Трагедії Есхіла

Трагедії Есхіла – це породження епохи становлення і розквіту полісів. А молодший сучасник “батька трагедії” – Софокл – живе в іншу епоху, в епоху найпишнішого розквіту давньогрецької культури, а відтак він переживає і початок занепаду міст-держав, зокрема й афінської демократії. Різниця епох – різниця творів, їх проблематики.

Художні особливості трагедій Софокла:

1)    в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан;

2)    трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві);

3)    драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм;

4)    відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15;

5)    Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій. Вводить прийом ретардації. Прагне до ідеальної завершеності трагедії;)

6)    Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації;

7)    найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії.

Софокловим відкриттям у трагедії було послідовне ствердження думки про те, що людина, попри всю трагічність невблаганної долі, вільна у своєму виборі, у виборі своєї лінії поведінки.

“Антігона” (близько 442 р. до н.е.)

У центрі трагедії – проблема вільного прийняття людиною героїчного і трагічного для неї морального рішення. Дія трагедії розгортається після того, як Едіпові сини Етеокл і Полінік посварилися між собою за владу у Фівах (це сюжет трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”) і у фатальному двобої брати вбивають один одного. Володар Фів Креонт наказує віддати належну шану захисникові Фів Етеоклові, але забороняє поховати Полініка, наказуючи викинути його тіло на розтерзання диким птахам і звірам. Здається, воля Креонта є справедливою, але це не так. Адже існує споконвічний закон: тіло покійника має бути віддане землі. Труп ворога можна поховати за межами поліса.

Антігона, сестра Етеокла і Полініка, порушує наказ Креонта і намагається виконати похоронний обряд над тілом Полініка. Вона виступає на захист загальнолюдського закону шанобливого ставлення до покійника. Закон людяності настільки древній, що люди вважають його встановленим богами. Вустами Антігони Софокл утверджує гуманність на землі: “Волі людини я на землі боятись не повинна”. За непослух Антігона буде покарана, однак її смерть стає її перемогою.

Міф про безсилля людини перед долею Софокл перевів у площину розмови про силу людини, про її безмежні можливості.

Софокл не лякає людину роковими пророцтвами, він навіює думку про відповідальність за свій свідомий чи несвідомий вчинок.

У трагедії “Цар Едіп” (біля 429 р. до н.е.) Софокл скористався художнім прийомом трагічної іронії, суть якого зводиться до того, що глядач знає про хід подій, а дійові особи не знають. Це допомагає глядачеві глибше проникнути у суть конфлікту.

Необхідно звернути увагу на те, що “Цар Едіп” – твір, який будується виключно за принципом єдності дії. Уся дія сконцентрована навколо пошуків убивці Лаія. Порушено світовий порядок: Лаій загинув, але смерть його не відімщена. Пошуки, до яких залучено чимало людей (Креонт, сліпий Тіресій, гонець з Коринфа), нарешті, розкривають Едіпові жахливу істину: він убивця свого батька Лаія і чоловік своєї матері Іокасти. Відкриття істини позбавило Едіпа всього: честі, родини, душевного спокою. Едіп гидкий сам собі. Він розуміє, що не винен, але вчинки його настільки жахливі, що він осліплює себе і прирікає на вигнання.

У коммосі хор ставить перед Едіпом запитання: а, може, “краще не родитись, як сліпому жить?”. Чому Епід не позбавив себе життя? Адже нещастя і страждання Епіда настільки великі, що вони складають межу можливостей людських. Однак специфіка творчості Софокла полягає у тому, що його герой не пересічний, не звичайний, а такий, яким повинен бути – це взірець людини. У Едіпа своє чуття моралі, своє уявлення про добро і зло. Убити себе – простіше всього, це значить втекти від відповідальності за содіяне. І Едіп знаходить у собі сили для більшого: він прирікає себе на темряву, на скитання, щоб спокутувати провину, стати чистим. Едіп сам покарав себе, сам виконав вирок, а, значить, він переміг долю. Так повинна вести себе у житті справжня людина.

Тема трагедії – не мимовільні вчинки Едіпа, а їх викриття, їх упізнавання самим Едіпом.

Передсмертна трагедія “Едіп у Колоні” написана з використанням іншого варіанта міфа про вигнання Едіпа з Фів. У цій трагедії Едіпа виганяють з Фів його сини. Едіп тут вже не злочинець. Він повністю спокутував свій гріх, міра його страждань перевищила міру злочину. Тому боги – боржники Едіпа. Героєві судилася свята смерть у гаю, його прах принесе благословення краю, де він залишиться. Дія трагедії відбувається у Колоні (містечку, де народився сам Софокл). Едіп просить у афінського володаря Тесея дозволу бути похованим у цьому місті. Діставши такий дозвіл,і він зникає і перетворюється на покровителя Колона. Особиста вина спокутувана, але рід Едіпа має загинути, він і загине. Взяти на себе страждання і долю дітей батько не може.

Драматургія Софокла – це пишний гімн людині, людській душі в найкращих її виявах.

До аналізу “Антігони”

–    які риси характеру Антігони слід вважати найбільш виявленими?

–    ваше розуміння самохарактеристики Антігони:

Любить я народилась, не ненавидіть.

–    порівняйте Антігону й Ісмену; чим вони відрізняються у характерах і поведінці?

–    визначіть кульмінаційний момент трагедії (прощання Антігони з життям);

До аналізу “Царя Едіпа”

–    які історичні передумови появи трагедії (Пелопоннеська війна, поразка Афін, падіння Перікла)?

–    чим розпочинається трагедія (описом пошесті у Фівах і з’ясуванням причини лиха)?

–    які три удари зносить Едіп, наближаючись до істини (повідомлення Тіресія, слова Іокасти, розповідь пастуха Лаія)?

–    поясніть зміст фінальних рядків трагедії:

О фіванські громадяни! Подивіться – он Едіп,

Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем.

На його щасливу долю всяк завидував із нас,

А в яку тепер безодню горя лютого він впав!

Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в житті,

За щасливого у світі ти нікого не вважай,

Поки він у пристань вічну без біди не допливе.

 

 

 

2) Сюжети трагедій[ред. • ред. код]

 

Чи не в усіх трагедіях дійшли, що дійшли до нас, увагу глядачів приковує до себе не низка положень або зовнішніх подій, а послідовність душевних станів, пережитих героями під впливом відносин, відразу ясно і остаточно поставлених у трагедії. Змістом «Едіпа» служить один момент із внутрішнього життя героя: виявлення злочинів, зроблених ним, до початку трагедії.

 

У «Антигоні» дія трагедії починається з того моменту, як царську заборону ховати Полініка оголошено фіванцям через глашатая, і Антігона безповоротно вирішила цю заборону порушити. В обох трагедіях глядач стежить за розвитком мотивів, намічених на самому початку драми, і зовнішня розв'язка тієї чи іншої драми могла бути легко передбачена глядачем. Будь-яких несподіванок, заплутаних ускладнень автор у трагедію не вводить. Але при цьому Софокл дає нам не абстрактні втілення тієї чи іншої пристрасті або схильності; герої його — живі люди із слабкостями, притаманними людській природі, зі знайомими кожному почуттями, звідси неминучі хвилювання, помилки, злочини тощо. Персонажі, що беруть участь у дії, наділені індивідуальними рисами.

 

У «Еанті» (Аяксі) душевний стан героя визначено подією, що передує дії трагедії, і те, що складає її зміст, це — резолюція Еанта на самогубство, коли він відчув усю ганьбу діяння, які він вчинив у стані божевілля.

 

Особливо яскравим зразком манери поета служить « Електра». Вбиство матері визначене Аполлоном, і виконавець його повинен з'явитися в особі Ореста, сина злочинниці Клітемнестри; але героїнею трагедії обрано Електру, вона приходить до рішення, згідно з божеською волею, незалежно від оракула, глибоко ображена поведінкою матері. Те ж саме ми бачимо в «Філоктеті» і «Трахинянках». Вибір подібних сюжетів і подібна розробка основних тем скорочували роль надприродних факторів, божеств чи долі: для них залишається мало місця; з легендарних героїв майже знімається друк надлюдського, яка відрізняла їх у раніших переказах. Як Сократ звів філософію з неба на землю, так трагіки раніше його звели напівбогів з їх п'єдесталів, а богів усунули від безпосереднього втручання в людські стосунки, залишивши за ними роль верховних керівників доль людини.

 

Катастрофа, що осягає героя, досить підготовлена ​​його особистими якостями залежно від навколишніх умов, але, коли катастрофа вибухнула, глядачеві дається зрозуміти, що вона згодна з волею богів, з вимогами вищої правди, з божеським визначенням, і пішла у науку смертним за провину самого героя, як в «Еанте», або його предків, як в «Едіпа» або «Антигоні». Разом з віддаленням від людської суєти, від людських пристрастей і зіткнень, божества стають більш спірітуалістичними, а людина більш вільною у своїх рішеннях і вчинках і відповідальнішою за них. З іншого боку, вирок про винність людини ставиться в залежність від його мотивів, від ступеня його свідомості і навмисності. В самому собі, у власній свідомості і совісті герой носить або осуд, або виправдання для себе, і вимога совісті збігається з вироком богів, хоча б воно виявлялося в явному протиріччі і з позитивним законом, і з споконвічними віруваннями. Едіп — син злочинного батька, і він змушений терпіти кару за провину батьків; і вбивство батька, і кровозмішення з матір'ю встановлені божеством і передбачені йому оракулом. Але він особисто, за своїми власними якостями, не заслуговує настільки тяжкої долі; злочини здійснені ним в невіданні, і до того ж викуплені приниженнями і душевними випробуваннями. І цей самий Едіп здобуває собі милість від богів, він отримує не лише повне прощення, а й славу праведника, удостоєного долучитися до сонму богів.

 

До того ж роду, що заплямований злочинами, належить Антігона; вона порушує царську волю і за те засуджена на страту. Але вона порушила закон з чистого спонукання, бажаючи полегшити долю померлого брата, і без того нещасного, і переконана в тому, що її рішення буде завгодно богам, що воно узгоджується з їх законами, що існують від віку й більш обов'язковими для людей, ніж будь-які закони, вигадані людьми. Антігона гине, але як жертва помилки Креонта, менш чуйного до вимоги людської природи. Вона, залишає по собі пам'ять гідної жінки, її великодушність, правота її оцінені після смерті усіма громадянами Фівів, засвідчені на власні очі богами і каяттям самого Креонта. В очах не одних греків смерть Антігони варта того життя, на яке приречена сестра її Ісмена, яка ухилитися від участі у виконанні боргу, що лежить на ній, зі страху смерті. І ще в більшій мірі смерть Антігони варта того життя, яке засуджено Креонта, котрий не знаходить собі підтримки та виправдання ні в оточуючих, ні у власній совісті, який зі своєї вини втратив всіх близьких йому і дорогих, під тягарем прокляття коханої дружини, яка ж загинула через нього. Так скористався Софокл іменами і положеннями, створеними задовго до нього в іншому настрої, для інших цілей народної фантазією і поетами. У розповіді про гучні подвиги героїв, що діяли на уяву багатьох поколінь, про чудесні пригоди з напівбогами, він вдихнув нове життя, зрозумілу його сучасникам і наступним поколінням, силою своєї спостережливості та художнього генія викликав до діяльного прояву найглибші душевні емоції і викликав у своїх сучасників нові думки і питання.

 

Як новизною і сміливістю питань, що піднімаються автором, так ще більше схильністю афінян до діалектики, пояснюється загальна особливість софоклових трагедій в порівнянні з новою драмою, а саме: основна тема трагедії розвивається в словесному змаганні між двома противниками, причому кожна сторона доводить свої положення до його крайніх наслідків, відстоюючи своє право; завдяки цьому, поки змагання триває, читач отримує враження лише відносної справедливості або помилковості того та іншого становища; зазвичай сторони конфлікту розходяться, з'ясувати подробиці спірного питання, але не пропонуючи сторонньому глядачу готового висновку. Висновок глядач або читач має витягнути з драми самостійно. Ось чому в новій філологічній літературіи існують численні і суперечливі спроби відповісти на питання: як дивиться на предмет суперечки сам поет, яку зі сторін він підтримує і визнає за нею правду. Чи правий Креонт, що забороняє ховати рештки Полініка, або чи права Антігона, яка всупереч царській забороні здійснює обряд поховання тіла брата? Чи винен, або чи не винен Едіп у вчинених ним злочинах, і отже чи є справдливим те лихо, яке він переживатиме тощо? Однак, герої Софокла не лише змагаються, вони переживають на сцені важкі душевні муки від лих, що їх спіткали, і лише знаходять собі полегшення від страждань в усвідомлені того що правда на їх боці, або того, що їх злочин скоєно через незнання або зумовлений богами. Сцени, сповнені глибокого пафосу, є в усіх уцілілих трагедіях Софокла, і немає в цих сценах ні пихатості, ні риторики. Такими є плачі Деяніри, Антігони, Еанта перед смертю, Філоктета, що обманом потрапив у руки найлютіших ворогів, Едіпа, який переконавшись у тому, що він сам — той негідник, який накликав гнів богів на землю Фів. Цим поєднанням високого героїзму, за рахунок якого герої за необхідності захищають правду або здійснюють подвиг, і ніжного співчуття до лиха, яке трапилося з героями, коли борг вже повернули або фатальна помилка непоправна, Софокл досягає високого ефекту, розкриваючи у своїх образах риси, які споріднюють його персонажів зі звичайними людьми і викликають до них більше співчуття.

3)

Трагедія людьської свідомості у творі Софокла "Цар Едіп"

 

 

 

Трагедію "Едіп-цар" часто розглядають як трагедію долі. Нездатні збагнути звязок подій, люди пояснювали несподіване лихо долею: так судилось.

 

Усталеним художнім засобом у Софокла є прийом контрасту як у зображенні долі окремих персонажів, так і в системі художніх образів. Становище Едіпа на початку трагедії "Цар Едіп" різко контрастує з тим, у яке він потрапляє в кінці. Спершу це абсолютно щаслива людина, яка має трон, багатства, вродливу дружину, чотирьох дітей і, найголовніше, є шанованою серед співгромадян за свою чесність, справедливість і постійне бажання їм допомагати. У фіналі Едіп опиняється у прямо протилежному становищі не тільки втрачає все, але й стає сліпим жебраком. Контрастність дає авторові змогу особливо підкреслити чорно-білими тонами слабкі й сильні сторони персонажів. Адже мова трагедій Софокла вже не така велична, як в Есхіла. Вона втратила пафос, позбулася архаїчних виразів, стала значно простішою і, за словами самого поета, "найбільш відповідала характерам героїв". Дізнавшись правди, Едіп виколює собі очі. Він сам карає себе за скоєний злочин і стає морально вище богів, які прирекли його на муки.