Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Января 2014 в 12:36, шпаргалка
В данной работе изложены короткие ответы на 76 вопросов.
1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
2. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я.
3. Східні слов'яни: походження, розселення, соціально-економічний розвиток, культура.+
4. Утворення Київської Русі. Основні етапи її розвитку.
5. Політичний і суспільний устрій Русі.
6. Культура Київської Русі.
7. Місце і значення Київської Русі в історії України.
8. Причини і наслідки занепаду Київської Русі.
9. Формування Галицько-Волинського князівства. Суспільні відносини в державі.
76. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Політичні наслідки Другої світової війни та українське питання.
Звичайно, такі умови виключали можливість співдії уряду УНР з Денікіном — і 24 вересня 1919 року Директорія, президент Української Національної Ради Петрушевич і міністри підписали деклярацію, в якій закликали український народ боротися з ворогом — армією Денікіна.
Київська катастрофа виявила глибину ідеологічного розходження між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР не допускали й думки про спілку з Денікіном — ЗУНР ставила за головну мету боротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіном, в надії на допомогу Антанти проти Польщі.
Справа з Антантою щораз більше ускладнювалась. Українська делегація в Парижі бачила неприхильне ставлення Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперно трактувала як частину Росії. Ліберальніше було ставлення до Галичини, бо визнавалося право частин Австро-Угорської імперії на незалежне існування. Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитися від наддніпрянців з єдиної, соборної делегації. Державний секретар галицького уряду В. Панейко та проф. С. Томашівський — почали провадити сепаратні переговори з Мировою комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть про утворення окремої держави з українських земель, що були в складі Австро-Угорщини.
Нещастям для України був невдалий склад делеґації: ні голова її — Г. Сидоренко, колишній військовий ігіігістер Директорії, інтелігентна людина, інженер шляхів, ні Б. Матюшенко, відомий доктор, ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін — не надавалися на ролі дипломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на їхній щирий патріотизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв Г. Сидоренка, як голова делегації. Це була людина чужа Україні, і навпаки — близька до деяких кіл російської еміграції.
Київська катастрофа по суті завершила визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українські війська опинилися між трьома вогнями: большевиками, «Добровольчою армією» та Польщею, яка поступово окупувала Західню Волинь та Поділля. Українська армія не мала запілля. Антанта тримала Україну в стані бльокади, пояснюючи це тим, що пересилана Україні зброя і амуніція можуть потрапити до большевиків. Вона не тільки не допомагала Україні в боротьбі проти большевиків, як допомагала Денікінові, Колчакові та іяшим вождям «білого руху», але навіть не дозволила доставити до України майно, що його Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії за 8000.000 долярів: одяг, санітарні матеріали тощо. Директорія не мала грошей, бо в Кам'янці-Подільському друкували їх надто повільне. Останній літак, що віз надруковані в Німеччині гроші, впав на території Румунії, яка недозволила вивезти їх. Ті гроші (300.000.000 гривень) дісталися до українського уряду тільки в 1920 році. Польща взяла оплату в формі цукру за різне майно, але не дала належної кількости проданого. Тільки Румунія продавала УНР амуніцію.
Українська армія не мала одягу, чобіт. Петлюра писав А. Лівицькому, що перебував тоді у Варшаві: «5.000 пар чобіт, плащів та 5.000 руііДіиць з набоями могли б урятувати наше становище». Єдиним виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у населення; ця реквізиція була переведена З0 жовтня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Становище погіршували незвичайно ранні морози. Виснажені, голодні, погано одягнені, люди легко піддавалися різним пошестям, головним чином пошесті тифу. Шпиталів було замало, не було т медикаментів, ні достатнього медичного персоналу. Смертність була велика.
Майже єдина медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кордону, був потяг Міжнароднього Червоного Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на початку 1919 року, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію, бо Польща відмовилася пропустити його.
Такий був жахливий стан армії в «трикутнику смерти» — між трьома ворогами — Польщею, Советською Росією та денікінською армією.
Становище ускладнювалося тертям між проводом. Після київської катастрофи, Є. Петрушевич на державній нараді заявив, що «наддністрянська армія своєю кров'ю позначила від Збруча до Києва хресний шлях любови до Соборної України . . . У всьому галицький уряд творить одну волю з урядом наддніпрянським». Проте, це були тільки слова. У той самий день, коли Є. Петрушевич виголосив свою промову, генерал М. Тарнавський таємно від нього вислав делегацію до денікінського командування у справі сепаратного договору.
Вчинок генерала М. Тарнавського викликав загальне обурення. Найближчий його співробітник, адьютант Д. Паліїв, писав у 1930 році про сепаратним договір з Денікіном так: «Політичне був це промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах. З військового становища був це крок наскрізь фальшивий». Причиною цього кроку була погана розвідка: в УГА не знали, що армія Денікіна зазнала тяжкої поразки від большевиків, втратила Орел, поспішно відступила на Україну і була оточена на українських землях народними повстаннями.
Зміст договору, що його
підписав М. Тарнавський 6 листопада 1919
року, був такий: Галицька Армія переходить
у повному складі, з усім майном,
у повне розпорядження
Таким чином цей договір з Денікіном скасував Галицький фронт. Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР в Деражні генерал Сальський заявив, що це — «ганебна зрада», диктатор Є. Петрушевич, без відома якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На нараді ухвалено негайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто підписав договір, і віддати їх під суд. Але суд виніс «увільнюючий вирок». А кілька днів пізніше Є. Петрушевич заявив, що треба відмовитися від думки про самостійність і шукати порятунку в союзі з Денікіном, і що с два шляхи: погодження з Польщею або з Денікіном. Польща, мовляв, може забрати Правобережну Україну, а Росія не страшна. Тому треба погодитися на автономію.
У цих словах виявилося ідеологічне розходження двох частин Української Армії; вони стверджують, що галицький уряд не мав ентузіязму в боротьбі, який підтримував ввесь час наддніпрянський уряд.
60. На початку 1920р. Польщею була окупована
велика частина західноукраїнських територій.
У Польщі не було одностайності щодо питання
Українськой Держави, партії та польське
суспільство, розділялись в думках. Деякі
були на стороні Росії, інші - на стороні
України. Варшавський договір було підписано
А. Лівицьким (голова Дипломатичної Місії
УНР в Польщі) та Я. Домбським (та міністр
закордонних справ Польщі).
Головними пунктами Варшавського договору
були:
1) Польський уряд визнавав право Української
Народної Республіки на незалежне існування
на території в межах ..., які будуть означені
договорами УНР з сусідами; Польща визнавала
Директорію та Головного Отамана С. Петлюру
за найвищу владу УНР.
2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося
вздовж р. Збруча, а далі - кордоном між
Австро-Угорщиною та Росією; далі - східнім
адміністративним кордоном Рівенського
повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний
опис кордонів повинна зробити спеціяльна
українсько-польська комісія.
3) Польський уряд зобов'язується не укладати
жодних міжнародніх угод, шкідливих для
УНР. Те саме зобов'язується УНР.
4) Укладається військова конвенція.
5) Угода залишається таємною і не може
бути опублікована без згоди обох сторін.
7
6) Угода вступає в силу негайно по її
підписанні.
Таким чином, Польща визнавала за Україною
право на незалежність, але за це діставала
Східню Галичину, Західню Волинь, Холмщину,
Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою
конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала
велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися
тільки під польським командуванням; економічне
життя було підпорядковане Польщі; мала
бути спільна валюта; залізниці - підпорядковані
польському управлінню. Цей договір залишався
таємним аж до 1926р.
Загалом Варшавський договір викликав
велике обурення, особливо в Галичині,
він перекреслював всю боротьбу Галичини
за незалежність і повернув під владу
Польщі. Як велике нещастя прийняли цей
договір різні прошарки населення. Громадські
діячі вважали, що подальша війна з більшовиками
неможлива.
На основі військової конвенції, зв'язаної
з Варшавським договором, у травні 1920 року
почався спільний похід на Україну об'єднаних
військ Польщі та УНР. Увесь шлях польської
і української армій по Україні відзначався
брутальністю поляків, реквізиціями та
грабунками населення, 7-го травня 1920 року
польсько-українська армія вступила до
Києва: більшовики здали його без бою.
З початку серпня Польща розпочала мирові
переговори з Москвою. Тим часом большевицька
армія наступала на захід - на Замостя-Варшаву,
але наприкінці серпня наступ большевиків
на Замостя відбито, а після того розгромлено
їх під Варшавою. Ця перемога, яку називали
поляки "Чудом над Вислою", врятувала
Варшаву і була в значній мірі наслідком
участи українських сил. Ця перемога дала
можливість почати польсько-українським
силам наступ на південному фронті. Та
коли в боротьбі з більшовиками українська
армія напружувала всі свої сили, Польща
вела переговори з Москвою, 18-го жовтня
1920 року укладено перемир'я. Та Українська
армія опинилася в дуже тяжкому становищі:
її північний фронт був відкритий для
радянської армії.
61. Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РР
Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Дмовський, радянську — К. Данішевський (Мінськ) і А. Йоффе (Рига); УРСР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ.
Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії В. Кедровський, представник уряду УНР С. Шелухин та делегація ЗУНР під проводом К. Левицького. Наслідком переговорів 12 жовтня 1920 був підписаний прелімінар мирового договору та досягнено порозуміння в справі перемир'я, яке вступило в силу 18 жовтня 1920.
Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів і умов, які регулювали різні економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між Росією, Білоруссю і Україною з одного боку, і Польщею — з другого, який залишав за Польщею приблизно 180000 км² на схід від Лінії Керзона. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусі, «згідно з принципом самовизначення народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони, а особливо не дозволяли на творення і перебування на своїй території організацій, які «присвоюють собі ролю уряду другої сторони або частини її території». РРФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національності.
Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а РРФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї і культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті колишньої Російської Імперії. Ризький мир формально набрав чинности після обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і був дійсний до 17 вересня 1939, коли його односторонньо анулював радянський уряд у зв'язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною армією.
1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави - Українська Народна Республіка. Згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР), а сам уряд з переїздом до Харкова зазнав значних змін (на чолі уряду, за рекомендацією В.Леніна, став Х.Раковський; український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи - народними комісаріатами; Тимчасовий уряд перетворився на постійний),
Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли військово-революційні комітети (ревкоми), які були опорними пунктами більшовизму і цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію виконували і комітети незаможних селян (комнезами), які активно створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства - селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р„ коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий
Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.
Політика більшовицької влади після повернення в Україну загалом залишилася без принципових змін, проте в методах її запровадження Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» ур, 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». Але на практиці, звісно, робилося все ДЛЯ того, щоб Україна не мала дійсної незалежності.
За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічно'ї політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму».