Причини та характер революції 1648 р

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

ВСТУП…………………………………………………………………....3 с.

РОЗДІЛ I. Причини та характер революції 1648 р…………………….5 с.

РОЗДІЛ II. Рушійні сили та періодизація революції 1648 р…………..9 с.

ВИСНОВКИ…………………………………………………………… 12 с.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ……………13 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  дослідження заключається в тому, що боротьба українського народу за своє соціальне, національне, релігійне та культурне визволення у 1648-1676 рр. є однією з найяскравіших сторінок його історії. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, а друга робила цю активність можливою, створювала ґрунт для її розгортання. І сьогодні, дуже важливо переглянути причини, правильно з’ясувати події національно-визвольної війни через призму сьогодення і зробити відповідні висновки.

На сучасному етапі, з  утворенням незалежної держави України, ми, молоде покоління, повинні чітко  усвідомлювати і знати історію  своєї держави, початки її державотворення  та тернистий шлях до незалежності. Варто не забувати її славних героїв, досліджувати їх діяльність, з’ясовувати  причини їх вчинків, правильно мотивуючи  їх. Тому, на мою думку, варто більше уваги приділити вивченню даної  проблеми.

Об’єкт дослідження: події української національно-визвольної війни 1648 р.

Предмет дослідження: передумови, що спричинили революцію українського народу, хід подій та роль Б. Хмельницького в національно-визвольній війні.

Мета дослідження заключається в ознайомленні та вивченні причин, характеру, рушійних сил і періодизації революції 1648 р.

Завдання роботи:

• дослідити причини та характер революції 1648 р;
• визначити рушійні сили та прослідкувати періодизацію революції 1648 р.

Хронологічні  межі: нижня межа - 1648р. обумовлюється початком Національно-визвольної війни, верхня межа - 1657 р. датується роком смерті Богдана Хмельницького.

Територіальні межі: Чернігівщина, Київщина, Брацлавщина, Поділля і Волинь.

Джерельна база дослідження  надзвичайно об’ємна. Відмітимо окрему літературу, використану при написанні роботи.

До вивчення історії революції 1648 р. звернено багато дослідників серед  яких  насамперед Бойко О. Д., Л.І. Кормич та В.В. Багацький,які в своїх роботах розглядають епоху революційних подій 1648 р. як феномен, як особливе явище, звертаючи увагу на її невід’ємність від загальної історії України. Такі автори як Мокрогуз О. П., Грушевський  М. та Крип’якевич І.П. аналізуючи всі особливості революції автори дають поняття про неї в загальноісторичному значенні.

Методи дослідження: описовий, структурно-генетичний і методика періодизації.

Методи та методологічна база дослідження - принципи історизму, об’єктивності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. Причини та характер революції 1648 р.

 

 

Боротьба, яка розпочалася  в середині XVII ст. на українських  землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої, яка перетворилася на найбільшу європейську державу. На українських землях, що входили до її складу, панувало свавілля польських магнатів та шляхти.

 Причинами української  національної революції були  такі:

1. Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині  і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з «диму», церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України мала Магдебурзьке право, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу [2, с. 340 ].
2. Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.
3. Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

   Також не можна  не сказати про об’ктивні та суб’єктивні причини революції. Суб’єктивними причинами були наступні. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

   Для успішного  початку національно-визвольної  революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.

   По-перше, козацько-селянські  повстання кінця XVI – першої  половини XVII ст. дали українському  народові значний військовий  досвід, піднесли його національну  самосвідомість, психологічно налаштували  на переможну війну. 

   По-друге, існування  Запорізької Січі, розширення її  впливу створювало основу для  розбудови в майбутньому повноцінної  Української держави. 

   По-третє, на цей  період припадає ослаблення королівської  влади. Зміцнення великого феодального  землеволодіння зумовило відцентрові  тенденції у Речі Посполитій.

   Тобто до 1648 р. в  Україні сформувався цілий клубок  серйозних суперечностей, вирішення  яких було можливо тільки силовими  методами. І для їх застосування  склалися необхідні умови [4, с. 226 ].

На жаль, серед істориків  досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська,  громадянська,  польсько-козацька,  визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Такий широкий оцінний спектр, очевидно, пов’язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями «повстання», «війна», «революція» у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв’язок [3, с. 50].

Народне повстання, яке почалося в 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло в національно-визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, глибокі, якісні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію. Треба підкреслити, що аргументами на користь терміна «національна революція» є ті докорінні (революційні) зрушення, що відбулися в житті суспільства в другій половині XVII століття:

• утворення та розвиток Української національної держави;
• встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;
• радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
• скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи; ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної козацької власності на землю;
• звільнення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;
• залучення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів і станів, що проживали в українських землях.

Революція характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне  протистояння (католицизм – православ’я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою [1, с. 152 ].

Революція мала антифеодальний та національно-визвольний характер. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

 Таким чином, в середині XVII століття, втрата національної  еліти, відсутність власної держави,  полонізація, окатоличення, наростаюче  закріпачення селянства спонукали  український народ до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що почалося в 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у національну революцію. Боротьба, яка велась у другій половині XVII ст. носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

 

 

РОЗДІЛ II. Рушійні сили та періодизація революції 1648 р.

 

 

Рушійними силами визвольної війни стали широкі народні маси:

• козацтво, яке взяло на себе роль лідера повстання;
• селянство, яке згуртувалося під проводом козацтва;
• міщанство;
• частина українського духовенства;
• дрібна та середня православна українська шляхта.

Керівна роль належала неполонізованій  козацькій старшині. Головною метою, що всіх об’єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування  в Україні. А очолив визвольну  війну гетьман Богдан Хмельницький [1, с. 152].

 Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. Як відомо, вона почалася в лютому 1648 р.

Нове повстання очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій  Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх  універсалах закликав народ до повстання. Для боротьби проти Польщі Б. Хмельницький уклав союз з Кримським ханством.

Звістка про події на Запоріжжі  швидко поширилася по всіх українських  землях. На Подніпров’ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди  організовувались повстанські загони.

Нині залишається відкритим  питання про хронологічні межі революції, розглянемо основні.

Українська національна  революція у своєму розвитку пройшла  кілька етапів (періодизація за О. Д. Бойко):

1. етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.
2. етап (вересень 1657 — червень 1663 р.) — громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 р.) — боротьба 
за возз’єднання Української держави [ 1, с. 153].

Періодизація української  революції за Кормичем та Багацьким:

I етап (1648 – 1649 рр.), який ознаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем, битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором; час найбільшого розмаху повстання.

II етап (1650 – 1653 рр.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс

III етап (1654 – 1655 рр.) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Польщею.

IV етап (1656 – 1657 рр.), який характеризується укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі [6, с. 167].

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов’язувала з 1654 p., тобто роком укладення Переяславської угоди з Росією, роком «возз’єднання», у якому вбачалася основна мета повстання.

А в сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов’язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте це трактування видається дещо механічним, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер, стали менш масштабними. Обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р. у 1676 р. «Вічний мир» 1686 р. між Росією і Польщею юридично зафіксував поразку України в цій війні [ 7, с. 104].