Запорізька Січ та її громадсько-політичний устрій

Запорізька Січ та її громадсько-політичний устрій. Реферат

Протягом другої половини XVI ст. козацтво зростало кількістю  і поширювалося територіально

Багато козаків втікало  на південь, у степи за дніпровські  пороги. Тут, за порогами, козаки жили вільними людьми, не знаючи панського гніту. Але небезпека з боку великих  магнатів-феодалів, та напади татар  і турків змушували жити козаків  по-військовому, організовуватися у  громади, ватаги і для кращої оборони  будувати в різних місцях укріплення – городки, або січі, зроблені з  рублених або січених колод.

Слід звернути увагу, що з  часом, десь у 30-х роках XVI ст., окремі січі об'єдналися в одну Запорізьку Січ, або Кіш.

Перша писемна згадка про  Січ зустрічається у "Всесвітній хроніці" (Краків, 1551 р.) польського історика Мартина Белзького. Спочатку, у середині XVI ст., козацький Кіш був розташований на о. Томаківці, на південь від Хортиці. Після того, як у 1593 р. на Січ напали татари й зруйнували всі її укріплення, запоріжці в тому ж році перенесли  Січ на о. Базавлук, розташований в 20-30 км на південний захід від Томаківки. Заснування першої Запорозької Січі історики пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байди).

На Запоріжжі сформувалась нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Студенти повинні знати  і уміти обґрунтувати, чому М. Костомаров назвав Січ "християнською козацькою  республікою".

Специфічні історичні  обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації  козацтва, обумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим  законодавчим, адміністративним і судовим  органом Січі була січова рада. Її рішення  вважалися думкою всього війська  і були обов'язковими до виконання. Як правило, Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчинили  найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією Ради було обрання військової старшини, а також органів місцевої влади  – полкової старшини.

До козацької старшини входили: військова старшина – кошовий  отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні  отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках  адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній  арені.

Крім власних органів  державного управління у Січі існувало власне козацьке право. Це право не було писаними законами, а "стародавнім  звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". Козацьке право фіксувало  ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5–8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових  органів тощо.

Варто підкреслити, що козацька форма державності мала цілий  ряд особливостей. По-перше, вона виникла  не на етнічній, а на морально-психологічній  основі. Людей об'єднувала не сила державної  влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності. З одного боку, могутнє військо та озброєння, з іншого – відсутність власної  фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури.

Запоріжжя мало свою територію, яка називалась "землями Війська  Запорозького". У XVIII ст. Січ за розмірами  площі була близька острівній  Англії. Характерною рисою території  Запорожжя була її постійна невизначеність, динамічна зміна кордонів (нинішні  Дніпропетровська, Запорізька, частково Херсонська, Кіровоградська, Донецька, Луганська, та Харківська області).

Отже, Запорозька Січ, маючи  низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною  державою і професійною общиною.

Література

Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр "Академія", 2009. – С. 105 – 147.

Борисенко В. Й. Курс української  історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

Грушевський М. Ілюстрована  історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

Політична історія України: Посібник / За ред. В. І. Танцюри. – К.: Вид. центр "Академія", 2008. – С. 81 – 99.

Полонська-Василенко Н. Історія  України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

Семененко В. И., Радченко А. А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128.

 Дата публікації: 21.11.2012