Реформы Владимира Великого и Ярослава Мудрого

Більш складний образ — "віли", особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Во­ни  фігурують і в південнослов'янських  еротичних піснях. У цьому образі, очевидно, переплелися й уособлення при­родних стихій, і уявлення про  душі померлих та сили ро­дючості.

Значно більше відомостей про русалок, відомих у всіх слов'ян. Цей образ виник внаслідок  взаємовпливу антич­ної та ранньохристиянської  обрядовості у слов'ян. Русал­ка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі. Зафіксова­ний цей  образ у XVIII ст. Значною мірою він  уособлював саме свято або обряд. Цей образ злився з давніми  слов'янськими міфологічними уявленнями: русалка — це дівчина, яка загинула у воді, а тепер зваблює людей  і то­пить. Очевидно, образ русалки  витіснив істинно сло­в'янських  берегинь, водяниць та інших жіночих  водяних духів. Усі ці міфологічні  уявлення слов'янського язич­ництва  наявні у фольклорних і літературних творах.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В цер­ковних повчаннях  згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні  образи: "...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом  треби приносять і біса, глаголемого  трясовицю, творять, отгоняще...". За­стосування  знахарських методів лікування  збереглося у слов'янських народів  до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни  й охоронну магію. Ви­користовували різноманітні амулети, наприклад пробиті  зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кида­ли дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між  за­битими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів-жерців.

Нез'ясованим залишається  питання про давньослов’янських служителів культу, виконавців релігійних об­рядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, скоріше всього, глави  сімей; громадський культ здійсню­вали професіонали — волхви, чаклуни. У  слов'ян склали­ся групи жерців-волхвів, які організовували обрядові "події", керували процесом язичницького богослужіння і вдавалися до гадання. Вони складали календарі, зберігали в пам'яті  міфи. Волхви були наближеними до племінної  знаті, можливо, навіть становили частину  її. Відомі волхви-хмаровідгонителі —  вони повинні були передбачати май­бутнє  і своїми магічними діями створювати необхідну лю­дям погоду; волхви-цілителі — лікували людей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них — гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів і, очевидно, орнаментальних символічних композицій.

Можливо, що волхви вищого рангу, близькі до хранителів, зі своїм  знанням язичницької космології, керували створенням складних і всеосяжних композицій — на зра­зок знаменитого  збручанського ідола. Окрім волхвів-відунів  відомі й жінки-чаклунки, відьми (від "відати" — знати), чарівниці, "потвори", а також волхви-кощунники1. Сказателів називали також баянами, обаятелями, що пов'язане з дієсловом "баяти" — розповідати, співати, за­клинати.

У давньослов'янській релігії  існували священні та жер­товні місця, а подекуди й святилища та храми  із зображен­нями богів: Арконське  святилище на острові Рюгене, свя­тилище в Ретрі, дохристиянське святилище  в Києві (під Десятинною церквою). В сакральних місцях вчиняли культ, основою якого було принесення жертв, інколи й людських.

1 Слов'янське "кощун"  може походити від слова "кістка" — той, хто маніпулює кістками, чародій.