Політика Центральної Ради

Київський національний  економічний університет

Кафедра   політичної  історії

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

 

 

“Політика Центральної Ради”

                                               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

студент І курсу

ФЕФ, група №3

Бесараб Олександр

 

Перевірив:

Федін В.П.

 

 

 

 

 

 

Київ 2000

 

Зміст:

 

І.     Вступ

ІІ.   Загальна частина :

 

 

1. Політична  обстановка  в Україні  після  перемоги  Лютневої  революції 1917р.  в  Росії 
2. Створення Української Центральної Ради та її перші кроки на політичній арені
3. Проголошення І Універсалу Української Центральної Ради
4. Переговори Тимчасового уряду і УЦР
5. ІІ  Універсал Центральної Ради

 

ІІІ. Висновки

 

ІV. Список літератури

 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

     Новий етап в історії України розпочався революційною грозою в її  східній, підросійській частині. В лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Соціально-політична обстановка докорінно змінилася. Мільйони жителів України відчули пробудження національної свідомості, придушеної століттями перебування у складі Російської імперії. В цей час  на арену вийшла Українська Центральна Рада.

      Її діяльність  неоднозначно оцінюють як її  керівники і сучасники, так   і історики нашого часу. Припустившись  певних помилок, вона поступово  втрачала свій вплив. Це зумовило  в подальшому її поразку.

Але всі науковці підкреслюють неабияке  значення діяльності УЦР  для розбудови незалежної держави  в 90-х рр. нашого століття та для пробудження  масової національної свідомості українського народу. Це доводить актуальність дослідження  діяльності УЦР.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

               

               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Політична обстановка в Україні  після

перемоги Лютневої революції 1917 р.

в Росії.

       

24 лютого в Петрограді здійнялася  хвиля масового страйкового руху, а Державна Дума,  діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого монархія Романових була повалена. Влада зосередилась в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

    Перші телеграми  про революційні події в Петрограді  почали надходити в Україну  28 лютого. 3 березня київська преса  повідомила своїх читачів про  крах самодержавства. У Києві  почали формуватися нові революційні  органи влади. Було створено Комітет (Раду) об'єднаних громадських організацій, який Тимчасовий уряд визнав як своє представництво.

     Паралельно  формувалися ради робітничих  і селянських  депутатів. Переважали  в них представники соціалістичних  партій, в основному російських: соціал-демократи, меншовики, есери.  На противагу  російським партіям широкого розмаху набирає національно-визвольний рух,  очолений українськими партіями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Створення УЦР. Її перші кроки на політичній арені.

 

   Започаткували  діяльність осередку для координації дій українських громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців (ТУП) під проводом Є.Чикаленка, С.Єфремова, Д.Дорошенка, українські соціал-демократи (їх тоді очолював Д.Антонович), згодом до них приєднались М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, які представляли українських есерів, та інші представники революційної демократії.

4 (17) березня 1917 р. було засновано  національну організацію -Українську  Центральну Раду. 7(20) березня головою  ЦР було обрано Михайла Грушевського. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський (представник кооперативних організацій Київщини), Д.Дорошенко (від ТУПу) і Д.Антонович (від українських соціал-демократів). Деякі історики вважають саме цю дату     (7 березня 1917 р.) датою створення УЦР.

     Оскільки до Центральної  Ради входили представники різних  політичних партій і громадських  об'єднань,  вона не змогла одразу сформулювати політичної платформи своєї діяльності. В перші тижні свого існування вона переживала процес організаційного та ідейного становлення.

     9 березня 1917 р. Центральна  Рада звернулася з відозвою  "До українського народу", в якій закликала український народ, селян, робітників, солдатів, городян, духівництво зберігати спокій, обирати своїх людей на всі посади, творити нове вільне життя. І справді, національне життя в Україні активізувалося. Відроджувалися старі і виникали нові політичні організації та партії, відкривались українські клуби, товариства, відновила діяльність ''Просвіта ''.

     Оглядом сил українства і поштовхом до остаточного визначення політичної програми УЦР став Всеукраїнський Національний Конгрес, який проходив у Києві 6-9 (19-22) квітня 1917 р. В його роботі взяли участь близько 1500 чоловік, які представляли всі губернії України, а також Петроград, Москву, Крим, Кубань, Холмщину. У прийнятій резолюції його учасники вимагали автономії України у федеративній демократичній республіці Росія, а також українізації адміністративних, господарських органів і   культурного життя. Конгрес ще вище підніс авторитет Центральної Ради, визнавши її представницьким, законодавчим органом України.

    Конгрес обрав  новий склад Ради. Загалом було  обрано 118 осіб, у тому числі   М.Грушевського - на голову УЦР  і двох його заступників - В.Винниченка  та С.Єфремова .        

    Вплив Центральної Ради  далеко переважав вплив Рад  робітничих і солдатських   депутатів. Повний склад Ради  восени 1917 р. становив 822 члени. Формувалась  вона за рахунок громадських  організацій, політичних партій, територіальних представництв. Всеукраїнська рада селянських депутатів мала в УЦР  212 членів, Всеукраїнська рада військових депутатів - 158, Всеукраїнська рада робітничих депутатів - 100 членів. Політичні партії, професійні, просвітні, а пізніше й національні групи, міста й губернії мали свої невеликі фракції, які відбивали партійні, групові чи регіональні інтереси. Центральна Рада  об’єднала більшість громадських об’єднань, організацій, які  діяли  в Україні в післяреволюційну пору . 

 

Початок   української   армії .

 

    Національне  піднесення в Україні весною 1917 р. охопило і солдатські маси. В їхньому середовищі зростало прагнення до створення національних військових частин. Воно гостро посилилося

після того, як Тимчасовий уряд дозволив полякам формувати  свої легіони в Україні, відмовивши в цьому українцям. У відповідь солдати-українці почали самочинну організацію національних частин.

     Ініціатива  утворення українізованих військових  частин належить самостійникам.  Виходячи з того, що без національної  армії не може бути державності,  самостійники надавали особливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села. Перша українізована військова частина сформувалась в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку ім.Богдана Хмельницького займалася група офіцерів - "Український військовий клуб імені Павла Полуботка", очолюваний самостійником М.Міхновським.

     Саме цього  і побоювалась Центральна Рада. Намагаючись перехопити у самостійників  ініціативу, М.Грушевський і В.Винниченко  погодились на скликання 5-8 травня І всеукраїнського військового з'їзду. З'їзд закликав до "негайної українізації армії", для чого запропонував створити Генеральний український військовий комітет, який би працював у контакті з російським Генеральним штабом. Очолив Військовий комітет С.Петлюра, який дотримувався автономістських поглядів. Саме цього прагнуло керівництво УЦР.

      Водночас з українізацією  армії розгорнулася українізація  флоту, який на Чорному морі  на 75 %  комплектувався за рахунок  жителів України. В березні  1917 р. була утворена Чорноморська рада.

      Було  створено місцеву самооборону,  яка грунтувалась на традиціях  давнини й дістала назву Вільне  козацтво. Вільнокозацький рух поширився  по всій Київщині, на Лівобережжі,  Волині, Запоріжжі. 

     Отже, метою Центральної  Ради стало досягнення автономії України у складі  федеративної Росії. Ідеї самостійників підтримані не були, оскільки до УЦР входили переважно автономісти-федералісти. Основною проблемою для УЦР стало вирішення національного питання. Це дозволило Україні зробити крок  на шляху державотворення.

 

 

 

Вимоги  Української Центральної Ради .

    

      Ставши  провідною силою всього українського  народу, Центральна Рада змогла  рішучіше поставити вимоги перед  Тимчасовим урядом, який не поспішав  задовольнити їх одразу після Конгресу. З цією метою 16 травня 1917р. до Петрограда прибула делегація із десяти членів ЦР, яку очолював В.Винниченко. Висловивши свою прихильність до Тимчасового уряду, вона запропонувала: надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії; утворити при Тимчасовому уряді посаду комісара в українських справах, призначити крайового комісара для всієї України; провести українізацію армії, навчальних закладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володіють українською мовою; звільнити політичних в’язнів. Однак ці домагання української делегації були відхилені. Після цього Центральна Рада обнародувала декларацію, адресовану Тимчасовому урядові, в якій пропонувала передати українське питання на розгляд Міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від УЦР, а у Петрограді при Тимчасовому уряді  створити міністерство у справах України.

    Внаслідок  невдалих переговорів у Петрограді  в Україні вибухнули політичні  пристрасті. 28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з’їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів. Провідною інтонацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголошення автономії. Позиції уряду зазнали осуду.

 

 

 

Проголошення  І Універсалу УЦР.   

 

Щоб і надалі відігравати  роль найвпливовішої організації в Україні, Українська Центральна Рада 10(23) червня видала Перший Універсал УЦР, який був зачитаний через два дні на другому військовому з’їзді у Києві. В акті проголошувалось: ,, … Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейм ) (…)… Оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя. ’’Кожне село, волость, повітова і земська управи мали встановити зв’язки з Радою. Оголошувалось про відмову передавати податок до центральної казни і запровадження одноразового податку на ,,рідну справу’’. Українські організації повинні були об єднати зусилля з демократично обраними організаціями інших національностей.

Вслід за цим було утворено Генеральний секретаріат - виконавчий орган, який очолив В.Винниченко. Генеральним  писарем став П.Христюк (УСРП ), секретарем  військових справ - С.Петлюра (УРДРП), секретарем міжнаціональних справ - С.Єфремов (УПСР). Інші секретарства очолили також відомі діячі українського національно-визвольного руху: Х.Барановський (кооператор), Б.Мартос  (УСДРП), В.Садовський (УСДРП), І.Стешенко (незалежний соціал-демократ), М.Стасюк (УПСР).

    Ставлення  громадськості, політичних кіл  Росії до вільної України не  було однозначним. Російські есери  і меншовики ,,політику українців’’  у питанні самовизначення і  самостійності  розглядали як ,,ленінство в національному питанні’’, вбачаючи в національно-визвольному русі українців тільки реакційну авантюру. Більшовики ж підтримали крок українців, але лише для того , щоб завоювати прихильність широких верств населення .

    Українці зустріли  проголошення Універсалу з радістю і захопленням . На адресу Української Центральної Ради  надходили сотні вітальних телеграм від найрізноманітніших організацій, деякі з них складали присягу на вірність Раді. Проголошення Універсалу викликало в Україні друге  за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Енергія, з якою вибухнув український рух, змусила російську революційну демократію в Україні переглянути свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР програно. Універсал Центральної Ради став провісником неминучої децентралізації Росії в разі її перетворення на демократичну країну.

 

 

Переговори  Тимчасового уряду і УЦР.

  

   Становище склалося  не на користь Тимчасовому  уряду. Тому він був змушений  шукати вихід .

   28 червня 1917 р. до Києва прибула делегація у складі трьох міністрів Тимчасового уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової делегації, відверто заявив, що головна тема переговорів - налагодження взаємин з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Як заявила делегація, він не заперечуватиме проти автономії України, одначе просить утриматись від декларування  цього принципу й залишити остаточне санкціонування  автономії Всеросійським  Установчим зборам. Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б засвідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної   демократії в Україні  і надати їй місце у Раді. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади. Зі свого боку  делегація обіцяла, що уряд, приймаючи закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українського війська.