Європейський парламент

Депутати обираються в Європейський парламент строком на п'ять років. Вони не вправі додержуватися яких-небудь інструкцій. Імперативний мандат заборонений.

Згідно ст.6 Акту, діяльність члена Європейського парламенту визнана несумісної з діяльністю члена уряду держави-члена. Цей перелік несумісності міг бути доповнений кожною державою - членом. Разом з тим допускається подвійний мандат, тобто сполучення мандата депутата національного парламенту й депутата Європейського парламенту. Несумісність поширена також на ряд посадових осіб Співтовариства.

Акт обмовив також, що ніхто не може голосувати на виборах більше одного разу, а також що голосування повинне відбуватися у всіх державах - членах ізчетверга по неділю однієї й того ж тижня.

Найбільш важливе положення втримувалося в ст.7 Акту, у якій вказувалося, що до прийняття Співтовариством норм, що встановлюють єдину для всіх країн виборчу систему й процедуру, вибори в кожній країні повинні вироблятися відповідно до прийнятого в ній виборчими законами, тому треба в принципі говорити не про виборче право Співтовариства, а про виборче право окремих держав по виборам депутатів Європейського парламенту.

Це національне законодавство з багато загального. Виборча система у всіх державах - членах - пропорційна. Виключення становить Великобританія, у якій повсюдно, за винятком Північної Ірландії, зберігається мажоритарна система. Істотною перешкодою в створенні єдиного виборчого закону Співтовариства з'явилася позиція Великобританії, що не погоджується на введення пропорційної системи при виборах Європейського парламенту, побоюючись, що це могло б сприяти введенню пропорційної системи й при обранні палати громад.

Як відомо, на результати виборів по пропорційній системі певний вплив може робити розподіл країни на виборчі округи. У шести країнах - у Данії, Греції, Франції, Нідерландах, Португалії й Люксембурзі створюється єдиний виборчий округ. В інших країнах, де вибори здійснюються по пропорційній системі, утвориться по декілька виборчих округів, причому, як правило, границі округів визначаються адміністративно-територіальним поділом.

Своєрідно вирішується проблема округів у Бельгії, оскільки в цій країні гостро коштує проблема національних відносин між фламандцями й валлонами. Законом 1984 р. установлено, що з 24 депутатів Європейського парламенту, що обираються в країні, ІІ обираються від валлонського регіону (офіційна мова французький) і 13 - від фламандського регіону (офіційна мова фламандський). У той же час у країні створені три виборчі колегії для франко-німецького населення, фламандського населення й населення Брюсселя, що вважається мовцям на обох мовах. Підрахунок голосів проводиться по регіонах, причому кожний виборець Брюсселя самостійно визначає, до якого лінгвістичного регіону повинен бути віднесений його голос.

Цікаво відзначити, що активне виборче право надається в ІІ країнах громадянам, що досягли 18 - літнього віку, і лише в одній країні, а саме в Греції - громадянам, що досягли 20 років. Як правило, активним виборчим правом користуються не тільки громадяни даної країни, але й проживаючі в ній громадяни інших країн Співтовариства, що перебувають на момент виборів на території даної країни. У Бельгії, однак, громадяни інших держав - членів можуть голосувати тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають у Бельгії, і не можуть реалізувати своє право голосу в країнах їхнього походження. Бельгійці, що проживають за кордоном, можуть голосувати поштою, право голосу може передаватися також за дорученням. У Данії у виборах депутатів Європейського парламенту не беруть участь жителі Фарерських островів. Грецькі громадяни, що проживають в інших державах - членах Співтовариства, можуть голосувати в грецьких консульствах, якщо ж вони постійно проживають у країнах, що не входять у Співтовариство, для участі в голосуванні вони повинні повернутися в Грецію. У той же час іспанські громадяни, що проживають за кордоном, можуть голосувати в консульствах як у країнах Співтовариства, так і поза ними. Члени палати лордів Великобританії не беруть участь у виборах у палату громад, але вони можуть брати участь у виборах Європейського парламенту.

Пасивне виборче право також не відрізняється однаковістю. У п'яти країнах (Бельгія, Греція, Ірландія, Люксембург і Великобританія) право бути вибраним належить громадянам, що досягли 21 року. У чотирьох країнах (Данія, ФРН, Іспанія й Португалія) нижча межа встановлена в 18 років. У Франції бути вибраним може людина не молодші за 23 роки, а в Італії й Нідерландах - не молодші за 25 років.

У ряді країн вжиті заходи проти висування кандидатур партіями й особами, що не мають для того серйозних підстав. У ФРН список кандидатів у депутати, що зібрав менш 5% голосів виборців, не приймається в увагу при розподілі мандатів. У Франції при поданні списку кандидатів у депутати вноситься заставу 100 тис. франків, що не вертається, якщо список на виборах не збере принаймні 5% голосів. В Ірландії при висуванні кожної кандидатури вноситься застава 1 тис. ірландських фунтів. Він вертається, якщо кандидат збере не менш однієї третини голосів, необхідних для обрання депутатів. У Нідерландах застава 18 тис. гульденів вноситься тільки тоді, коли партія не представлена в другій палаті парламенту. Нарешті, у Великобританії при висуванні кандидатури вноситься застава в сумі 1 тис. фунтів, що не вертається, якщо кандидат не одержав однієї восьмої частини поданих голосів.

Багато хто із зазначених обмежень досить діючі. Під час останніх загальних виборів у Європейський парламент у червні 1989 р. у Франції з 15 загальнонаціональних списків дев'ять не змогли переступити 5 - процентний рубіж.

Вибори в Європейський парламент викликають менший інтерес населення в порівнянні з виборами в національні парламенти. Відсоток виборців, що беруть участь у виборах у Європарламент, нижче, ніж на національних виборах. Якщо в 1984 р. у виборах у Європейський парламент брало участь 63% всіх виборців, то в червні 1989 р. - усього лише 58,4%. В окремих країнах активність виборців була ще нижче. У червні 1989 р. у Франції взяло участь у голосуванні менш 49,4%, а в Нідерландах і того менше - 47,2% виборців.

Хоча повноваження Європейського парламенту не настільки вуж значні, політичні діячі країн, що входять у Співтовариство, далеко не байдужні до результатів виборів як показнику впливу політичних партій у країні, а також схвалення або несхвалення населенням політики, що проводиться урядом у відношенні "Загального ринку".

Повноваження й функції європейського парламенту

У договорах про створення Співтовариства вказувалося, що Європейський парламент (що називався тоді асамблеєю) вправі здійснювати "повноваження по обговоренню й контролю".

З перших же років його існування повноваження Європейського парламенту стали розширюватися. Так, починаючи з 60 - х м. Комісія передає парламенту значну частину повноважень по контролі за діяльністю багатьох органів Співтовариства. В 70 - х рр. розширилися повноваження, що дозволили парламенту впливати на визначення бюджету Співтовариства. Із середини 70 - х рр. і особливо в другій половині 80 - х рр. було посилене право парламенту впливати на призначення ряду посадових осіб, зокрема на призначення голови Комісії, що є як би главою уряду Співтовариства.

Здійснення бюджетних повноважень займає найбільше місце в роботі Європейського парламенту, особливо після того, як в 1970 р. були виділені так звані "власні засоби" Співтовариства. До цього бюджет Співтовариства складався із внесків держав - членів. Потрібно відзначити, що спочатку в договорах про створення Співтовариства було встановлено, що парламент міг тільки лише пропонувати зміни бюджету. Право ж прийняття бюджету належало Раді після консультації з Комісією. Починаючи з 1975 р. положення договору про порядок прийняття бюджету був змінено й парламент одержав право відхилення бюджету в цілому. Скориставшись цим, парламент двічі - в 1980 р. і в 1985 р. відхиляв бюджет у цілому, що, природно, створило значні труднощі в діяльності всіх інститутів Співтовариства й держав - членів. Останні звернулися зі скаргами в Суд Співтовариства для того, щоб домогтися твердження бюджету 1986 р. Суд же підкреслив необхідність консенсусу в прийнятті бюджету між Радою й парламентом. Таким чином, тепер право встановлення бюджету належить фактично не тільки Раді, але й парламенту. Однак проблема розподілу між ними повноважень дотепер до кінця не врегульована.

Можна сказати, що Раді належить "останнє слово" у відношенні так званих "обов'язкових витрат" Співтовариства. До обов'язкового ставляться ті витрати, які прямо випливають із договорів, що створили Співтовариство, а також із заснованих на них актів. Практично найбільше значення мають витрати, пов'язані із сільським господарством, рівень розвитку якого, якщо говорити про окремі галузі в державах - членах, далеко не однаковий. У сільськогосподарській політиці Співтовариства найбільше значення мають ціни на сільськогосподарські продукти, установлювані Радою й виплачувані в остаточному підсумку виробникам сільгосппродуктів.

Парламенту ж належить останнє слово відносно іншої частини витрат, а саме витрат, необов'язкових для Співтовариства. Необов'язкові витрати призначені на проведення загальної соціальної політики, досліджень навколишнього середовища й т.п. Необов'язкові витрати становлять біля чверті всього бюджету, у той час як реалізація політики в області сільського господарства вимагає близько 65% бюджету. Виправлення, внесені парламентом у частину проекту бюджету й необов'язкових витрат, що розглядають, не можуть бути остаточно відкинуті Радою. Однак не можна сказати, що парламент діє зовсім довільно. Максимальний рівень необов'язкових витрат переглядається щорічно з обліком таких об'єктивних даних, як еволюція Співтовариства й зміни бюджетів держав - членів.

Починаючи з 1986 р. акт про твердження бюджету Співтовариства підписується головою парламенту. Треба додати, що Європейський парламент, починаючи з 1970 р., одержав право брати участь в обговоренні й прийнятті всіх фінансових документів і тим самим законодавствувати в цій сфері поряд з Радою.

Стосовно до нормотворчих повноважень Європейського парламенту варто розрізняти процедуру консультацій, процедуру узгодження, процедуру співробітництва, а також співучасть у доданні сили договорам про вступ у Європейське співтовариство й угодам про асоційоване членство.

Процедура консультації. Як уже говорилося, право видання правових норм належить не парламенту, а органам, що представляють уряду держав - членів, тобто раді міністрів і певною мірою Комісії Європейського співтовариства. Повноваження парламенту зводяться до права висловлювати своя думка про проекти рішень, прийнятих уповноваженими на те органами. Але не слід недооцінювати впливу парламенту. Практика показує, що в тих випадках, коли парламент не погоджується із пропозиціями законодавчого характеру, вони піддаються змінам у напрямках, зазначених парламентом.

Процедура консультацій з Європейським парламентом обов'язкова при прийнятті правил про волю пересування товарів усередині Співтовариства через границі держав - членів, про спільну сільськогосподарську політику, при виданні правових норм, що мають метою економічне й соціальне зближення, проведення спільної політики в області досліджень, при виробленні норм по охороні навколишнього середовища.

Процедура консультації починається з того, що законно - творчі органи - Рада й Комісія передають у Європейський парламент проекти правових норм. Проекти розглядаються компетентною парламентською комісією. Парламентська комісія доповідає свої міркування парламенту, що приймає так звану "законодавчу резолюцію". Парламент може погодитися із законопроектом, тоді голова парламенту передає в Раду або Комісію текст пропозиції в тім виді, у якому він схвалений парламентом.

Європейський парламент може запропонувати виправлення до тексту. Вони розглядаються органом, що вносив законодавчий текст, що приймає ті з них, з якими згодний. Таким чином, знімається часом значна частина розбіжностей, що виникли між органом, що вносив текст, і парламентом. Парламент може також запропонувати Комісії взяти своє законопроект назад, що означає заперечення парламенту проти його прийняття. Якщо Комісія не знімає своєї пропозиції, то парламент зобов'язаний обговорити його у двомісячний строк. Комісія зобов'язана інформувати парламент про ті міри, які прийняті відповідно до висновку парламенту.

Висновку парламенту не носять примусового характеру. Рада вправі проводити намічену їм політикові й приймати відповідні рішення. Він може врахувати, а може й не врахувати висловлене парламентом у його висновку думка. Але уникнути звернення до парламенту Рада й Комісія не можуть. Необхідність проведення консультацій забезпечується тим, що якщо нормотворчі органи не звернулися за консультацією в Європейський парламент у тих випадках, коли вони відповідно до договорів обов'язкові, те прийнятий ними акт не має сили й анулюється.

Процедура узгодження була вироблена на початку 70 - х рр., коли повноваження парламенту були розширені. Відтепер було встановлено, що делегації парламенту й Ради зустрічаються в липні кожного року, тобто ще до того, як Рада офіційно представляє проект бюджету в парламент, і в процесі цієї зустрічіробиться спроба зняти можливі протиріччя між парламентом і Радою. Таким чином, Рада має можливість внести проект бюджету Співтовариства вже з урахуванням позиції парламенту, оскільки до складу його делегації, як правило, входять представники основних політичних груп. Друга зустріч делегацій парламенту й Ради проводиться наприкінці листопада, тобто в період, коли парламент уже офіційно висловив свої зауваження по бюджеті (який, нагадаємо, виробляється й представляється Радою), а Рада повинен внести виправлення в бюджет для подання їх у парламент.

Процедура узгодження була встановлена й для полегшення проходження через парламент проектів тої категорії правових норм, дія яких буде мати певні фінансові наслідки. Природно, що до цих норм проявляється особливий інтерес і вони нерідко викликають сумніви й заперечення принаймні частини депутатів парламенту. Резолюція Ради 1970 р. поставила за обов'язок Комісії не обмежуватися представленими в парламент проектами акту, але супроводжувати їхнім документом, що містить аналіз наслідків їхнього прийняття для фінансового становища Співтовариства. Сама Рада взяла на себе зобов'язання тісно співробітничати з парламентом під час вивчення проектів цих актів, повідомляти його про мотиви їхньої пропозиції, тобто робити все необхідне для того, щоб недостатня інформованість парламенту не привела б до прийняття їм негативного висновку. Процедура узгодження була конкретизована в 1975 р. у Спільній декларації парламенту, Ради й Комісії.