній Волині, свідченням
чого виступає Богоявленська замкова
церква в Острозі, від якої після перебудови
наприкінці XIX ст. збереглася лише північна
стіна. При традиційному для українського
мурованого церковного будівництва чотиристовпному
хрестовокупольному плані вона засвідчує
активне запозичення з репертуару форм
європейського готичного будівництва,
проте, що характерно, насамперед у деталях.
Нині важко сказати, чи це була воля замовника,
відповідна іншим відомим зразкам тогочасного меценату
князів Острозьких на зразок готичних
елементів оправи Дерманського Євангелія
та мотивів орнаментальної декорації
тла Межиріцької чудотворної ікони Богородиці,
чи вияв ширшої тенденції у волинському
храмовому будівництві, оскільки інші
аналогічні його пам’ятки нині не відомі.
У контексті будівельної діяльності князів Острозьких варто згадати також споруджену
коштом гетьмана Великого князівства
Литовського К. І. Острозького на знак
подяки за перемогу у битві 6 з московськими
військами під Оршею в 1512 р. Троїцьку церкву
у Вільнюсі. Споруджена 1542 р. Миколаївська
церква Милецького монастиря фундації
князів Сангушків загалом наслідує зимненський
Успенський храм. За писемними джерелами
до них може бути додана збудована незадовго
до 1545 р. церква Святого Дмитрія на території
Окольного замку в Луцьку (залишилися
фундаменти). Короткий перелік мурованих
церков Волині з-перед середини XVI ст. можна
розширити також за рахунок Спасопреображенської
церкви у Старому Збаражі, заміненої новим
храмом 1600 р. На території Поділля з розглядуваного
часу відомо лише декілька зразків мурованої
церковної архітектури. Центральне місце
серед них займає споруджена 1476 р. унікальна
на українських землях за характером церква
Покрови Богородиці в Сутківцях. У плані
вона демонструє чотириконх з квадратною
центральною частиною, декорованою назовні
готичними ступінчастими щипцями-фронтонами
(втрачені при перебудові кінця XIX ст.).
В інтер’єрі церкву розподілено на два
поверхи, нижній і вищий, має посередині
не відомий в українському будівництві
опорний стовп, який є ще одним доказом
діяльності у Сутківцях майстра західної
будівельної школи. На нього вказують
і готичні зірчаті склепіння нижнього
поверху у вежах. Оборонний характер споруди
підкреслюють масивні стіни, невеликі
вікна-бійниці і насамперед суцільний
вінець бійниць-машикулів у завершенні
стін. Сутківська оборонна церква — яскраве
породження специфічної подільської історичної
ситуації — такого акцентування оборонних
елементів у мурованих церквах в Україні
ніде більше немає. Для Поділля ж це явище
ширшого характеру, на що вказує на декілька
десятиліть раніша Покровська церква
у Шарівці. Якщо сутківська оборонна церква
має цілком унікальний характер, то приземкуватих
пропорцій одноверха Троїцька церква
у Зінькові (1521) з гранчастими апсидою
і бабинцем є традиційніша, зімкнуте пірамідальне
склепіння її нави нав’язує до репертуару
форм дерев’яного будівництва. Отже, на
території Волині та Поділля за сто років
перед серединою XVI ст. споруджено ряд
мурованих церков, які, попри нечисленність,
вказують на загалом вагомі позиції мурованого
церковного будівництва, які випливали
насамперед з активної фундаторської
діяльності місцевої феодальної еліти.
Поза Волинню та Поділлям у західноукраїнському
регіоні виступають лише поодинокі цілком
відособлені приклади мурованого церковного
будівництва. У Львові, як гадають, 1519 р.
коштом князя К. І. Острозького, перебудовано
церкву Онуфріївського монастиря. У Галичі
на початку XVI ст. з матеріалів зруйнованого
Успенського собору біля його руїн збудовано
одноверху Успенську церкву (завершення
згодом перероблене). У Перемишлі після
1535 р. на території відданої під юрисдикцію
місцевого православного єпископа дільниці
Владиче на кошти коваля Кузьми споруджено
новий мурований кафедральний собор Різдва
Іоанна Предтечі (розібраний у XVIII ст.).
Як свідчить його зображення на гравюрі
з видом міста початку XVII ст., це була порівняно
невелика за розмірами споруда з двосхилою
покрівлею, увінчаною сигнатуркою. Яскраво
виражений готичний щипець на фасаді дає
підстави здогадуватися, що собор будував
хтось із діючих на місцевому ґрунті будівничих
західної традиції, й бачити у ньому ще
один з прикладів поширення впливу майстрів
європейського походження на українське
муроване церковне будівництво. З церковного
будівництва перемишльського кола слід
також згадати перебудову на зламі XV —
XVI ст. давньої монастирської Онуфріївської
церкви у Посаді Риботицькій. В ході цих
робіт, зокрема в інтер’єрі храму, з’явилася
мурована перегородка, яка відділила вівтарну
частину від нави. Незважаючи на цілий
ряд мурованих храмів, муроване церковне
будівництво загалом займає скромніше
місце в еволюції української церковної
архітектури, яка у цьому напрямі цілком
виразно переживала сповільнення розвитку. Зворотною
стороною зазначеного процесу виступає
активне поширення дерев’яного церковного
будівництва, яке однозначно посідало
домінуючі позиції у тогочасній храмовій
архітектурі. Це явище навіть набрало
своєрідної канонізації у церковній традиції,
увійшовши як очевидна норма до тогочасної
церковної літератури. Так, наприклад,
Київський Євхологіон початку XVI ст. у
чині святительської служби на закладення
церкви звертається до практики спорудження
саме дерев’яного храму. На розглядуваний
період, особливо першу половину XVI ст.,
припадає значний розвиток дерев’яного
храмового будівництва, насамперед у зв’язку
з активним заселенням гірських районів
Карпат, однак автентичних зразків дерев’яного
церковного будівництва з-перед середини
XVI ст. до нас так само не дійшло. Поширені
в літературі дати 1502 та 1510 спорудження
Юріївської церкви у Дрогобичі та Вознесенської
в Улючі та Благовіщенської церкви у Ковелі
(1505) не мають під собою переконливого
ґрунту, тому не можуть сприйматися інакше,
як апокрифічні. Не може підлягати сумніву,
що окремі характерні особливості дерев’яного
церковного будівництва з-перед середини
XVI ст. вціліли в деяких пам’ятках пізнішого
часу, проте нинішній більш ніж скромний
стан дослідження його спадщини не дає
можливості вести мову про конкретні відображення
ранніх традицій. Джерела вказують на
поширення дерев’яних церков на території
замків татарського пограниччя — аж до
згаданих чотирьох храмів у Києві. Пізня
готика. В історії храмового будівництва
західної традиції на українських землях
середина XV — середина XVI ст. виступає
насамперед як заключний етап розвитку
готичного стилю. У Львові, який і далі
залишався головним центром його поширення
на українських землях, він ознаменувався
завершенням понад столітніх робіт над
спорудженням кафедрального костьолу,
на прискорення яких не вплинуло навіть
піднесення храму до рангу архієпископського
1414 р. Найцікавішими віднотованими в джерелах
будівничими німецької традиції виступають
Йоахим Ґром і Амброзіус Рабіш
з Вроцлава, які під наглядом провізора
Ґеорґа Шеллера закінчили цей храм. Скупі
джерельні свідчення вказують, що обидва
майстри були запрошені до міста спеціально
для завершення костьолу й, мабуть, не
розгорнули у Львові ширшої діяльності,
— в усякому разі її слідів не віднайдено.
З Вроцлава походив також ще один майстер,
особистий слід якого у тогочасному львівському
будівництві виявився яскравішим, — Ганс
Блехер, який завершив склепінням західну
частину парафіяльного костьолу 9, а можливо
також спорудив південну вежу його фасаду.
До останнього припущення схиляє та обставина,
що у 1489 — 1491 рр. він будував вежу міської
ратуші 10. Названі львівські будівничі
сілезького походження — остання група
майстрів готичної школи, зафіксована
на терені Львова. Підтверджений джерелами
епілог місцевого середовища архітекторів
пізньої готики пов’язаний з активністю
майстра Лукаса з Пряшева (t 1541), відомого
з своєї діяльності у Львові та Луцьку,
де він за контрактом мав спорудити новий
палац та інші будівлі на території Верхнього
замку, але не завершив їх 11. Проте від
1543 р. у Львові документально засвідчений
перший майстер італійського походження
— Петро Італієць 12, присутність якого
вказує на початок нової доби розвитку
будівельної справи на українських землях,
пов’язаної з проникненням в Україну
ренесансної будівельної культури, принесеної
приїжджими італійськими майстрами здебільшого
північноіталійського походження. Започаткована
ще перед серединою XVI ст. діяльність цієї
групи майстрів відіграла визначальну
роль на наступному етапі розвитку архітектури
та містобудування в Україні. Поза Львовом
характерними зразками пізньоготичної
костьольної архітектури виступають парафіяльні
костьоли Святого Мартина фундації родини
Гербуртів у Скелівці (Фельштин) та Новому
місті, а також Троїцький костьол у Нижанковичах.
До 1481 р. належить найдавніша частина —
вівтар і нава — перебудованого на початку
XVII ст. парафіяльного Троїцького костьолу
в Олеську. Характерним зразком костьольної
архітектури свого часу виступає також
замкова каплиця в Бережанах на Тернопільщині
з двома добудованими у XVII ст. симетричними
круглими каплицями, перетвореними на
мавзолей родини Сенявських. 1545 р. споруджено
Троїцький костьол на території Окольного
замку в Луцьку, близький, як свідчать
описи, до Успенської церкви Зимненського
монастиря. У Кам’янці-Подільському на
переломі XV — XVI ст. споруджено домініканський
костьол св. Миколая, планувальна структура
якого в найзагальніших рисах нав’язує
до схеми, відомої з найраніших пам’яток
готичної архітектури, посталих на львівському
ґрунті. І далі продовжувала розвиватися
так само не відома за автентичними пам’ятками
дерев’яна костьольна архітектура. На
львівському ґрунті про неї вціліли скупі
документальні свідчення. Так, зокрема,
незабаром після відомого кривавого утихомирення
бунту підмайстрів кравецького цеху (1491)
його цехмайстри збудували дерев’яний
костьол св. Анни. Як зазначалося, дерев’яний
костьол існував і на території Київського
замку 1542 р. До розглядуваного періоду
належить найстаріша збережена пам’ятка
релігійної архітектури іудейської традиції
в Україні — синагога 1532 р. у Сатанові.
Особливості цього типу будівель визначалися
релігійними приписами, згідно з якими
основу споруди складало прямокутне приміщення,
до якого примикали додаткові — для жінок
та школи (хедер). Зовні стіни синагоги
прикрашені декоративним карнизом. На
території Криму у розглянутий період
відповідно до приписів, обов’язкових
для культового будівництва ісламу, споруджувалися
мечеті. Ранні оригінальні пам’ятки мусульманської
релігійної архітектури не збереглися.
Семінарські заняття
б.) початок українського
національного відродження останньої
третини ХVІІІ – пер. пол. ХІХ ст. Епоха
Просвітництва та романтизму.
Колонізаторська політика російського
царизму в Україні призвела до зростання
протидій цій політиці з боку національно
свідомої частини українського суспільства,
активізації українського національного
руху в усіх його формах, як політичних,
так і культурних. У сукупності ці процеси
дістали назву українського національного
відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна
мета цих процесів полягала в консолідації
української нації та відтворенні української
державності. Історія українського
національного відродження поділяється
на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний
етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський,
культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. —
кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець
XIX — 1917 p.). Українське національне
відродження базувалося на попередніх
досягненнях українського народу, зокрема,
традиціях національної державності,
матеріальній і духовній культурі. Соціальною
базою для потенційного відродження було
українське село, що зберігало головну
його цінність — мову. Виходячи з цього
стартові умови для відродження були кращими
в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися
традиції недавнього державного-автономного
устрою, політичних, прав, залишки вільного
козацького стану, якого не торкнулося
покріпачення, а найголовніше — тут хоча
б частково збереглася власна провідна
верства — колишня козацька старшина,
щоправда, переведена у дворянство. Істотний вплив
на початок українського національного
відродження зробила революція кінця
XVIII ст. у Франції, що проголосила «права
народів». Це стимулювало інтерес до основних
рис своєї спільності таких, як фольклор,
історія, мова і література. Національному
відродженню сприяло і поширення романтизму
як художньої течії в літературі та мистецтві. Національно-культурне
відродження розвивалося в кількох напрямках,
серед яких слід виділити етнографічний,
літератур но-мовний, театрально-драматургічний,
історичний. Перший етап національного
українського відродження саме й розпочався
з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у
Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна
збірка Г. Калиновського «Описание свадебных
украинских простонародных обрядов».
У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського,
з якою найчастіше пов'язують початок
українського національного відродження. Колишня козацька
еліта стала основним джерелом постачання
діячів першої хвилі українського національного
відродження. Вона намагалася відстояти
свої права і привілеї, підтвердити своє
знатне походження, але разом з тим захищала
ідею автономії України. Необхідність
документально підтвердити права козацької
старшини викликала інтерес до своєї історії
і стала імпульсом національного відродження.
Поширення історичних знань про минуле
України було найзначнішим фактором утвердження
масової національної свідомості. Воно
об'єднувало людей усвідомленням спільності
їх історичної долі, виховувало патріотизм,
підтримувало традиції боротьби за національне
визволення і державність. Національне
відродження базувалося на активному
збиранні та публікації історичних джерел
та пам'яток історичної думки, виданні
журналів та альманахів, створенні історичних
товариств, написанні узагальнюючих праць
з історії України. Велику роль у національному
відродженні відіграв твір «Історія Русів»
(автор невідомий, уперше надрукований
1846 р.). У ній викладений історичний розвиток
України від найдавніших часів до 1769 р.
Автор працював у традиціях козацьких
літописів, цими літописами він і користувався,
доповнюючи виклад власними спогадами,
а іноді (XVII ст.) — документами. Русами
в ньому називаються українці. Основна
ідея твору — природне, моральне й історичне
право кожного народу на самостійний державно-політичний
роз виток, а боротьба українського народу
за звільнення — головний зміст книги.
Центральна фігура «Історії Русів» —
Богдан Хмельницький, якому автор дає
високу оцінку. Фактично «Історія Русів»
є політичним трактатом, втіленим в історичну
форму. Поява праць з
історії України, у свою чергу, стимулювала
інтерес української еліти до життя народу,
його звичаїв, традицій і обрядів. Зміни в соціально-економічному
розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького
ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному
житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до
існуючого ладу боротьбу включаються
не лише передові представники дворянства,
але й різночинці (інтелігенція, службовці).
Поступово розвивається національна ідея
— ідея, пов'язана з національно-державними
перспективами розвитку України, із зростанням
національної самосвідомості, усвідомленням
українського народу себе як етнічної
спільності. Виникають політичні організації,
учасники яких ставили за мету не лише
соціальне, а й національне визволення
українського народу. Першою такою політичною
організацією стало Кирило-Мефодіївське
товариство (за іменами перших слов'янських
просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване
в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося
з 12 осіб та кількох десятків (за деякими
даними — до 100) співчуваючих. Організаторами
і найактивнішими учасниками товариства
були М. І. Костомаров — професор історії
Київського університету, син поміщика
і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник,
автор першого українського історичного
роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець,
спів робітник канцелярії генерал-губернатора;
В. М. Білозерський — викладач Полтавського
кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до
товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми
поглядами члени товариства поділялися
на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим
і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак). Члени товариства
розробили декілька програмних документів,
зокрема «Книгу буття українського народу»
та Статут. У цих документах було висунуто
прогресивні ідеї: республіка — як основна
форма політичного устрою; повалення самодержавства;
рівність громадян перед законом; скасування
станів як чинників не рівності в суспільстві;
ліквідація кріпосництва; національне
визволення слов'янських народів; поширення
освіти. Значну увагу приділяли національному
питанню, яке розглядалося у контексті
ч панславізму. Ця теорія на той час набула
певного поширення. її основною тезою
було прагнення об'єднати всі слов'янські
народи у федерацію на зразок. Сполучених
Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський
народ зберігав би свою самостійність.
Україна ділилась на два штати: Східний
(Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя);
інші слов'янські народи теж утворювали
б по штату кожен. На чолі федерації стояв
би загальний сейм із представників усіх
слов'янських народів. Київ не повинен
був належати до якогось штату й служив
би місцем зборів загального сейму. У кожному
штаті мав бути свій сейм і свій президент,
обраний на чотири роки. Верховна центральна
влада належала б всесоюзному президенту,
обраному теж на чотири роки. Кирило-мефодіївці
вважали, що творцем історії є Бог, а її
рушійною силою — християнська релігія.
Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися
за принципами первісного християнства
(рівність, добро, справедливість, 10 заповідей). У своїх програмних
документах члени товариства ідеалізували
минуле України, прикрашали історію козацтва
і суспільних відносин («одвічний демократизм
і єдність українського народу»). Україні
відводили месіанську роль: вона повинна
була ста ти центром слов'янського союзу. Тактика досягнення
цілей у різних течій товариства суттєво
відрізнялася: помірковані вважали можливим
реалізувати їх еволюційним шляхом, за
допомогою реформ, пропаганди, просвітництва.
Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком
виступала за революційний шлях — повстання
народу. Члени товариства,
окрім розробки теоретичних документів,
займалися практичною діяльністю. Вона
була пов'язана з пропагандою своїх поглядів
і поширенням програмних документів братства,
революційних творів Шевченка, просвітницькою
діяльністю, залученням нових учасників,
встановленням зв'язків з діячами інших
опозиційних рухів. Кирило-Мефодіївське
товариство проіснувало недовго (до березня
1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності
не змогло. Про його діяльність царським
властям доніс зрадник, і члени товариства
були заарештовані і відправлені на заслання
в різні губернії Росії під нагляд поліції
без права повернення в Україну і з забороною
займатися освітянською діяльністю. Найтяжче
покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали
в солдати, заборонивши писати й малювати. Значення діяльності
товариства в тому, що воно розробило теоретичні
засади національного відродження України,
висунуло демократичні, антикріпосницькі,
антицаристські гасла, стало першою українською
політичною організацією.
- Т. Г. Шевченко як художник
та поет.
Шевченко Тарас Григорович
(1814-1861)поет,
художник
Народився майбутній великий поет України
9 березня (25 лютого за ст. ст.) 1814 року в
селі Моринці Звенигородського повіту
на Київщині в родині селян-кріпаків Григорія
Івановича та Катерини Якимівні Шевченків. З
цього села походила мати поета, кріпачка
пана Енгельгардта. Сюди після одруження,
за розпорядженням поміщика, переселилися
вони з Кирилівки на короткий час. Під
час цього переселення у них народився
син Тарас. У 1816 році родина Шевченків повертається
до рідної Кирилівки. У цьому селі проминуло
все дитинство нашого поета, з ним пов'язані
всі перші його дитячі спогади і життєві
враження. До смерті матері (у 1823 р.), живучи
під її опікою, здається, що хлопчик і горя
не знає. Опісля ж, почалися ті життєві
невзгоди, які переслідували Тараса до
самої могили. У овдовілого батька на руках
лишається п'ятеро дітей, Микита, Катерина,
Тарас, Ярина та Йосип, а згодом у їхню
хату ввійшла мачуха зі своїми трьома
малолітніми дітьми. З гірким болем згадуватиме
пізніше поет цей період свого життя: злидні,
сварки, несправедливість, знущання. У
1825 році помирає батько, висловивши знаменне
пророцтво щодо майбутнього сина: "Синові
Тарасу із мого хазяйства нічого не треба,
він не буде абияким чоловіком: з його
буде або щось дуже добре, або велике ледащо;
для його моє наслідство або нічого не
буде значить, або нічого не поможе". Після
смерті батька, малого Тараса віддали
в школу до сільського дяка, де він вчився
читати й писати, засвоїв часослов і псалтир.
Наука йому давалася легко, але відзначався
він непосидючістю й норовливістю, за
що часто бував битим. Уже з дитячих років
виявляється в ньому надзвичайна допитливість
розуму, особлива вразливість натури.
Наймилішим же заняттям для нього, що перетворювалося
на справжнє свято, були оповіді про минуле.
Він міг слухати їх годинами, живо уявляючи
ті картини й події. Батько Тараса Григоровича
був грамотний і досить обізнаний як для
свого середовища, відзначався побожністю.
Часто й охоче він переказував житія святих
та подвижників благочестя. Інший характер
розповідей був у діда Івана — живого
свідка Коліївщини. Герої його оповідань
були добре відомими людьми, а події ще
не стерлися з народної пам'яті. Безсумнівно,
це не могло не позначитися на формуванні
та творчому розвитку майбутнього поета.
Тоді ж проявляється неабиякий його хист
до малювання. Вуглиною чи крейдою малював
він на стінах, дверях, дошках, де тільки
можна було вмістити образ, що поривався
на волю з дитячої уяви. Наснажений цією
пристрастю і втративши всяке терпіння
зносити знущання дяка Богорського, Шевченко
робить спроби влаштуватися в науку до
малярів у Лисянці, Тарасівці, наймитує
згодом в кирилівського священика Кошиця. З
1828 року Тарас деякий час живе у хлипнівського
маляра, той, запримітивши його меткість,
залишає при собі у прислуги. Незабаром
від'їхав на батьківщину сам поміщик і
доля поета була вирішена: він був переведений
до пана у кімнатні козачки. Вигадуючи
вільні хвилини, хлопець копіює лубочні
картини суздальської школи, що прикрашали
панські покої. Відомий факт, як заставши
одного разу свого козачка за таким заняттям,
Енгельгардт наказав влаштувати тому
екзекуцію, за те, що насмілився малювати
вночі, запаливши свічку. З Вільна Енгельгардти
поїхали до Варшави. Там його віддали в
науку до якогось покоєвого маляра, який,
розгледівши в юнакові великий талант,
порадив панові віддати його відомому
митцю Францу Лямпі молодшому. У 1830 році
у Варшаві вибухнуло повстання, що змусило
Енгельгардта покинути її разом із своєю
челяддю і виїхати до Петербурга. Вісімнадцятий
рік свого життя поет зустрів уже в непривітній,
вологій, закутій в граніт і оповитій туманами
північній столиці. Спогади про Вільно
й Варшаву, про малярські студії видавалися
далеким сном. Тараса уже ні на хвилину
не полишає бажання навчитися "божественного
мистецтва". Він ублагав пана віддати
його ("законтрактувати") на чотири
роки живописцю В.Ширяєву для подальшого
навчання, аби мати у майбутньому свого
дворового художника. 1832 року пан віддав
Шевченка на навчання в майстерню одного
з найкращих художників В.Ширяєва, законтрактувавши
його на чотири роки. Нестача денного часу
і заклопотаність, бажання стати справжнім
художником змушували Шевченка в білі
ночі виходити в Літній сад і змальовувати
статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса
зі своїм земляком художником І.Сошенком,
який зацікавився обдарованим юнаком
і вирішив допомогти йому. І.Сошенко давав
поради і консультації художнику-початківцю,
знайомив його з видатними діячами російської
у української культур (Карлом Брюлловим,
Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим,
Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою),
спільними зусиллями яких талановитого
кріпака було викуплено з кріпацтва. Навчаючись
в Академії мистецтв, він був у числі кращих
учнів, одним з найулюбленіших учнів Брюллова.
У малярстві він робить дедалі помітніші
успіхи. За час навчання в академії його
тричі нагороджують срібною, а потім золотою
медалями за малюнки з натури і живописні
твори. Тарас мріяв поїхати в казкову Італію,
щоб познайомитися із всесвітньо відомими
шедеврами, але власних коштів на таку
подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга
заповітна мрія – повернутись назавжди
в Україну. У 1836 році термін контракту закінчився,
але Шевченко залишається в нього вже
як найманий робітник-підмайстер. Завантаження
приходиться терпіти хлопцеві нещадні.
Помалювати для себе, дати відпочинок
душі — на це просто немає часу. Але нестримне
бажання стати справжнім художником змушувало
вишукувати всякі можливості. Коли настав
сезон білих ночей, уриваючи години від
сну, заходив Тарас у літній сад і змальовував
там скульптури. Це був період надзвичайного
творчого піднесення митця. Саме в цей
час він робить і перші поетичні спроби
— з'являється балада "Причина". Під
час таких етюдів відбулася його перша
зустріч із своїм земляком — художником
І.Сошенком. Вона мала надзвичайно важливе
значення для подальшої долі Тараса Григоровича.
І.Сошенко знайомить його з Є.Гребінкою,
дістає дозвіл відвідувати вечірні класи
Товариства заохочення художників, а пізніше
зводить з уславленим художником, професором
Академії художеств Карлом Брюлловим. У
перших числах квітня 1837 року К.Брюллов
розпочав працю над портретом В.Жуковського.
Цю роботу передбачалося розіграти в лотереї
і на зібрані кошти викупити художника.
У квітні 1838 року було розіграно лотерею,
панові Енгельгардту вручена величезна
на той час сума — 2500 карбованців, і 22 квітня
підписано документ, яким поміщик надавав
Шевченкові волю. А з наступного дня він
уже відвідував рисувальні класи Академії
і скоро став одним з найулюбленіших учнів
К.Брюллова. Час навчання в Академії художеств
стає періодом остаточного формування
його естетичних і суспільних поглядів,
становлення його як поета і художника. В
Академії художеств Шевченко успішно
виконував навчальні завдання і завжди
отримував високі оцінки за свої роботи.
Рада Академії тричі нагороджувала його
срібними медалями другого ступеня. У квітні
1840 року з'являється друком "Кобзар",
що став переломною віхою не тільки в творчому
житті поета, але і в житті всього українського
народу. Журнали та газети Петербурга
одразу ж помістили рецензію на цю книгу.
Усі вони одностайно відзначили високий
талант, неповторну емоційну інтонацію,
образність, народний колорит, щирість
і самобутність видання. Цей час стає періодом
справжнього розквіту геніального митця.
З особливим натхненням він малює, пише
вірші, багато подорожує. У 1843 році Тарас
Григорович нарешті приїхав в Україну.
Під час подорожі любов до рідного краю
наштовхнула його на створення цілої серії
картин. Уміння інтерпретатора історії
Шевченко виявив у трьох офортах серії
«Живописна Україна» - «Дари в Чигирині
1649 року», «Судна рада» і «Старости», на
яких відображено історичні місця, побут
і природу країни. Повертаючись в Петербург,
він завершує навчання в Академії, видає
на власні кошти і поширює альбом під назвою
«Живописна Україна». Митці всіх віків
прагнули оспівати природу, яка давала
їм силу і натхнення. Шевченко ніби був
створений для того, щоб виразити словом
і фарбами усю красу навколишнього світу.
Тривалий час він жив за межами України,
але марив нею, згадував рідну Черкащину,
Київщину.
«…Я хочу рисовать нашу Україну… Я її
нарисую в трьох книгах, в першій будуть
види, чи то по красі своїй, чи по історії
прикметні, в другій теперішній людський
бит, а в третій історію… В год буде виходити
10-ть картин» (лист Т.Шевченка до О.Бодянського
від 6-7 травня 1844 року). Шевченко-художник
не компонував свої пейзажі, а змальовував
краєвиди, які бачив перед собою. Саме
тому в його робочих альбомах ми знайдемо
багато начерків гілок дерева, бур’янів,
хат, церков. За тематикою пейзажні малюнки
Шевченка 1843-1847 років можна поділити на
дві групи: малюнки, на яких зображено
сільські краєвиди і пейзажі, на яких відтворені
історичні та архітектурні пам’ятки.
Малюнки здебільшого розповідають нам
про убоге життя Шевченкової родини і
всього покріпаченого українського села
(«Удовина хата», «Селянське подвір’я»,
«На околиці», «Хата біля річки», «Хата
над ставком»). Чарівна природа на малюнках,
як і в подіях є контрастом до важких соціальних
умов життя народу. Особливо улюблені
пейзажні мотиви Шевченка – зображення
мальовничих околиць та куточків сіл,
містечок, берегів тихих степових річок,
ставків, урочищ тощо («Повінь», «Комора
в Потоках», «Андруші», «Урочище Стінка»,
«Хутір на Україні», «У В’юнищі», «В Решетилівці»).
Ці твори сповнені справжньої поезії,
в них лагідна, мрійлива українська природа
знайшла свого натхненного співця. Майстерні
вони і з боку малярської техніки. У 1844
році виходять друком поеми "Гамалія",
"Чигиринський кобзар", "Гайдамаки",
альбом офортів "Живописная Украина".
Роком пізніше, тяжко захворівши під час
чергової подорожі, пише славетний "Заповіт"
в Переяславі. Подорожі, зустрічі, читання
надихають поета на все нові й нові задуми.
У кінці квітня 1846 року він повертається
до Києва, де знайомиться з М.Костомаровим,
одним з організаторів Кирило-Мефодіївського
товариства, бере участь в його засіданнях.
Взимку 1847 року здійснює тривалу подорож
на Чернігівщину. У березні цього ж року
видається таємне розпорядження про арешт
Шевченка. 30 травня йому оголосили вирок
про заслання в Окремий Оренбурзький корпус
солдатом "под строжайший надзор с запрещением
писать и рисовать". З Оренбурга поета
відправляють в Орську фортецю. Та попри
суворий нагляд і заборону, Шевченко намалював
автопортрет і написав ряд поетичних творів
для захалявних книжечок. У квітні 1850 року
за порушення указу про заборону писати
й малювати Шевченка заарештовують і відправляють
на півострів Мангишлак. Весною наступного
року його зараховують в експедицію для
пошуків кам'яного вугілля в горах Каратау. З
1853 року, коли комендантом Новопетровського
укріплення став майор І.Усков, що з розумінням
і співчуттям ставився до поета, умови
його життя трохи пом'якшилися і полегшали.
Через рік Шевченко звертається з клопотанням
до віце-президента Академії мистецтв
Ф.Толстого з проханням порушити клопотання
перед урядом про його звільнення. 1 січня
1857 року він одержує листа від дружини
Ф.Толстого, в якому повідомлялося, що
його звільнено з заслання. Однак розпорядження
надійшло сюди лише через півроку 21 липня. 5
серпня з Астрахані Тарас Григорович вирушає
до Нижнього Новгорода, де дізнається
про нову заборону — право в'їзду до Москви
та Петербурга. Щоправда, менше ніж через
рік заборону було знято. На початку березня
1858 року він прибуває до Москви, де відвідує
О.Бодянського, С.Аксакова, М.Максимовича,
Варвару Рєпніну, якій свого часу присвятив
поему "Тризна". 27 березня Шевченко
прибув до Петербурга, де його радо вітали
представники творчої інтелігенції. У
червні він одержує окрему кімнату від
Академії мистецтв, починає опрацьовувати
ті наробки, що зібралися за довгі роки
заслання. Вичитує невільничу поезію,
трудиться над офортами, відвідує театри,
літературні вечори, зустрічається з друзями.
Життя поступово набувало тієї повнокровності
й інтенсивності, якої так не вистачало
поетові, якою він був насильно обділений
у найкращі роки свого життя. Влітку 1859
року поет знову вирушає на батьківщину,
зустрічається з друзями, ріднею, подовгу
живе у них. 15 липня, поблизу Прохорівки,
Шевченка заарештовують і відправляють
спочатку до Черкас, потім у Мошни, а 30
липня — в Київ, у розпорядження губернатора
І.Васильчикова. Звідти, через Москву,
він повертається у Петербург. Ностальгія,
туга за рідною землею не полишають великого
Кобзаря. Восени він звертається до Варфоломія
Шевченка з проханням купити матеріал
для будівництва хати і знайти ділянку
для неї. Влітку 1860 року знайомиться з Ликерою
Полусмаковою і, як йому здається, зустрів
ту жінку, яку шукав усе життя. Та побудувати
сімейне щастя йому так і не судилося. З
осені починає різко занепадати здоров'я
поета. Та, навіть, хворим продовжує він
малювати, писати вірші, листуватися. 25
лютого поет ще одержав вітальні телеграми
з нагоди дня народження, а наступного
дня, о 5-ій годині 30 хвилин ранку його вже
не стало. 28 лютого відбувся похорон Тарас
Григоровича Шевченка на Смоленському
кладовищі Петербурга, а 10 травня його
було перепоховано у Каневі, на Чернечій
горі. Щедра й невичерпно родюча українська
земля подарувала вселюдському сузір’ю
генія, невгасимого Світоча – Тараса Шевченка,
Тираноборця і Пророка, Речника волі, який
поставив на сторожі біля своїх земляків
«рабів німих», вогненне слово, а в «Заповіті»
дав їм наказ: «Кайдани порвіте!» Поява
Шевченка – поета і художника, митця і
борця, що став символом української нації,
була зумовлена всім ходом історичного
і духовного розвитку України з її тривалою,
сповненою драматизму, героїчною боротьбою
за волю. І до тепер його життя, творчість
аналізується, осмислюється вченими-шевченкознавцями,
бо невизначеностей, спірних питань у
шевченкознавстві ще багато. Відомий художник
Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що
«малярство – це німа поезія, а поезія
– промовисте малярство». Не випадково
в історії світової культури поєднання
в одній особі живописця і поета зустрічається
часто. Очевидно, що доля щедро обдарованих
творчих натур, яким тісно в межах одного
виду мистецтва. З.Тархан-Береза підкреслює,
що поетичних творів Шевченка до нас дійшло
понад 240, а мистецьких – олійних картин,
акварелей, сепій, офортів, малюнків –
майже 1200. Ця кількість свідчить про його
глибоку закоханість у малярство. Спадщина
Шевченка-художника налічує близько шістдесяти
автопортретів Т.Шевченка, портрети на
замовлення, картини циклу «Живописної
України», офорти, гравюри. Тарас Шевченко
має звання академіка-гравера. Як бачимо,
Шевченко-художник не менше відомий у
нашій культурі, ніж Шевченко-поет. Часто
виникає питання, чому у творчості митця
так багато автопортретів? Мабуть, це тому,
що, позбавлений можливості малювати з
натури, Тарас Шевченко малював, дивлячись
на себе, і таким чином працював, щоб не
втратити майстерності художника, бо десять
років заслання із царською забороною
«читати і малювати» - це найтрагічніші
роки в житті митця. Картини Тараса Шевченка
є в Харківському художньому музеї, Київському
меморіальному музеї імені Т.Шевченка,
в Академії мистецтв у Петербурзі, в музеї
Т.Шевченка в Каневі. Картини допомагають
уявити життя поета, його уподобання, творчість.
Міністерство освіти і науки
України
Глухівський національний педагогічний
університет
імені Олександра Довженка
Контрольна робота
з курсу
«Історія української
культури»
Підготувала:
Студентка групи11П8-Дд
Денної форми навчання
Бугайова Ірина Олександрівна
Викладач:
Суми 2015