Історичний портрет Івана Грозного

У січні 1478 новгородські влади  капітулювали, віче було скасовано, вічовий  дзвін повезли до Москви, замість  посадників і тисяцьких містом тепер  правили московські намісники. Землі  у найбільш ворожих Івану бояр були конфісковані, але інші боярські вотчини Іван III обіцяв не чіпати. Ця обіцянка він не дотримав: незабаром почалися нові конфіскації.

Таким чином, приєднання Новгорода  можна віднести до одного з найважливіших  підсумків діяльності Івана III, великого князя московського і всієї Русі.

Слідом за Новгородом прийшов  час ліквідації незалежності Тверської  землі. Вона опинилася після приєднання Новгорода затиснутою між московськими володіннями, лише на заході межує на невеликому протязі з Великим  князівством Литовським. Тверський  князь Михайло Борисович відчував, що його влади приходить кінець. Цього князя нічому не навчив досвід новгородських бояр, які марно чекали обіцяної допомоги від Казимира : Михайло Борисович уклав союз з королем. Тоді Іван III кинув на князівство свої війська, і Михайло Борисович швидко капітулював. Мабуть не до кінця розуміючи ситуацію, що склалася, він незабаром відправив Казимиру гінця з грамотами, але той був перехоплений по дорозі людьми Івана III. Це був бажаний привід для Івана остаточно вирішити Тверську проблему. 8 вересня 1485 московські війська підійшли до міста, а вже в ніч з 11 на 12 вересня Михайло Борисович з купкою вірних йому бояр втік у Велике князівство Литовське. 15 вересня Іван IIIі його син Іван урочисто в'їхали в місто. Іван Іванович, колишній по матері рідним онуком тверського великого князя Бориса Олександровича, став великим князем тверським. Незалежне велике князівство Тверське припинило своє існування.

В1489 р. до Російської держави  була приєднана Вятка - віддалена і багато в чому загадкова для сучасних  істориків земля за Волгою. З приєднанням В'ятки справа збирання російських земель, що не входили до складу Великого князівства Литовського, було закінчено. Формально самостійними залишалися тільки Псков і велике князівство Рязанське. Однак вони перебувають у залежність від Москви, тому що часто потребували допомоги великого князя.

До складу Російської держави  були також включені народи Півночі. У 1472 р. була приєднана «Велика Пермь», населена комі, карельські землі. Російська централізована  держава ставало багатонаціональним супер етносом.

Таким чином, успішно здійснене  Іваном III об'єднання російських земель сприяло не лише розвитку продуктивних сил держави, а й зміцнило міжнародне становище Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Зовнішня політика Івана III і звільнення Русі від татарського ярма.

У зовнішній політиці Івана III можна виділити три основні напрями: боротьба за повалення іга  Золотої Орди, боротьба з Великим князівством Литовським за повернення захоплених ним російських, українських і білоруських земель, а також боротьба з Ливонським орденом за  вихід до Балтійського моря. Іван III, що володів яскравим  талантом дипломата, в потрібний момент концентрував всю свою силу на якомусь одному напрямку.

Першим завданням, що стояла перед зовнішньою політикою великого князя, була ліквідація ординського ярма. Після 1476 р. Іван вже не посилав в Орду данини. У червні 1480 р. хан Ахмат виступив у похід проти Русі, скориставшись тим, що обстановка в країні для Івана III складалися вкрай несприятлива. По-перше, підняли  заколот брати великого князя - Андрій Галицький і Борис  Волоцький, незадоволені тим, що старший брат не поділився з ними долею померлого в 1472 р. Дмитровського князя Юрія. По-друге, Лівонський орден скоїв напад на Псковську землю, а в тільки що приєднаному Новгороді теж було неспокійно. Скориставшись цим, Ахмат зібрав величезне військо і уклав військовий союз з Казимиром.

У серпні та вересні відбувалися  сутички російських і ординських загонів, основні ж російські  полки стояли на Оці в очікуванні ворога. Великий князь підготував Москву до можливої ​​облозі, а головне, залагодив свої відносини з братами.

На початку жовтня російське  і ординське війська опинилися  один проти одного на берегах притоки  Оки - Угри. Двічі хан намагався форсувати Угру, але обидва рази був відкинутий. На третю спробу Ахмат вже не наважився, а віддав   перевагу поки вступити в переговори. Хан поставив вимогу, щоб до нього з висловленням покірності з'явився сам великий князь чи його син, а також щоб російські виплатили данину, яку заборгували за кілька років. Всі ці вимоги були відхилені, і переговори перервалися. Казимир так і не з'явився, тому що змушений був кинути свої сили на захист Литви від кримського хана Менглі-Гірея. Ні Іван III, ні хан Ахмат так і не ризикнули почати бій. Знамените «стояння на Угрі» тривало до глибокої осені.  Вихід його вирішив  рейд російсько-татарського загону під командуванням воєводи ніздрюватого і царевича Нур-Даулет-Гірея в тил Ахмата, в Поволжі. Дізнавшись про загрозу своїх володінь, Ахмат швидко відступив і незабаром загинув. А Іван III, відчувши сили протистояти ханові, вигнав його послів і відмовився відновити виплату данини.

Так ординське ярмо, загрожувало Руссю два з половиною століття, закінчилося, а майже безкровне «стояння на Угрі» показало і міць молодої держави, і дипломатичне мистецтво Івана III.

Це мистецтво допомогло  Івану знайти правильну лінію  в тому складному клубку міжнародних  протиріч, в якому опинилася Росія. Османська імперія після падіння Візантії захопила Балкани, виявилася на кордонах Німецької імперії. Папа римський припускав створити анти османську лігу християнських  государів, залучити до участі в ній Росію і тим самим підпорядкувати собі і руську церкву. Але Іван III не захопився перспективою отримати «візантійське спадщину». Тверезий політик, він не пішов на зіткнення з Османською імперією. Боротьба з найсильнішою військовою  державою тогочасної Європи могла лише знекровити Русь, а Іван прагнув до мирних відносин з Кримом і Туреччиною.

Провалилися і спроби Німецької  імперії втягнути Івана III в боротьбу між імператором і угорським королем. В  обмін на військову допомогу імператор пропонував великому князеві королівський титул і шлюб дочки Івана зі своїм племінником. Іван III відповів, що «поставлення» на престол має від бога і не хоче отримувати його ні від кого іншого.  Нареченим своєї доньки він погоджувався бачити тільки сина імператора, а не його племінника.

Однак головні зусилля  Росія направила на возз'єднання  російських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського. У 1492 р. помер великий князь литовський і король польський Казимир. Його син Олександр був обраний, як і батько, великим князем литовським, а на трон короля польського сіл  інший син Казимира - Ян-Альбрехт. Таким чином, особиста унія Литви і Польщі була зруйнованою. Іван III скористався моментом загальної плутанини в польсько-литовській державі і несподівано вторгся у литовські межі.

Литовці і поляки виявилися  зовсім не готові до війни, і увінчав  її світ закріпив за московським государем  титул «великого князя всієї  Русі», тому що до Москви відійшли раніше захоплені Литвою землі у верхів'ях Оки, які колись належали місцевим питомою  князям, що перейшов на московську службу. І хоча підсумки війни були закріплені династичним шлюбом між дочкою Івана III Еленой і великим князем литовським Олександром, незабаром війна за сіверські землі спалахнула з новою силою. Вирішальна перемога в ній була здобута московськими військами в битві при Ведроше (14 липня 1500 р.), що значною мірою стало наслідком кавалерійських рейдів казанського царя Махмет-Ахміня, відвернувшись на себе великі сили ворога.

Отже в Івана III були всі  підстави називати себе Великим князем всієї Русі. Дійсно, вся територія  Давньої Русі, за винятком частини, захопленої Польщею, увійшла до складу нової російської держави, якому «належало тепер зробити крок в зовсім інше історичний  час» .

 

 

 

 

5. Внутрішні  перетворення Івана III: Судебник 1497 р.

Створення єдиної держави  зробило вплив на розвиток економіки і соціального ладу Русі. Об'єднання зажадав також створення нового порядку  управління країною. В Москві почали формуватися органи центрального управління - «накази», які були прямими попередниками петровських «колегій» . У провінції головну роль стали грати намісники, що призначалися самим великим князем. Зазнавало зміна і військо. На місце княжих дружин приходили полки, що складаються з поміщиків. Поміщики отримували від государя на час своєї служби населені землі, які й приносили їм дохід. Завдяки цьому поміщики були зацікавлені у чесній та довгої службі московському государю.

У 1497 р. був виданий Судебник - перший загальнодержавний звід законів  з часів Київської Русі. Цей  документ був необхідний для впорядкування  суспільних відносин в новому централізованій  державі.

В основу Судебника 1497 року лягли такі документи, як Російська  правда, Псковська судна грамота, Губна запис, статутні грамоти місцевого самоврядування, поточне законодавство московського князя. Але багато норм були змінені, перероблені, багато з'явилися вперше. Незважаючи на це, багато суспільні відносини не були врегульовані нормами права і їх доводилося вирішувати не за законом, а за звичаєм. Судебник 1497 року в основному містили процесуальне право і лише від частини цивільне і кримінальне.

У відношенні цивільного законодавства  відбулися деякі зміни, тому що в  період Московського царства, зі значним  підвищенням ролі окремої людини в суспільстві, це було неминуче. Цивільне право Московської держави включало в себе три основних інституту: інститут права власності, зобов'язальне право і спадкове право. Суб'єктами цивільного права звичайно були чоловіки, але в Московській державі намітилася тенденція розвитку та прав жінок. Для того, щоб брати участь у цивільних  правовідносинах необхідно було володіти дієздатністю, а також досягти повноліття, тобто 15 років.

У Судебнике 1497 року до цивільного права відносяться статті з 46 по 47 і з 54 по 66. Слід зазначити, що більшість статей Судебника 1550 року, що відносяться до цивільного права, беруть початок з Судебника 1497 року, але є й нові статті.

Інститут права власності  за Судебник 1497 року характеризувався повним або майже повним зникненням самостійної общинної власності  на землю. Общинні землі перейшли у приватні руки – вітчизників , поміщиків, включалися до складу княжого домену. У той же час більш чітко оформлялося вотчинне і поміщицьке землеволодіння.

Судебник 1497 року детально регламентував  питання холопства. Це було пов'язано  з тим, що холопи, а також залежні  селяни становили основну робочу силу феодального господарства. У Судебник викладаються норми, що визначають порядок виникнення і припинення холопства, регулюють відносини власників одного і того ж холопа, встановлюють певні перешкоди для деяких верств суспільства для потрапляння в холопи.

Стаття 56 Судебника 1497 року встановлює, що холоп, який втік з татарського полону, отримує свободу. Це було пов'язано з тим, що існувала проблема повернення полонених, в той період був введений навіть спеціальний податок - лонянічние гроші, на який викуповували полонених.

Статті 57 і 88 Судебника закріплювала дуже важливі положення, що стосуються селян. У цих статтях селянам  заборонялося переходити від одного  господаря до іншого на свій розсуд. Ці статті відбили найбільший етап в оформленні селянської залежності. У попередній період феодального ладу, незважаючи на залежність селян від землевласника, селяни користувалися правом вільного переходу від одного власника до іншого. Але посилення феодального землеволодіння, яке відбувалося за рахунок захоплення або роздачі здавна заселеної селянами землі у власність феодалів. Подальший розвиток продуктивних сил викликали гостру потребу землевласників в робочій силі. Землевласники стали встановлювати невигідні для селян  терміни виходу і обов'язок сплати всіх боргів. Стаття 57 Судебника 1497 року юридично обмежив  вихід селян: за два тижні до Юр'єва дня (26 листопада) і за тиждень після. Таким чином Судебник 1497 року задовольнив вимогам панівного класу, законодавчо оформивши повсюдне обмеження селянського виходу.

У висновку я б хотіла зазначити, що з появою цього Судебника  помітна тенденція розвитку права  на Русі, у тому числі і цивільного. Судебник був направлений на централізацію  держави. Цей правовий документ мав  велике організуюче і прогресивне  значення, так як сприяв завдання об'єднання  і зміцнення російських земель в  єдину багатонаціональну державу. Проте, мабуть, Судебник дещо випередив  час в тому сенсі, що потреба в  загальнодержавному законодавстві  не підкріплювалася рівнем централізації. На місцях великокнязівські намісники  керувалися Статутними грамотами. Але, безсумнівно, його поява зробило  великий внесок у розвиток  російського права.

 

 

 

 

 

 

6. Значення діяльності  Івана III. Зміст «Заповіту».

У 1490 р. у віці 32 років помер  син і співправитель великого князя, талановитий полководець Іван Іванович Молодий. Його смерть привела до довгої династичної кризі, який затьмарив останні роки життя Івана III. Після Івана Івановича залишився малолітній син Дмитро, який представляв старшу лінію нащадків великого князя. Іншим претендентом на престол був син Івана III від другого шлюбу, майбутній государ всієї Русі Василь III (1505-1533 рр.).. За обома претендентами стояли спритні і впливові жінки - вдова Івана Молодого волоська принцеса Олена Стефанівна і друга дружина Івана III, візантійська принцеса Софія Палеолог.  Вибір між сином і онуком виявився для Івана III справою вкрай непростою, і він кілька разів змінював своє рішення, прагнучи відшукати такий варіант, який би не призвів до нової низці міжусобиць після його смерті. Спочатку гору взяла "партія" прихильників Дмитра-онука, і він в 1498 р. був коронований по невідомому до того чину великокнязівського вінчання, трохи нагадувала обряд вінчання на царство візантійських імператорів. Юний Дмитро був проголошений співправителем діда. Однак торжество «великого князя всієї Русі Дмитра Івановича» тривало недовго. Вже в наступному році він і його мати Олена потрапили в опалу. А ще через три роки за ними зімкнулися важкі двері в'язниці. Новим спадкоємцем престолу став княжич Василь. Івану III, як і багатьом іншим великим  політикам епохи  середньовіччя, довелося в черговий раз принести в жертву державної потреби і свої родинні почуття, і долі своїх близьких.