Україна в період Другої світової війни (1939-1945)

Україна в період Другої світової війни (1939-1945)

ВСТУП

Наприкінці 1930-х років  у Європі розжарювалася міжнародна ситуація. Дві тоталітарних держави  – Німеччина й СРСР готувалися до територіальних захоплень. Їхні інтереси зіштовхнулися в Іспанії, де все-таки гору взяв профашистський уряд генерала Франко, що підтримував нацистський уряд Німеччини. Потім, була захоплена Австрія під приводом з’єднання німецьких земель. Пізніше, в 1938 році шляхом військового тиску була захоплена частина Чехословаччини (так звана Судетська область), а небагато пізніше окупована й сама Чехословаччина.

Однак цього Німеччини  виявилася мало й нацистська верхівка, на чолі з Адольфом Гітлером, почала готуватися до війни в Європі. Агресивні  плани Гітлера вимагали забезпечення позиції нейтралітету з боку СРСР. Радянський уряд який прагнув запобігти створення антирадянської коаліції в Європі, наприкінці 1938 р. узяв курс на зближення з фашистською Німеччиною.

З призначенням на посаду наркома  іноземних справ у СРСР В. Молотова радянсько-німецькі переговори придбали офіційний характер, хоча і продовжували проводитися в обстановці таємності. А в серпні 1939 р. в Москву прилетів представник Гітлера - Рибентроп. Через нього Гітлер запропонував Сталіну розділити між собою Польщу, а також Естонію, Литву й Латвію, на що Сталін відразу погодився. Для широкої громадськості Рибентроп приїхав для того, щоб провести офіційні радянсько-німецькі переговори, на яких німецька сторона заявила, що будь-які політичні, економічні, територіальні інтереси СРСР будуть задоволені. Представники Німеччини також проінформували радянську сторону про плани почати бойові дії проти Польщі після 25 серпня 1939 р.

У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний пакт про ненапад і секретні протоколи  до нього. Пакт передбачав наступні зобов'язання сторін:

- не воювати один з  одним; 

- не брати участь в  угрупованнях держав, спрямованих  проти іншої сторони; 

- усі суперечки один  з одним вирішувати винятково  мирним шляхом;

- підтримувати постійні  контакти між собою й інформувати друг друга в питаннях, що торкаються загальних інтересів.

У згаданому таємному протоколі  йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца. На всіх захоплених територіях установлюється сталінський режим. Заарештовувалися політичні й культурні діячі. Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР.

Гітлер купив нейтралітет  СРСР і радянський уряд мовчало, коли німецькі танки вторгалися на територію  Франції, Бельгії, Данії, Югославії, Норвегії, Греції й інших країн. А СРСР вирішило захопити нові території й наприкінці 1939 року оголосило війну Фінляндії. Але мужній фінський народ вів героїчну війну з нахабним агресором. Маючи величезну перевагу в живій силі й техніку, СРСР не вдалося зломити фінський народ, і навесні 1940 року був укладений мир, по якому СРСР одержував невеликі території на Карельському перешийку й у Заполяр`ї. Ця війна показала німецьким фашистам погану боєздатність радянської армії, а уряд Фінляндії ця війна підштовхнула до союзу з Німеччиною проти СРСР.

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок  тих докорінних змін, до яких вона могла  призвести. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України  становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Більшість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація.

1 вересня 1939 р. нападом  Німеччини на Польщу почалася  Друга світова війна. 17 вересня  польський кордон перетнули війська  Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України. Для цього застосовувалися не лише репресії. З тактичних міркувань було зроблено ряд кроків, спрямованих на обмеження польського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала мовою викладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті.

Однак у становищі нових  територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької  радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національно налаштованої Галичини

на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в 

Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. З осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України. Довгождане возз'єднання українських земель виявилося кривавим.

22 червня 1941 р. Німеччина  порушила радянсько-німецький договір  про ненапад, її армія без  об’яви війни напала на СРСР. Германський фашизм намагався  перетворити Східну Європу в  “життєвий простір для арійської раси”, загубивши проживаюче там населення. Програма такого «освоєння» європейської частини

СРСР була викладена у  розробленому керівниками гітлерівського рейха документі під заголовком «Генеральний план Ост». Такими були наміри нацистів. Але попередньою ціллю вони вважали остаточне розорення радянського народу, щоб лишити його не лише матеріально-технічних коштів для продовження боротьби за соціалізм, свободу й незалежність, а й самих коштів існування.

Таким чином, захоплення матеріальних ресурсів й багатств Радянського союзу офіційно проголошувався однією з основних цілей війни. Планувалось не тільки присвоєння усіх економічних ресурсів Радянської держави, але й остаточне пограбування громадян Країни. Напередодні нападу на СРСР керівники Німеччини і вермахту розробили інструкції й директиви, згідно яким на радянській землі необхідно було встановити режим фашистського терору і беззаконня. Солдатам й офіцерам вермахту завчасно були дані права на мародерства, безлад і насилля. Ці розбійні «права» фашистські загарбники використовували в повній мірі. Перед нападом на СРСР в розпорядженні Німеччини опинились промисловість, сировина, людські ресурси, захоплених нею європейських країн, що різко збільшило її військово-економічний потенціал.

Розробка детального плану військового нападу на нашу країну була розпочата в липні 1940 року. Остаточний варіант, отримавший назву «план Барбаросу», був затверджений 18 грудня 1940 року. Він базувався на ведінні «блискавичної війни» - «блицкрига». Гітлерівські стратеги планували нанести поразку Радянському Союзу в короткочасній компанії і закінчити війну восени 1941 року. Вони розраховували швидко заволодіти найважливішими промисловими й політичними центрами і приєднати до Німеччини всю європейську частину.

Гітлерівська  Німеччина зосередила вздовж кордону  СРСР 190 дивізій (5,5 млн. солдат й офіцерів), майже 4 тисячі танків , біля 5 тисяч  бойових літаків, понад 47 тисяч мінометів  й озброєння. Це була найбільша в  історії армія вторгнення. В східних  прикордонних військових округах СРСР було зосереджено 170 дивізій (майже 3 млн. бійців й командирів), більш ніж половина всієї бойовій техніки. Червона Армія не поступалася агресору в численності бойовій техніки й

сучасної зброї, але значно відставала в умінні розпоряджуватись ним. Невистачало транспорту, засобів зв’язку.

Я вважаю, що великий  шкоду підготовці радянського народу до війни,

дієздатності  армії було зроблено військово-стратегічними  помилками Сталіна, репресіями по відношенню командирського складу. Під його впливом в основу оборони були поставлені цілі не допустити вторгнення ворога на нашу територію.Коли стало відомо, що напад фашистської Німеччини на СРСР неминучій, ввечері 21 червня в прикордонні округи була направлена директива з підписом народного комісара оборони С.К. Тимошенка і начальника Генштабу Червоної Армії Г.К. Жукова. В ній повідомлялось, що «з 22 по 23 червня 1941 року

можливий раптовий напад німців…», і пропонувалось  вийти на вогневі позиції, всі  частини привести в стан бойової  готовності. Ця директива не встигла дійти до багатьох частин та з’єднань або дійшла, коли війна вже почалась.

В неділю, 22 червня 1941 року, о 4 годині ранку фашистські війська завдали артилерійський удар по прикордонним районам СРСР та вторглись до його меж. Тисячі тонн смертоносної ваги впали на аеродроми, залізничні шляхи, військово-морські бази, лінії зв’язку, сховища військового спорядження, на сплячі радянські міста. Гітлерівці повели наступ на трьох стратегічних напрямках – Ленінградському, Московському та Київському. Тут фашистське командування зосередило найбільшу кількість сил, у тому числі основні танкові з’єднання.

Раптовість  нападу дозволила гітлерівській  армії отримати значну перевагу. Початок  війни був катастрофічним. Багато прикордонних застав і з’єднань, які прийняли на себе силу першого удару, загинули. Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. Велика кількість вояків потрапило в полон. Через шість днів після початку війни пав Мінськ. Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР Англія офіційно заявила, що буде співпрацювати з Радянським Союзом, а на початку грудня 1941 року, після бомбардування Японією американської бази Перл-Харбор на Гаваях, на боці СРСР у війну вступила США. Таким чином Й. Сталін «потрапив» в антигітлерівську коаліцію.

Не дивлячись на важкі  умови військових дій, захисники  Вітчизни з перших днів війни проявили мужність й героїзм. Відступ радянських військ супроводжувався жорстокими боями. Яскравим прикладом героїзму – оборона Брестської фортеці.

Що стосується України, то вона займала особливе місце у  загарбницьких планах фашистів. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України  десятки мільйонів людей, переселивши  сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини. Для досягнення поставленої мети на київському напрямку була розгорнута група армії «Південь» (командуючий – генерал-фельдмаршал Рундштедт). Її задачею було знищення радянських військ на Правобережній Україні, вихід до Дніпра і розвиток наступу на схід.

Перші місяці війни були найбільш важкими і трагічними для  радянських військ. Німецькі війська  і їхні союзники швидко просувалися  всередину України.

25 червня був узятий  Луцьк, 27-го - Дубно, 28-го - Рівне, 30-го червня - Львів і Тернопіль. До середини липня німці контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину і Бессарабію. Вирішальної для подальшого ходу воєнних дій була битва під Уманню (10- 12 серпня 1941), під час якої були розбиті частини Червоної Армії, що утримують підступи до Центральної і Східної України. Радянські війська не могли стримати натиск ворога. Німецькі війська легко проривали радянську оборону і брали в оточення частини Червоної Армії. У середині вересня 1941р. супротивник взяв в оточення київське угруповання радянських військ

Південно-Західного фронту, загальною чисельністю 650 тис. чоловік. Після 72 днів оборони частини Червоної Армії залишили столицю України. 300-тисячне 

угруповання румунських військ з 5 серпня 1941 р. повели наступ на південний схід, метою якого було взяття Одеси. 15 вересня 1941 в. супротивник розпочав генеральний наступ й оточив місто. Цілий місяць радянські війська відбивали люті атаки ворога. 16 жовтня була проведена операція по евакуації Одеського укріп-району. Героїчна оборона міста закінчилася. В Одесу вступив ворог.

Наприкінці вересня 1941 р. різко погіршилося положення  частин Південного фронту, що діяли  в південних областях України. Фашисти, захопивши Каховський плацдарм, вийшли на Чонгарський перешийок. Частини Приморської армії – 90 тис. бійців і командирів зайняли позицію в Криму. Але удержати півострів під своїм контролем їм не удалося. 29 жовтня супротивник прорвав фронт, і Приморська армія була змушена відступити до Севастополя, а 51-я армія на Керченський півострів. 16 листопада під тиском супротивника війська

51-й армії змушені були  залишити Крим і евакуюватися  на Таманський півострів. 22 серпня 1942 р. Червона Армія залишила  м. Свердловськ Луганської області.  До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Тринадцять місяців замість планованих декількох тижнів утратив вермахт при захопленні України. Величезними були людські та матеріальні втрати.