Політичне життя в Україні за часів Речі Посполитої

Зміст:

Вступ 3

Українська політична, релігійна  думка наприкінці XVI — на початку XVII ст. 5

Висновок 22

Список використаної літератури: 24

Вступ 
          Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу. 
          Українську історію не можна читати без брому — відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги. 
          Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об’єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не Стала черговим коротким епізодомміж довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам’яттю предків, які ціною власного добробуту, власноюкров’ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України. 
         Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може. 
         Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втіленнявіковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування. 
          Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем’яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М.Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників. 
          Ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма, що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених— М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмитриченко, Р. Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко і ін. — намагались зберігати вірність науковій об’єктивності. 
 

Українська  політична, релігійна думка наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Еволюція  українського козацтва Українська політична, релігійна думка наприкінці XVI — на початку XVII ст. Адаптація до політичних, суспільних і культурних умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом, пасивністю української еліти. Її політичне виховання до 1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обмеженого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-московських взаємин, протистояння між прихильниками самостійності Литви і так званою "польською партією". Після Люблінської унії перед українською шляхтою розкрились нові перспективи, можливість участі в загальноєвропейських справах. Приміром, протистояння з Кримом трансформувалось у боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опинилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в Україну концепцій, сформованих Реформацією та контрреформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспільстві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища всередині української православної церкви, спроби польської еліти духовно, релігійно уніфікувати українські землі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному суспільстві, боротьба за захист православної віри набула виняткового політичного змісту. Православ'я в українських землях опинилось наприкінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна верхівка, священики сконцентрували увагу на майнових, побутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко втручались в українські церковні справи, обмежуючись висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втручання польської влади у призначення церковних ієрархів в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою незадоволені були всі верстви українського населення. Спалахнула полеміка між представниками православної та католицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обрядів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу, козацтва. Фактично, це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав всіх її жителів. Започаткував полеміку в 1577 р. польський теолог, письменник-полеміст Петро Скарга книжкою "Про єдність церков". У ній засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії української церкви з Римом, наводились культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об'єднання. П. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священиків православної церкви та ін. Першою спробою викриття ворожості до українського народу папства та католицизму стала книга письменника, педагога, культурно-освітнього діяча Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного" (1587). У ній обґрунтовувалась недоцільність календарної реформи Папи Римського Григорія XIII, містився заклик до всіх православних і передусім до князя Олександра Острозького непохитно стояти на обороні православної церкви. Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступна фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, який доводив правомірність унії між православною та католицькою церквами, заперечувалась можливість світським особам мати голос в цій справі, з'явились праці православних ідеологів Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського. У книзі "Апокрисис" (1597) X. Філалет — представник шляхетської верстви, прибічник Василя Костянтина Острозького (1527—1608) — обґрунтував принцип соборності та ідею демократичної церкви, спростував нападки на константинопольського патріарха, застеріг проти порушень релігійної свободи в Речі Посполитій, доводив, що впровадження унії не відповідає традиціям польського політичного права, засадам шляхетського парламентаризму. З іншої позиції атакував унію православний письменник-полеміст, чернець монастиря на Афоні І. Вишенський. Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість існування церкви без ієрархії служителів, рівність представників усіх станів суспільства. "Хлопи Христові", на думку І. Вишенського, вищі від архієреїв, які засудили Христа, тобто від "іродів" і "пілатів", до котрих прирівнював він владик, які уклали унію. І, Вишенський різко засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контакти із західною культурою, "латинську та мирську мудрість", закликав православних обмежитись вивченням лише церковних книжок. У сучасній науці існують діаметрально протилежні оцінки політичних поглядів українських публіцистів кінця XVI — початку XVII ст. За одними, православні полемісти, передусім І. Вишенський, розробили у своїх працях комплекс реформаційних ідей, що значно посилювали українське суспільство. Натомість М. Грушевський піддав критиці "культурне старовірство" І. Вишенського, яке "мало відповідало... духові часу". Деякі сучасні автори називають І. Вишенського непохитним ортодоксом. Помітним явищем політичного життя наприкінці XVI ст. став доробок київського католицького єпископа, українця за походженням Й. Верещинського. Переймаючись проблемами усунення загрози для України з боку татар, турків та Москви, він чи не першим почав уживати термін "народ український християнський" щодо українського населення замість поширених назв географічного походження ("подоляни", "волинці" тощо); закликав подолати стереотипи у поглядах шляхти на козаків і визнати за ними рівноправність, рицарський статус. У 1590—1596 pp. він розробив кілька проектів перебудови політичного життя в Україні, спираючись на політичну й організаційну модель Війська Запорозького. Йому належить пропозиція щодо створення Задніпровської козацької держави, яка була б своєрідною лицарською корпорацією. Спираючись на тогочасні теорії держави, в яких актуальним було визначення суверенітету через главу держави (государя), вважав, що очолювати її повинен князь, залежний від центрального уряду Речі Посполитої на засадах васалітету. Ця ідея була на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави. Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов'язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братський рух набув самостійного значення в політичному житті, протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів. Перше — Львівське Успенське братство — засноване у 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Вслід за ним виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485). Спочатку братства дбали про забезпечення церков книгами, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами, бідними, зубожілими громадянами. Згодом ставали культурними і духовними осередками українського громадянства в місті або в цілому регіоні, як, приміром, Львівське, Луцьке та Київське. Між 1589—1615 pp. братства виникли майже у 20 містах — Кам'янці-Подільському, Рогатині, Острозі, Перемишлі та ін. Знаковим було заснування 1615 р. Київського братства. У 20—30-ті роки XVII ст. братства постали в містах Наддніпрянщини — Немирові, Вінниці, Лубнах. З 1585 р. починається організаційне оформлення братств. 1 січня 1586 р. Антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, а в грудні 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за ним право ставропігії (автономної церковної організації, не підлеглої юрисдикції місцевих єпископів) з правом зверхності над іншими братствами, нагляду за діяльністю духовних і світських осіб. У братстві були запроваджені загальні збори, членські внески (пів-гроша на місяць), щорічні вибори керівництва — чотирьох старійшин. Львівське братство відігравало значну роль у боротьбі з польським національним і релігійним тиском, добиваючись релігійної та професійної рівноправності українського громадянства, православних з католиками. Окремі риси діяльності українських братств зближували їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. у Західній і Центральній Європі. Братства запроваджували принцип виборності служителів церкви, в тому числі з достойних світських осіб; засновували власні друкарні та школи, вириваючи суспільство з під цілковитої залежності від духовенства. Друкарня Львівського братства у 1574 р. стараннями Івана Федорова видрукувала "Апостол" та "Буквар", а протягом 1591—1722 pp. — 140 книг тиражем 160 тис. примірників, які розходилися по Україні, Білорусі, Валахії, Молдові, Болгарії, Московії, Сербії. У 80-ті роки XVI ст. з'являються братські школи у Вільні (1585), Львові (1586), Перемишлі (1592), Києві (1615) та інших містах, деяких селах. Ректорів та викладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вивчення класичних мов, діалектики, риторики, поетики, гомілетики (духовного красномовства), арифметики, геометрії, музики. Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею політичних провідників. Вони сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київського колегіуму), готували ґрунт для подальшого інтелектуального, духовного прориву, який здійснив "гурток Петра Могили" у 1630—1640 pp.

Брестська церковна унія: політичні причини  та наслідки.

 Деякі  українські церковні ієрархи  засобом подолання кризи в  православній церкві (діяльність  братств вони вважали одним  з її проявів) та упередженості  польського католицького керівництва  стосовно українців вважали унію  з католицькою церквою, що відповідало  настроям частини тогочасного  українського суспільства. Ідею  унії між православною та католицькою  церквами на рівноправних засадах, згідно з домовленостями Флорентійського собору (1439), спершу підтримував князь Констянтин Острозький — впливовий і рішучий захисник православ'я. Однак переговори між українськими владиками, представниками українських світських кіл, польською світською владою та папськими послами затягувались. Згодом прискорили їх, очевидно, зовнішні обставини. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримував титул патріарха Московського і всієї Русі. Це могло призвести до посиленого втручання Москви у внутрішні справи Речі Посполитої під приводом захисту православних в Україні й Білорусі. У 1590 р. шість єпископів — львівський, луцький, холмський та белзький, туровський і пінський закликали визнати верховенство Папи Римського за умови збереження церковного устрою і богослужіння за грецьким обрядом. Найактивніші діячі — К. Терлецький та І. Потій — у 1594 р. підготували програму унії, так звані Торчинські артикули. Наприкінці 1595 р. вони відвідали Рим й уклали офіційну угоду з папою. Тільки після цього в жовтні 1596 р. у Бресті було скликано собор, який мав ухвалити рішення, прийняте групою ієрархів. Фактично одночасно відбулись два собори. За унію виступали митрополит, п'ять єпископів з ігуменами, архімандритами, частиною духовенства і шляхти. Проти — двоє єпископів, велика частина духовенства і шляхти на чолі з К. Острозьким. Король Сигізмунд III спеціальним універсалом підтримав рішення прихильників унії. Виникнення греко-католицької церкви стало подією в політичному житті України, яку не можна оцінити однозначно. З одного боку, українське суспільство замість очікуваного порозуміння ще більше розкололось; розпочалась довготривала завзята внутрішня боротьба, яка стала одним з головних чинників політичного життя до початку Визвольної війни у 1648 р. З іншого — саме греко-католицька церква на західноукраїнських землях протягом XVIII—XX ст. була могутнім фактором збереження національної самосвідомості українців.

Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму  Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму  та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта вела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу  католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно. Безпосереднім приводом до розгляду "українського питання" на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бресті. Його звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К. Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до короля, стала одним з важливих політичних документів доби. "За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, — звертався він до короля, — цим присягу власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам я, сенатор" зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута". Позитивного рішення ухвалено так і не було, Никифор помер в ув'язненні. Надалі українські православні почали ретельніше готуватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили — під командуванням О. Острозького (сина К. Острозького) до місця проведення сейму прибув двотисячний загін. Використовували вони й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, його архімандрита мали право обирати київська шляхта та духовенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот православ'я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов'язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише "людям руського народу" і "чисто-грецької релігії", скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. помітних зрушень на краще добитися не вдалось. Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років XVII ст. У 1623 р. припинено судове переслідування православної церковної ієрархії, яка з'явилась у 1620 р. за підтримки козаків. Рішення сейму (конституція), за яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, монастирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з'явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Це означало, що "де-факто" українське суспільство добилось визнання своїх вимог. Минуло ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Крок за кроком прибічники українства вчились на законних підставах захищати свої права. І якщо на сеймах першого десятиріччя XVII ст. позитивні рішення щодо українських вимог можна пов'язати з певною кон'юнктурою, намаганням поляків здобути підтримку православних у боротьбі за московський престол, то успіхи 20-х років XVI ст. — цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе перебирало козацтво. Еволюція українського козацтва Наприкінці XV ст. на теренах України з'являється нова суспільна сила — козацтво. Назва "козак" вперше зустрічається у половецькому словнику XIII ст. У XIV— XV ст. вона поширюється в Криму на означення кінної варти (приміром, при консулі генуезької колонії Кафи). Так називали найнижчий стан кримськотатарського суспільства XV—XVI ст. Найімовірніше слово походить від тюркського "кай-сак" — легко нав'ючений. Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80—90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на різні промисли (в "уходи") — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою в південних українських степах — на кордоні між Великим князівством Литовським і Кримським ханством. Тому теза про те, що начебто "посилення кріпацтва у Речі Посполитій" спричинило появу козацтва, не відповідає історичним реаліям. З'явилося воно майже за сто років до утворення Польсько-Литовської держави. Впровадження панщини та кріпацтва у Польщі, згодом у Литві тільки стимулювало українське населення до пошуку кращої долі на півдні країни. Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію ("освоєння") зростаючою людністю Великого князівства Литовського. Згідно з сучасними підрахунками у 1450—1647 pp. татари вчинили майже 160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила тільки убитими та забраними на ясир 2—2,5 мли осіб. Отже, охороняти кордон, вести розвідку, пограничні війни з татарськими загонами було нагальною потребою держави. Через це київський воєвода Юрій Пац у 1489 p., намісник Черкас Богдан Глинський у 1493 p., староста канівський і черкаський з 1514 р. Остафій Дашкович, київський пан Криштоф Кмитич (1520) виступали організаторами і навіть безпосередніми керівниками козацьких загонів у сутичках з татарами, московськими посольствами, що ходили до Криму в пошуках союзників у війнах з Литвою. Вони також ініціювали створення постійних залог у прикордонних районах, напади на татарські міста (Очаків) тощо. Водночас багато українців (селян, міщан, шляхтичів) ходило на промисел у незайманий степ пониззя Дніпра. Це явище стало настільки поширеним, що у 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов'язкову сплату козаками мита з прибутку: "а загалом воєводі мають віддавати десяту [частину]".

 Розвиток  козацтва мав три стадії.

1. Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом  століття козацтво було переважно  суспільно-побутовим явищем, не маючи  сталої структури, організації.  Тому і достовірних згадок  про нього небагато. Навіть перша  спроба його організації —  Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552—1558 pp. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напів легендарними сюжетами.

2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає  чисельно, виникає два його різновиди:  низове і городове, формуються  організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони).

 3. Перша половина XVII ст. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ'я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.

Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм центром  Січ на о. Томаківка, що біля м. Марганця Дніпропетровської обл. З 1593 р. до 30-х років XVII ст. Січ знаходилась на о. Базавлук біля с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл. Це був військовий табір і водночас козацька громада, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами. Назва "курінь" означала також одиницю громадської організації. Традиційно їх було 38. Курінь об'єднував до 600 козаків, які мали спільну скарбницю, був військовою та почасти господарською одиницею. Як правило, десята частина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах, роз'їзній службі або у військових походах. Головними елементами політичного устрою Війська Запорозького були загальна козацька рада, інститут кошового. Рада була органом прямої дії, їй належали певні законодавчо-розпорядчі функції. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю, осаула, писаря). Кошовий був військовим головнокомандувачем, зосереджував всю повноту вищої виконавчої, адміністративної та судової влади, політично репрезентував Військо перед іноземними державами. У воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але без загальної ради всього Війська не міг приймати принципових рішень. У всіх листах, рішеннях значилося: "Отаман кошовий з усім старшим і меншим Війська низового Запорозького товариством". Суддя, осаул та писар, курінні отамани входили до адміністрації Війська. Прийняття радою будь-якого рішення супроводжувалось відправленням релігійного ритуалу.

Запорозька Січ

 Тому очевидці XVI—XVII ст. характеризували Січ як "християнську козацьку республіку". Демократична процедура проведення ради спиралась на засади рівноправності всіх козаків, право вільного обрання посадових осіб, підпорядкування меншості рішенням більшості, що політично згуртовувало товариство. Однак ці обставини, а також несформованість колегіальних органів, що схилялись би до принципів опосередкованої демократії, породжувало охлократичні тенденції, маніпулювання умонастроями учасників ради. Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 p., коли Сигізмунд І наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Сигізмунд Август II у 1561 p., 1568—1572 pp. також намагався організувати їх, вивівши з-під юрисдикції прикордонних старост. Але перші офіційні державні реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 p., коли на службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст. Так зароджувалась практика укладання договорів між козаками як самостійною верствою (станом) і державою. Участь у переговорах з послами інших держав про залучення козаків на службу до цісаря зміцнювало в них почуття політичної значущості й сили. На інституційний розвиток козацтва вплинули універсали короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 р. Запропонована ними організаційно-штатна структура регулярного полку та публічно-правове оформлення козацького імунітету в Україні використовувалися й надалі. У 20-ті роки XVII ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. У 30-ті роки XVH ст. старшина Війська Запорозького розділилася на реєстрову з дислокацією у прикордонних містах, та нереєстрову — з дислокацією на Січі. Та все ж українське козацтво було конкуруючим чинником щодо Речі Посполитої, розвивалось на противагу ц офіційним владним структурам. Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток козацтва постійно зростав. Війни між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною, Московщиною значно посилили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони залучали до різних збройних акцій. Так, 2 тис. вояків на чолі з Самійлом Кішкою брали участь у бойових діях в Лівонії. У 1618 р. майже 20 тис. козаків допомагали польському королевичу Володиславу здобути московський престол. Козаки активно ходили у морські походи на Крим і Туреччину. В них, як правило, брали участь до 2 тис. осіб на 30—40 човнах. У 1602 р. 30 козацьких чайок та кілька відбитих у турків галер під Кілією розгромили турецький флот. Гучними подіями стали здобуття Варни (1606), Синопа (1614), погром узбережжя біля Царгорода (1615). У 1616 р. турецька ескадра була розгромлена біля Дніпровського лиману. Посилення феодального гніту в Речі Посполитій значно збільшило приплив новобранців у козацькі лави. Українське населення, яке брало участь в колонізації вільних земель "дикого поля" на південній Київщині, Полтавщині, відчуло присмак свободи, принизливим вважало повернення до стану залежного селянина, з необхідністю відбувати 2—3-денну панщину, платити чинш за землю, яку воно власноруч зробило придатною до сільськогосподарського виробництва. У цей же час активізувалася боротьба за захист національних і релігійних інтересів. Відверте небажання польської еліти задовольнити навіть мінімум прав, свобод, визнати рівноправність українського населення спонукало козацтво до участі в національно-культурному русі. З появою на українському політичному небосхилі гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагайдачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він також домігся об'єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва. У жовтні 1619 р. з тактичних міркувань погодився на принизливі польські вимоги скоротити реєстр до 3000 осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Водночас під прикриттям цього договору в 1620 р. він добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита Й. Борецького, трьох єпископів, записався разом з усім козацьким військом до Київського церковного братства. Сагайдачний (Конашевич) Петро (бл. 1570—1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурно-просвітницький діяч. Народився у родині шляхтича неподалік м. Самбора на Підкарпатті. Навчався в Острозькій греко-слов'яно-латинській академії, що на той час означало досить високу освіченість. У 1601 р. перебрався на Запорозьку Січ, звідки разом з козацькими загонами здійснював воєнні походи у Молдову, Лівонію, а також проти татар і турків. За талант полководця у 1606 р. козацькою радою вперше був обраний гетьманом козацтва. Безпосередньо за його участі Військо Запорозьке стало регулярним військовим формуванням, що здобуло славу як у Європі, так і на Сході. У1618 р. очолив 10-тисячне козацьке військо, що брало участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Добивався від Речі Посполитої більшої автономії України, офіційного визнання Православної церкви, вдаючись до переговорів та компромісів, оскільки реально оцінював можливості Війська Запорозького. Обстоював інтереси поміркованої козацької старшини, водночас був першим гетьманом, який намагався для розвитку Української держави поєднати можливості усіх станів суспільства. У1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії був тяжко поранений і в 1622 р. помер. Похований у Києво-Братському монастирі. Частина козацької спільноти, не розуміючи далекосяжних задумів П. Сагайдачного, обрала гетьманом Я. Бородавку, але ця недовіра тривала недовго. У наступному, 1621 p., Річ Посполита вимушена була знов звертатись по допомогу до козаків та П. Сагайдачного перед загрозою 120—150-тисячного турецького війська. Воно було розбите під Хотином 65-тисячним польсько-українським військом. Це фактично денонсувало обмеження угоди 1619 р. щодо чисельності козацького війська. Контингент українського козацтва протягом 20 років зріс більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в політичній системі Речі Посполитої. Українське козацтво виробило власну емблематику. Найстаріша печатка, що дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату Васильовичу (1596 р.). На ній зображений лицар — козак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак на печатці "коша Війська Запорозького" має на плечі мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на похорон П. Сагайдачного це зображення вперше названо "гербом низового Війська Запорізького".