Селянська реформа 1861 році в Україні

Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды». Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимогам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, передбачені грамотою, не була обов'язковою. З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпосних повинностей.

Положення «Про поземельний устрій» закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов'язаного стану, що тривав від двох до дев'яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий, зазначений наділ або ж призначалося 40 чоловічих і 3О жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевості оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки «чоловічими пішими днями» у кількості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губерніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» — від 8,5 до 20 днів. [7]

Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу дармовою працею своїх колишніх, зменшувати площе селянських земель, надавати їм неповні душові наділи.

У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім’ями — 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ревізьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі. Для державних селян (50 % селянства України — 2,2 млн. ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.8

Ще одним напрямком реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, і не допустити переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум, тоді як основна маса одержала менше землі, ніж мала до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян усадебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяется на основаниях, указанных в местных положениях»9. Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між селянами і поміщиком. З цією метою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщику було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє господарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися мінімальні ділянки. Розміри селянських наділів визначалися трьома місцевими положеннями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська.

Крім того, «Положение» передбачало й іншу можливість обмеження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або зазначеного наділу, а решту землі залишити собі.

Певні відмінності мало «Місцеве Положення» про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з садиби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянський наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надлишок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

Внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Найгірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Полтавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кращою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 десятини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31%.10

На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його основу становили дані так званої інвентарної реформи, яку царат насильно здійснив у цих губерніях у 1847—1848 pp., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводилася інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці норми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недоторканою. Тепер відповідно до даного Положення за селянами визнавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.

Ще одним важливим принципом реформи була платність визволення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не було сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замаскував викуп селянської волі, був такий: замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори реформи вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відповідав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорноземних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час викупу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутковість землі.

Порядок проведення викупної операції визначався у спеціальному «Положенні про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь». Відповідно до цього документа селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.

Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про строк та суму викупу. Що стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше, як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню общини.

Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу величезні суми, які хотіли від них одержати поміщики. Допомогу поміщикам надала держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну операцію». Юридично ця операція мала вигляд надання державним банком кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у вигляді 5% державних банківських білетів, викупних свідоцтв та певної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому виділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні правовідносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові правовідносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно перевищували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатковий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викупною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі викупу усього наділу і 25% — якщо наділ був неповним.

Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їхнього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из крепостной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в полном, на основании законов, повиновении владельцев».

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних власників. До них належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Прагнучи матеріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксовані в особливих «Дополнительных правилах об устройстве крестьян, водворенных в имениях мелкопоместных владельцев, и о пособии сим владельцам». [11]

Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 «подушних» наділів вищого або зазначеного розміру. На Лівобережній Україні ця межа дорівнювала 60 «подушним» наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинській дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу.

Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користувалися землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від прирізки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.

Становище так званих фабричних селян (так називалися селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) регулювалося особливими «Дополнительными правилами о приписанных к частным горным заводам людях ведомства Министерства финансов». Такі селяни з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи населення. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах двірських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничозаводських робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) селянських робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою і польовим наділом, який не міг перевищувати встановлених Додатковими правилами розмірів. Селянські робітники, які виконували різні допоміжні роботи, протягом трьох років переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ, продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнювалося до двірських селян.