Виникнення держави Неманичів. Її вплив на історичній процес

 

 

ВИНИКНЕННЯ  ДЕРЖАВИ НЕМАНИЧІВ

 

План

 

Вступ………………………………………………………………………………3

Передумови  утворення держави Неманичів……………………………………5

Піднесення  держави Неманичів…………………………………………………7

Політичний  розвиток держави………………………………………………….12

Висновок………………………………………………………………………….13

Список літератури………………………………………………………….……14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Формування  державності у слов'янських племен, що оселилися на заході Балканського півострова, було більш тривалим, ніж  у Болгарії. Слов'янське вторгнення навіть сповільнило становлення  державної організації у місцевих народів, які з I століття перебували під владою спочатку Риму, потім остготів, а з VI ст. - Візантії і з VIII ст. поступово почали самовизначатися в політичному відношенні. Області, що примикали до Адріатичного узбережжя, майже повністю перебували під контролем Візантійської імперії, хоча тут і не було встановлено регулярної місцевої адміністрації. Ще одним чинником, що істотно вплинув на формування державності - різна етнічність населення. Слов'яни не скрізь переважали, на північній частині Балканського півострова великим був вплив утвореного близько 1000 р. Угорського королівства. Тільки до Х - XI ст. позначився поділ на народності хорватів, сербів, чорногорців, самовизначення яких знаходило вираження і в освіті своїх міжплемінних протодержавних спілок.

Об'єктом  даної роботи є держава Неманичів.

Предметом даної роботи виникнення та розвиток держави Неманичів у другій половинині XII - першій половині XIV ст.

Метою дослідження  є розглянути період історії виникнення та піднесення держава Неманичів.

 Для  досягнення даної мети було  поставлено такі завдання:

• розглянути умови, що передували утворенню держави Неманичів;
• дослідити історію розвитку держави Неманичів;
• розглянути політичний розвиток у внутрішньому житті держави.

Нижньою хронологічною межею є кінець Х ст., коли об’єднання задруг прийняли форму ранніх держав або протодержав. Верхньою хронологічною межею є кінець ХІV ст., коли об'єднані війська сербів і слов'янських князівств були розбиті армією османів-турків.

  Говорячи  про історіографію, слід зазначити,  що найбільш суттєвою та детальною  з цього питання є підручник  «История  южных и  западных  славян.   Под ред. Матвеева  Г. Ф.,   Ненашевой З. С.»,  в якому приділено детальну  увагу виникнення держави, її  розвиток та занепад. Також  цінною є «Хрестоматія з історії західних та південних слов'ян за ред. В. І. Ярового.», в якій розміщенні джерела, на базі яких, ми можемо розглядати цей період.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Передумови утворення держави  Неманичів

 

Південно-західні  слов'янські народи міцніше інших  зберігали общинні і кланові  підвалини додержавного побуту. Основою  суспільного укладу в більшості народів була задруга - особлива велика сімейна громада, яка представляла не тільки міцний господарський колектив (із загальними володіннями і навіть загальним споживанням), але й військово-адміністративну одиницю. На чолі задруга стояв глава роду (домачін, господар), який разом зі своєю дружиною управляв усіма справами великої родини (її члени були ріднею 2 - 3 поколінь або прийомними) і мав необмежену владу над членами, включаючи право суду і розправи. Візантійське панування в особливості сприяло консервації задруга, перетворивши її і в адміністративну і фінансову одиницю. Складні умови життя в гірській місцевості перешкоджали розпаду задруга. А все разом гальмувало феодалізацію південнослов’янських народів.

Об'єднання  десятків і сотень задруг в рамках колишнього племінного союзу або нової територіальної області становили жупу на чолі з жупаном - князем. До Х - XI ст. ці об'єднання прийняли форму ранніх держав (або протодержав - в залежності від ступеня складності адміністративних і господарських зв'язків). Стабільність і деяку політичну міцність раннім державам додали міста, які активно росли в особливості на Адріатичному узбережжі. Такими   ранніми державами стали Хорватське королівство (X - XI ст.) і Сербське князівство (середина Х ст.). Найбільш значним утворенням стала Зетська держава, ядром якої були землі Чорногорії, але яка включила тимчасово і всі сербські області (середина XI ст.). Як правило, повну політичну самостійність протодержави набували разом із звільненням з-під влади Візантії.

На початку XII ст. почалося піднесення однієї із сербських жуп - Рашки (навколо середньовічного міста Раса). Територіальне зростання і внутрішнє зміцнення князівства були взаємопов'язані з укоріненням в сербському суспільстві феодальних зв'язків за візантійським зразком, великої земельної власності, духовних володінь. Важливу роль у будівництві державності відігравала церква. У правління жупана Стефана Неманя (1070 - 1096) Рашка знайшла єдність державної влади і монархічних установлень. Стефан став і засновником нової династії - Неманичів, з якими було пов'язано появу і розквіт нової крупної держави.¹

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Піднесення держави Неманичів

 

Історію піднесення Неманичів і правління  родоначальника династії можна звести до наступних моментів:

1) кінець 60-х - початок 70-х рр. XII століття: зайнявши великожупанский трон  всупереч волі візантійського  імператора і змістивши при  цьому свого старшого брата,  Немань зумів все ж примиритися  з Візантією (1172);

2) початок  1180-х рр.: через 10 років жупан  виступає проти імператора, приєднуючи (з угорською допомогою) землі  в районі міст Ніш і Средець,  а також Зету, де правителем  став його старший син Вука, який успадкував  за старою традицією королівський титул, проте в 1186 році при спробі заволодіти Дубровником Неманя потерпів невдачу;

3) кінець 1180-х - 1190-і рр.: кульмінація політичного  піднесення і видалення Стефана  в монастир під ім'ям Симеон. Обставина, яка стимулювала особливу  активність Неманя на початку  цього періоду, стало скрутне  становище Візантії у зв'язку  з III хрестовим походом (жупан  намагався навіть вступити в  союз з одним з його ватажків - Фрідріхом Барбароссою), а результатом  цієї активності став великий  політичний успіх - завоювання  незалежності ( незважаючи на військову  поразку на р. Мораві).²

У 1165 р. великим  жупаном став Стефан Неманя, який відіграв надзвичайно важливу й неординарну  роль як у галузі державотворення, так  і в царині дальшого розвитку й  зміцнення православ'я.

Основним  джерелом відомостей про життя та діяльність Стефана Немані є житіє, написане його молодшим сином Растком. У ньому повідомляється, що Стефан Неманя народився у 1114 р. в містечку Рибниці поблизу Подгориці в  Зеті, куди втік від переслідувань  родичів його батько. Стефана охрестили спочатку латинські, а згодом, після його переселення до Рашки, православні священики. У той час, коли великим жупаном був його старший брат Тихомир, Неманя, згідно з поширеною тоді практикою, управляв однією з областей держави. Рішучий і амбітний, Стефан Неманя зумів заручитися підтримкою Візантії, довівши тим самим свою перевагу над братами, й став великим жупаном Рашки.³

Очоливши  центральну сербську область Неманя, як і всі його попередники, поставив собі два основні завдання: позбутися  залежності від Візантії і поширити свою владу на інші сербські терени, об'єднавши їх у межах однієї держави. Після кількох невдалих спроб, одна з яких випала на час війни Візантії проти Венеції (1171-1172), йому пощастило  розв'язати першу проблему. З 1183 р. Неманя розширював територію власної  держави, поступово приєднавши до неї  Дуклю (Зету) з приморськими містами  Скадар, Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохію, Косово, Скоп'є, землі у верхній  течії річки Вардар та між Західною і Великою Моравою, а також  Ніш, Бране, Дубочицю тощо. Неманя підкорив декілька міст за межами етнічних сербських  земель: Перник, Велбужд (Кюстандил), Житомиськ. Єдине, чого він не домігся, це повернення Боснії, яка на той час стала  самостійною державою.

У 1196 Неманя зрікся престолу на користь середнього сина Стефана і незабаром відправився  на Афон, в російську обитель св. Пантелеймона, де в той час перебував  його молодший син Сава (мирське  ім'я - Растко). Через два роки завдяки  спільним зусиллям батька і сина на Святій Горі виник перший сербський  монастир - знаменитий згодом Хіландар.

З ім'ям Стефана Першовінчаного (1196-1227), який успадковував титул, пов'язаний черговим етапом піднесення молодої держави - виникнення Сербського королівства, на півтора сторіччя об'єднав в своєму складі континентальні і приморські землі, а згодом навіть македонські і грецькі. Стефану знадобилося при цьому зломити наполегливий опір Дуклянських королів, і перш за все брата Вука. У цьому йому надав підтримку Сава, що виступав як прихильник «рашкскої концепції»; для надання ваги домаганням Стефана на новий титул було, зокрема, здійснено перенесення мощей св. Симеона (Стефана Немані) в Студеницький монастир, на територію Рашки. Цей акт відбувся в 1208, а в 1217 послідувала коронація Стефана. У 1219 відбулася ще одна важлива подія: проголошення автокефальної Сербської архієпископії з кафедрою в монастирі Жича. Першим главою нової архієпископії став Сава.

Слід зазначити, що в цей час на периферії держави Неманичів вже існувало два великих церковних центри: архієпископія в приморському м. Бар, заснована в кінці XI ст., і Охридськога патріархія, зведена за часів візантійського панування до рангу автокефальної церкви, однак зберегла значний вплив не тільки в Македонії, але і в Сербії. Панські архієпископи проводили політику Римсько-католицької церкви, Охридські митрополити діяли в інтересах Константинополя. Суперництво духовних владик давало про себе знати в правлінні Неманичів, оскільки і Рим, і Константинополь бажали зміцнити свої позиції в сербських землях, що, правда, не призвело до занадто гострих конфліктів.⁴

Стефан I, який придбав корону з санкції  папи Гонорія III, не змінюючи православної орієнтації, прагнув підтримувати контакт  з католицьким світом. Про це свідчить його шлюб з онукою венеціанського дожа Енріко Дандоло, відомого політика свого часу, з ім'ям якого нерозривно пов'язана історія  IV хрестового походу, котрий настільки важливий вплив на історію південних слов'ян. Сава також умів ладити з західними  сусідами.

Після смерті Стефана (1227) в Сербії настав період ослаблення центральної влади. Два  його найближчих спадкоємця виявилися  в залежності спочатку від Епірського деспота, а потім - після битви при Клокотниці 1230 року - від болгарського царя Івана Асеня II.

З середини XIII в. намітився новий політичний підйом, пов'язаний з правлінням Уроша I Великого і його наступників. Урош зумів відновити незалежність держави, а його спадкоємці, Драгутін і Мілутін, що правили з 1276 по 1321, домоглися  значного територіального розширення. Перший, в якості угорського ленника, придбав область Белграда (втрачену в 1316 після його кончини), другий, одружений на візантійській принцесі, - македонські землі з містами Прізрен і Скоп'є. Нарешті, спільними зусиллями брати захопили Бранічевску область, що входила раніше до складу Болгарського царства. Негативним моментом для цього періоду стала втрата області Хум, захопленої боснійським баном Степаном Котроманичем і дісталася згодом угорському королю Карлу II Роберту.

Спадкоємець Мілутіна, Стефан Дечанський (отримав  таку назву від заснованого ним  монастиря в Дечані, де він і  був похований), увійшов в сербську історію як одна з найбільш загадкових і трагічних фігур. У молодості, будучи звинуваченим у змові проти  батька, він був нібито сліпий, а  потім дивним чином прозрів і  протягом 10 років правив країною. Правління  його завершилося перемогою над  болгарськими військами в битві  при Вельбужді (1330), а потім наступив фатальний кінець: його син, Стефан Душан, який, на думку істориків, відзначився  у згаданій битві, скинув батька з  престолу і позбавив його життя. Легенда  про «задушення короля Дечанського» стала одним з характерних  сюжетів сербського фольклору і  була сприйнята частиною істориків, які зображували Душана підступним вбивцею.⁵

Оцінка  Душана як політичного діяча в  літературі однозначна: він - видатна  особистість, талановитий полководець  і дипломат, до того ж - законодавець, з ім'ям якого пов'язано видання одного із самих чудових юридичних пам'яток слов'янського Середньовіччя - знаменитого Законника.

В кінці 1345 в Скоп'є відбувся сабор,  де Душан проголосив себе царем сербів і греків, а в наступному році на Великдень було проголошено установу сербської патріархії (з благословення Тирновського і Охридського владик, а також представника Святої Гори).⁶

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Політичний розвиток держави

 

Законодавча, адміністративна і військова  влада в державі Неманичів  перебувала в руках короля (з 1345 - царя «сербів і греків»). Цар вважався і патроном церковної організації, яка також отримала самостійність  від Візантії і навіть власний  патріархат. Церква володіла численними привілеями, закріпленими в законах, і була одним з фінансових і  судових важелів державної влади. У справах законодавства важливу  роль відігравали з'їзди феодалів - сабору (собори). На відміну від західноєвропейських  феодальних з'їздів, південнослов’янські  сабори були прямими продовженнями  колишніх родових і общинних сходок - віче, останні з яких збиралися  ще наприкінці XII ст. Центральна адміністрація  будувалася в основному за візантійським  зразком. Головною фігурою був логофет - канцлер. Але в цілому значення центральної адміністрації було невеликим. Основний тягар фінансового  управління, ведення військових справ  та нагляду за юстицією лежала на місцевих правителях-намісниках, призначуваних  царем, - жупанах, севастах.

При Стефані  Душані була зроблена спроба замінити владу намісників повністю бюрократичним  управлінням. Повноваження севастії та інших жорстко регламентувалися законами. Ідею неухильної законності як виконання вищої волі правителя  сербське держава перейняли з  Візантії і проводили послідовно.⁷