Територіальний і адміністративний поділ Запорізької Січі

Територіальний  і адміністративний поділ Запорізької  Січі

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово  зосереджувалися в руках козацької  адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали  за межами Запоріжжя в укріпленнях  — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового  та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково. Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках. Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині. Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі  вже існувало військо  зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли. Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому — білий хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади  була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило  вирішення найважливіших державних  питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний  уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право  на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова  рада скликається рідко. Є відомості  про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі. Одночасно  з падінням ролі Військової ради зростає  значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для  нього. Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний  уряд був центральним органом  управління. Він очолював всю систему  управління і був постійно діючим органом. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний  уряд гетьман: як глава держави, вищий  суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав  універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території  України. Генеральний уряд був вищим  розпорядчим, виконавчим та судовим  органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною  особою був генеральний писар. Він  керував зовнішніми відносинами  та канцелярією, через яку проходили  всі документи як до гетьмана, так  і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний  хорунжий займались військовими  справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська  Запорізького, а також виконував  окремі доручення гетьмана. Генеральний  суддя був вищою апеляційною  інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з  часом витісняє Військову раду.

Що було законодавчим органом Січі?

З формуванням козацького республіканського ладу складається  своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії  Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі  відбувалося у відповідності  з старовинними звичаями, "словесним  правом і здоровим глуздом". Норми  звичаєвого права, які склалися у  Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну  організацію козацтва, роботу судових  органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна  з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну  конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо.  За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа. Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року. В роки Визвольної війни на Запоріжжі і в Україні вдосконалюється вже існуюча правова система. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права. Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників — їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

На Запоріжжі формувалася  і своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію. Основні  судові функції покладалися на військового  суддю, який розглядав кримінальні  й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав  кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке  склалося на українських землях протягом останніх століть. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень  виконували судові функції курінні  та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три  козаки — два третього судять".

В роки Визвольної війни  було здійснено спробу відокремити  судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною  інтонацією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального  управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів  очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового  судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів  виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували  свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними  справами. Домінуючим, як і раніше, був  змагальний процес. Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і  підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право  відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі  та недосконалі. Доказами були: показання  свідків, піймання на гарячому, присяга  тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося  катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися  додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим  доказам, оскільки закон вимагав  укладати деякі угоди тільки в  письмовій формі.

У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє  слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали  на місце злочину, проводили допит  свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.

Яким був соціальний стан реєстрових козаків?   

 Реєстрові козаки, частина  українського  козацтва, прийнята на воєнну службу польсько – литовською  владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові  козаки. Спроби організації реєстрових козаків  сягають 1524, у якому Велике князівство  литовське і король польський  Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький  відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости О.Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І  в 1541 р. Коли українські  старости намагалися організувати козаків відділи гол. для проти татарської  боротьби, польські  королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати проти татарські  акції козаччини. Військо реєстрових козаків  було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2.6.1572, коли було доручено коронному гетьманові Ю.Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки  на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлеґальне становище. Реєстрове козацтво  звільнено від юрисдикції льокальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і козачим старшим призначено черкеського старосту М.Вишневецького. Реєстрові козаки  одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й ін. інсіґнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко  Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військ. шпиталю. Реєстрові козаки  дістали офіційну  назву Запорізького  або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запорізьке  військо — Запорізька Січ юридично для нього не існує. Реєстрові козаки  були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського  козацтва виявилися марними.   

 Під час селянсько-козацьких  повстань 1591-1596 рр. сеймовими постановами  реєстрове козацтво  було ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. В 1-й пол. 17 ст. чисельний склад реєстрових козаків не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік. У 1617 році сейм затвердив реєстрове військо в кількості 1 тис. чоловік. За Раставицькою угодою 1619 р. реєстр встановлювався в 3 тис. чол. Під час Хотинської війни 1620-1621 рр. П.Сагайдачний привів під Хотин 40 тис. козаків. Куруківський договір 1625 р. встановлював 6-тисячний реєстр. За гетьмана М.Дорошенка було сформовано 6 реєстрових полків. Після розгрому козаками польсько-шляхетського війська в Переяславському бою 1630 р.  реєстр було збільшено до 8 тис. чоловік. Внаслідок поразки селянсько-козацького повстання 1637 р. реєстр було зменшено до 6 тис. чол. та обмежено козацьке самоврядування. Складання реєстрів супроводжувалося загостренням боротьби на Україні. Десятки тисяч виключених з реєстру, т.зв. виписних козаків (випищиків), польсько-шляхетський уряд не визнавав за козаків. Щоб позбутися закріпачення, вони тікали на Запоріжжя – центр визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту. Тому під час складання реєстру на Придніпров’ї розміщувалися значні сили польсько-шляхетського війська. Реєстрові козаки  зазнавали утисків від польських феодалів. Польсько-шляхетський уряд роздавав козацькі землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових козаків після Ординації 1638 р. Реєстрові козаки  не раз підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 – 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом К.Косинського, С.Наливайка, І.Сулими, К.Скидана, Я.Острянина та ін. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала свій народ, допомагаючи польсько-шляхетським загарбникам придушувати визвольні народні повстання.  

 Реєстрові козаки  відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу  реєстрових козаків, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис., 20 тис. успіху не мали. Народно-визвольна війна 1648-1654 рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану. Після 1654 р. назва “реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами “городові козаки”, а з 1735 р. – “виборні козаки”.