Суспільно політичний устрій Козацько-гетьманської держави (друга половина XVII – XVIII ст.)

 

 

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Юридичний факультет

 

 

З предмету: «Історія держави і права україни»

На тему: «Суспільно політичний устрій Козацько-гетьманської держави (друга половина XVII – XVIII ст.)»

Виконав:

Студент гр. Ю-52

Ластовкін Владислав

 

Перевірив: Власенко В. М.

Дата виконання: 16.11.2015р.

Дата здачі: 19.11.2015р.

 

 

 

 

 

 

 

 

©СумДУ 2015 м. Суми

Суспільно політичний устрій Козацько-гетьманської держави (друга половина XVII – XVIII ст.)

План:

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальний  історичний огляд

Наприкінці 1648 — на початку 1649 рр. гетьман тріумфально повертається до Києва. У цей час відбуваються історичні зміни в поглядах Б. Хмельницького як ватажка народного повстання. Перемоги 1648 р. над польськими військами дали змогу українцям зрозуміти свою силу. Відбувається зближення козацької верхівки з православною церквою. Духовенство та інтелігенція переконують гетьмана в необхідності захисту інтересів не лише козацької верстви, а всього українства. Гетьман стає керманичем українського народу; на нього тепер покладено значно ширші обов'язки.

Таким чином, якщо раніше гетьман міг покластися хіба що на право «військового захвату» в Україні, не маючи династичних прав на управління, то тепер він проголошує польському посольству, що сам Бог дав йому право бути «єдиновладцем і самодержцем руським».

На початку 1649 р. Б. Хмельницький офіційно оголосив свої наміри стосовно перспектив і кінцевої мети війни з поляками. Це сталося 10 лютого 1649 р. під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. Відповідь гетьмана на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, сучасні дослідники оцінюють як програму розбудови української держави. Водночас утворена Українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.

У Зборівському мирі вперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька держава.

Визвольна війна сприяла розбудові української держави. На звільнених землях 1648 р. було утворено центральні і місцеві органи влади, запроваджувався новий адміністративно-територіальний поділ. Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорізького. Найвищим законодавчим органом була Генеральна Рада — загальна рада всього війська. Виконавча і судова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Він скликав Генеральну та старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, організовував фінансову систему, за рішенням ради розпочинав війну, вів переговори, керував дипломатичними зв'язками, був головнокомандуючим збройних сил. Генеральна старшина допомагала гетьману керувати державою.

Територія козацької республіки згідно з умовами Зборів-ського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (200 тис. кв. кілометрів). Населення становило близько 1,4—1,6 млн. осіб. Столицею й гетьманською резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки — на 10—20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Військове-адміністративну владу на території полків І сотень здійснювали полковники і сотники, яких обирали ради. Було ліквідовано велике І середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Формувалася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.

Гетьманська держава мала сильну армію. Її було створено в перший рік війни шляхом об'єднання розрізнених селянських і козацьких загонів. Армія налічувала близько 60-80 тис. козаків і була організована за полково-сотенним територіальним поділом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об'єднувалися в полк. Військо складалося з різних верств населення, більшу частину становило «покозачене» селянство і міське населення. Проте ядром армії було реєстрове й запорізьке козацтво.

У козацькій державі функціонувала своя фінансова система. Керівництво здійснював Б. Хмельницький. Головними джерелами прибутку держави були земля, сільськогосподарські промисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкладали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше — московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування національної монети.

У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових і сотенних судів. У містах діяли міські, а також церковні суди.

Б. Хмельницький з перших місяців війни особливу увагу приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було укладено військово-політичний союз з Кримським ханством, Трансильванією, встановлено дружні відносини з ВалахІєю, Венецією. Завдяки вдалій зовнішній політиці гетьманського уряду козацька держава зміцнила позиції на міжнародній арені.

Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648—1649 рр., формування Української козацької республіки Б. Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчилася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореноЇ держави, ЇЇ міжнародне визнання. Тому 1650 р. характеризувався насамперед Інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьмана України, її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б. Хмельницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Тран-сильванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повноправним правителем Української козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внутрішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарбницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж звичайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «протектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно з договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

2. Суспільний лад

Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654 р. відійшла до Росії, українці називали Гетьманщиною, а московити - Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб'янський, Миргородський і Полтавський. Гетьманщина була відносно густо населеним і добре розвиненим краєм. До неї входило 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло приблизно 1,2 млн. осіб, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа — феодальна земельна власність. З погляду формально-юридичного суспільство поділялося на п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. Між станами і в кожному з них не було рівності. Стани мали окремі соціальні групи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем. Деякі соціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота).

Правове становище класів, різних груп і категорій визначалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний період - царським законодавством і нормативними актами місцевої адміністративно-політичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами генеральної ради, універсалами полковників тощо). Умовами входження України до Росії було передбачено, щоб “шляхтич залишався шляхтичем, козак козаком, а міщанин міщанином”. Селянство ж залишалося окремим станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його “звичайне послушенство”.

Замість польських феодалів панівне становище у суспільстві посідала козацька старшина, родовита шляхта, яка брала участь у війні, міські багатії та вище духовенство. Особливе місце серед панівних верств належало козацькій старшині, яка разом зі шляхтою і духовенством зосередила у своїх руках величезні земельні володіння та інші багатства.

На початок XVIII ст. верхівку суспільної структури Гетьманщини очолила новонароджена знать. Найяскравішим свідченням перемоги елітизму у Гетьманщині було “Значкове військове товариство”. У його списках значилися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 60-х роках XVIII ст. товариство налічувало 1300 прізвищ. Окрім цього, існувало близько 800 осіб, котрі фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини становили близько 2100 знатних осіб із понад 1 млн. загальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли царизм намагався залучити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Тисячі дрібних українських урядовців і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Водночас із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали приватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, окрім того, господарювала ще на 11% землі. Отже, менш ніж 1% населення володіло 50% землі. 

Багатства розподілялися серед панівної верхівки нерівномірно. Декілька родин, зокрема ті, з яких виходили гетьмани та члени генеральної старшини, внаслідок свого впливового становища та зв'язків отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський - 18882, Апостол - 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і звичайно мала тільки маєток із 30 селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри засвідчують, що у Гетьманщині знать була численнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство - навпаки.

 Суспільний антагонізм  між черню та старшиною мав  важливі політичні наслідки, бо  давав змогу царському урядові  нацьковувати одну верству українського  суспільства на іншу. Особливо міцною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у “Хартії дворянських вольностей”. Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань російського уряду. Завдяки своїй відносно якісній освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не тільки в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі - у далекій Грузії.

Наприкінці XVIII ст. українці обіймали деякі найвищі посади в імперії. У 70-80-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Тращинських давали імперії канцлерів і міністрів, котрі допомагали багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Росії. Численні особисті можливості та переваги, що давала служба імперії, значною мірою пояснювала те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. Оскільки ж підвищення по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, дехто з українських дворян переходив на європейський стиль. Розмовляли російською або французькою мовами. Тільки окремі старшини, на яких дивилися поблажливо, мов на романтиків, залишилися вірними Гетьманщині, її традиціям.

Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння та звільняла від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку - привілей, що раніше належав шляхті. Відтак якщо за величиною маєтків більшість козаків мало-чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже-стільки, скільки колись мала польська шляхта. Козакам дозволялося змушувати селян відбувати панщину - право, що зберігалося тільки за шляхтою. Попри всі ці вольності з кінця XVIII ст. спостерігається погіршення становища рядового козацтва.

Внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими для них були економічні проблеми, що випливали з самої природи козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, і воїнами. Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили в борги. Внаслідок цього багато хто продавав свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешкати на своїх колишніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Тільки небагатьом козакам пощастило домогтися титулу старшини. Таким чином, внаслідок занепаду козацтва зменшилася його чисельність - із 50 тис. 1650 р. до 30 тис. 1669 р. і до 20 тис - 1730 р.

Стурбована цим явищем, царська влада 1723 р. і вдруге - 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, які називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити військове спорядження (підпомічників). У той період, коли виборні воювали, підпомічники повинні були забезпечувати їх провізією, служити гінцями і навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим, ніж селянський. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг заможніших товаришів і старшин. Попри ці зміни, економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. У реєстрах 1764 р. фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були тільки 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а водночас і потреба обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі, все це призвело до того, що козаччина в Україні перестала існувати.