Особливості соціально-економічного розвитку земель Київської Русі у період феодальної роздробленості (ХII-ХІV ст.)

Назва реферату: Особливості соціально-економічного розвитку земель Київської Русі у період феодальної роздробленості (ХII-ХІV ст.) 
Розділ: Історія економічних вчень

Особливості соціально-економічного розвитку земель Київської Русі у  період феодальної роздробленості (ХII-ХІV ст.)

Причини феодальної роздробленості. Суспільно-економічний  лад. Південно-Західна Русь. Золотоординське  іго на Південно-Західній Русі. Зміни  суспільно-політичного ладу в руських  землях у період поглиблення феодальної роздробленості. Галицько-Волинське князівство.

Причини феодальної роздробленості

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави  змінився періодом феодальної роздробленості, - як вважають деякі дослідники, - початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості при всій його складності та суперечливості е явище історично неминуче і в певному розумінні прогресивне.

Вітчизняною історичною наукою викриті помилкові уявлення про  цей період історії Русі як про  період "занепаду" та "руху назад". Зроблено висновок про те, що аж до "Батиєва погрому" Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури входила до передових країн Європи.

Однією з причин феодальної роздробленості став поділ давньоруських  земель між нащадками великого київського князя Ярослава Мудрого. Після цього розпочалася міжусобна боротьба між князями. Але, як уявляється, цей факт не можна вважати основною причиною. Адже перший поділ земель Київської Русі розпочався задовго до цього, іще при Володимиру Червоне Сонечко, чиї сини уже на початку XI ст. розпочали безкінечні усобиці. Залишаючись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь являла собою федерацію півтора десятка в певній мірі відособлених феодальних земель-князівств. В південно-західній частині Русі знаходилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське та Галицьке князівства.

Серед інших причин слід відзначити і глибоко натуральний  характер давньоруської економіки, оскільки тут були недостатньо розвинуті  економічні зв'язки між окремими князівствами. Натуральна економіка - це сукупність досить замкнутих господарських одиниць, що були недостатньо включені в торговельні й інші економічні відносини. Ці одиниці були самодостатніми, такими, що самі себе забезпечували і їм майже не потрібні були зовнішні чинники розвитку. Але і ці причини не були визначальними для процесу феодальної роздробленості.

Однією з найважливіших  причин феодальної роздробленості на Русі можна назвати зростання  боярських вотчин. В XII ст. вотчини  стали достатньо сильними і незалежними, що дозволяло боярам продовжувати наступ на общинні землі. Відбувалось закабалення вільних смердів-общинників, збільшення відробітків і повинностей, що виконувались залежними смердами на користь феодалів. Феодали на місцях намагались отримати все більше влади. Караючи смердів, вони все частіше отримували з них штрафи - віри. Феодали все частіше заявляли про свою незалежність від великих Київських князів, вимагали підвищення феодального імунітету, проголошеного "Руською Правдою", тобто невтручанням великого князя в справи вотчини. Але Київські князі не погоджувались на підтвердження незалежного статусу удільних князів і продовжували втручатися в судові, податкові й інші проблеми боярської вотчини.

Великі князі змушували  бояр являтись в Київ зі своїм військом і приймати участь в нескінченних військових походах. Така ситуація не завжди співпадала з інтересами бояр, які нерідко відмовлялись від служби великому князю. Все це призводило до конфліктів, намаганню бояр швидше отримати політичну і економічну самостійність. Бояри все частіше погоджувались підтримати свого місцевого князя, оскільки від нього вони найшвидше могли отримати допомогу і захист, наприклад, в непростих відносинах із смердами, міщанами, іноземними завойовниками.

Зростання і посилення міст в ХІ-ХП ст. також прискорило процес розпаду Давньоруської держави. Міста поступово починають вимагати економічної і політичної незалежності, що V дозволило б їм стати центрами удільних князівств із своїми сильними князями, яких підтримували місцеві бояри. В багатьох містах зростала роль міських народних зборів — віче, які виражали ідеї децентралізації, незалежності місцевої влади від Києва.

Не слід забувати і про  таку причину роздробленості Київської  Русі, як втрата Києвом значення великого торгового міста на шляху "із варяг в греки". Уже в ХІ-ХП ст. в період хрестових походів основні торгово-транспортні шляхи перемістились на Середземне море. Головним торговим посередником між Європою і Азією стали Венеція і Генуя. Поступово Київ починає втрачати статус великого міжнародного центру торгівлі. У Києві залишалось все менше засобів для підтримання сильної централізованої влади, для утримання адміністративного апарату і єдиного війська.

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес роздроблення Русі. Із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями-сина-ми. Настає дійсна роздробленість. Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, йшло масове знищення господарств трудівників, військові сили все більше розпорошувались. Вторгнення орд Батия поставило під питання не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний і економічний  лад

У XII — XIII ст. зберігалися  спільні для всіх частин Русі риси економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна  структура. Найбільшими власниками землі були князі, що помітно виділяло їх з кола інших феодалів. Князівський домен (община) був найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його багаточисельних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя.

З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зростання, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої  групи феодалів, як бояри. Бояри були власниками великих вотчин. Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так званими земськими боярами — нащадками родоплемінної знаті. Відома частина представників як однієї, так і іншої групи боярства знаходилася на службі у князя. Великого значення не тільки в ідеологічній, айв економічній сфері життя, почало набувати духовенство. Церковні землеволодіння за своїми розмірами не поступалися боярським вотчинам. Церква і монастирі, подібно до феодалів, захоплювали общинні землі.

В період панування вотчинного господарства помітного значення набуває  помісне або умовне землеволодіння. Князі, бояри, монастирі все частіше запрошували до себе на військову службу різноманітний люд: молодших князівських і боярських дітей, феодалів, що розорилися. За несення служби землевласники наділяли їх ділянками землі - "помістями" - в умовне володіння, тобто на період несення служби. Із такої категорії людей формувався певний прошарок "служилих людей", які по відношенню до селян набували таких же прав, як і феодали. Зазвичай феодали направляли служилих людей в свої віддалені землі управляючими, організаторами виробництва і за це були змушені надавати їм частину свого володіння у формі помістя на певних умовах. Пізніше феодали стали надавати служилим людям, як у винагороду, право збирати з селян податок ("корми"), що приводило до посилення економічної залежності населення. Служилі люди складали так званий "двір" князів і бояр, тому пізніше їх стали називати "дворянами".

У ХП-ХІП ст. відбулися  істотні зрушення в розвитку провідної  галузі господарства Русі — землеробства. Змістом соціально-економічного процесу  був розвиток феодально-кріпосницьких відносин — зростання феодального і церковного землеволодіння і феодальної залежності смердів. У період феодальної роздробленості основна маса селян-смердів із вільних землеробів-общинників перетворилася на оброблювачів земель, привласнених князем, боярами і церквою. Таким чином, смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу. В умовах низького рівня техніки землеробства вотчинники були позбавлені можливості організовувати власні господарства, тому основну частину вотчини — "сеньйорії" — становили селянські господарства, які сплачували феодалам натуральну ренту — оброк.

Натуральна рента гарантувала  певну господарську самостійність  давньоруського селянина. Він був  зацікавлений у результатах своєї  праці, а це підвищувало її продуктивність, забезпечувало в кінцевому підсумку подальший економічний розвиток Давньої Русі.

В період феодальної роздробленості не втрачало свого значення застосування в господарстві феодалів праці холопів, їх примушували працювати в будинку  господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також обробляти орні землі, що належали боярам. Розвиток феодальних відносин вів до певного зростання кількості й таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею, примушуючи їх цю землю обробляти. Тим самим створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально залежного населення.

Внаслідок господарського піднесення в досліджуваний період розбудовуються міста — ремісничі й торговельні  центри. Зростання їхньої ролі зумовлювалося поглибленням суспільного поділу праці, пожвавленням ремесла і торгівлі. Столиця Русі - Київ — і в цей час розвивалася, її площа збільшувалася, а населення досягло 50 тис. чоловік. Це було одне з найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Протягом XII - першої половини XIII ст. у Києві зведено близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного, оборонного характеру. Швидко зростали також великі міста — центри земель: Володимир-на-Клязьмі, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів, Новгород-Сіверський та ін.

У XII - першій половині XIII ст. економічне і політичне посилення  міст сприяло утвердженню феодальної роздробленості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитку економічних зв'язків міста виступають як опора сил централізації, що привело в подальшому до утворення єдиної держави.

Незважаючи на роздроблення, в міру розвитку господарства між  окремими давньоруськими землями не лише зберігалися, а й зміцнювалися економічні, політичні, культурні зв'язки. В народних масах не згасало почуття єдності Русі, що, зокрема, відбивалося в усній народній творчості та літературі. Православна церква також виступала за політичну єдність, хоча й залишалася ідеологічною опорою князівсько-боярської верхівки.

Південно-Західна Русь

В епоху феодальної роздробленості в ХП-ХІП ст. завершуються процеси  виділення окремих земель-князівств. Київ перетворюється із столиці Русі на "стольне" місто Київської  землі. Окрім Київського, на території  Південно-Західної Русі в ХП-ХІП ст. існували також незалежні Чернігівське, Новго-род-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.

З відокремленням нових і  нових князівств багатство, населення  та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Та незважаючи на це, Київ ще довго залишався об'єктом боротьби за впливи. Той, хто володів ним, не тільки пишався престижем правителя "матері міст руських", а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним центром усієї Русі.

Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Як ми вже пересвідчились, розташування Києва на великому торговому шляху "із варяг у греки" відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою - з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочівників. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею у Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне, економічно та соціальне занепадала.

Важливе місце в житті  Південно-Західної Русі належало Чернігово-Сіверській землі з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Стародуб.

Постійну виснажливу війну з половцями змушене  було вести Переяславське князівство. В тяжких умовах постійних князівських  чвар і набігів степняків Переяславське  князівство підтримувало зв'язки з  могутнім Володимиро-Суздальським князівством та діставало від нього допомогу.

Золотоординське іго на Південно-Західній Русі

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня  військово-феодальна Монгольська  держава. В 1206 р. хан Темучин (Чингісхан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. Після смерті Чингісхана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чингісхана Батий. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237-1238 років, незважаючи на героїзм воїнів, були розгромлені війська рязанського і володимиро-суздальського князів. У 1238 році монголо-татарські орди почали завойовувати Південно-Західну Русь. У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись на рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 році повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу Золоту Орду.

Монголо-татарська навала завдала величезної шкоди Півден-но-3ахідній Русі. Завойовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна частина населення була або знищена, або взята у полон. В пожежах, що супроводжували війська Батия, загинули палаци, храми, архіви і бібліотеки, багато інших скарбів культури стародавніх міст. Внаслідок захоплення земель полчищами Батия, на Русі надовго встановилося нещадне та виснажливе золотоординське іго — ціла система правління монголо-татарських феодалів на руських землях.