Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія

Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія

Тисячолітня історія Риму поділяється на три  періоди. Перший період – царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.). Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період, у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284 р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія – Візантія, яка припинила своє існу-вання після взяття Константинополя, столиці Візантії, турками-османами у 1453 р.

 Процес  розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів і політико-правової системи.

 У VІІІ  – VІІ ст. до н.е. середня  частина Апеннінського півострова була заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і землеробством.

 Родоплемінна  структура Риму царської епохи  представила тісно пов’язану єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська (сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв ще збереглися.

 Усі общинники  мали однакові права та обов’язки  як громадяни, воїни і власники  землі. Єдність громадян римського  поліса скріплювалась колективним  землеволодінням і обов’язковою  військовою службою.

 Римляни  ще в царський період, відчуваючи  нестачу зе-мель, вели постійні війни зі своїми сусідами з метою захоп-лення чужих територій. Вдалі походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало розкладан-ня родового ладу.

 Корінні  жителі Риму називали себе  патриціями. Спочатку лише вони  належали до повноправного населення  – “римського народу”, що  склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки війсь-кової демократії.

 У певні  дні роди, курії, племена, а  потім і весь союз пле-мен  сходились на збори для розгляду  справ, що належали до їх  компетенції, про спірну спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари.

 Усього  родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали курію, 10 курій  – трибу (плем’я). Така організація була і залишається предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення Італії.

 Голови  родів складали раду старійшин  або сенат, що з часом набув  значення головної урядової влади.  Сенат мав право попереднього  обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом.

 Головою  римської общини, її правителем  і верховним воєначальникам був рекс – цар. Це була виборна посада, під-звітна народу.

 З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі.

 З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами.

 У царську,  архаїчну епоху держави у римлян  не було. Вважалося, що Римом  править цар (рекс), сенат і  народ.

 В органах  общинного управління важливі  функції виконували куріатні  збори, що мали право вибирати  магістрів, приймати закони, вирішувати питання про війну.

 До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження царя.

 Процес  класоутворення супроводжувався  протистоянням плебеїв і патриціїв,  зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності  сприяв примноженню багатства  патриціанських сімей, які бажали перетворити плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів.

 Важливим  етапом на шляху римської державності  була реформа, яку римська традиція  пов’язує з іменем шостого  рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були  введені до складу римської  общини, а територіальні триби  дещо потіснили родоплемінні. За  реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розря-ду (пролетарів).

 Усі військовозобов’язані  залежно від майнового становища  об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 цен-турій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення.

 Таким  чином, було покладено початок  пануванню багатих і знатних,  незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

 Складовою  частиною реформи Сервія Туллія  був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення май-нового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на утримання війська.

 Лад військової  демократії вичерпав себе. Рим  набув усіх ознак держави: публічну  владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.

 

Суд. Законами XІІ таблиць був передбачений судовий процес, який мав назву легісакційного. Він складався з двох стадій. Перша стадія була суворо формулярною, друга характеризується вільною процедурою.

 На першій  стадії позивач і відповідач  з’являлись у при-значений день на форум до претора. Там після клятв, що про-голошувались у конкретних для кожного випадку словах, претор, якщо ніхто не помилявся при проголошенні конкретної формули, призначав день суду і встановлював розмір грошової суми, яку повинна була внести та чи інша сторона до храму як заставу. Програш справи призводив до її втрати.

 Для другої  стадії процесу претор призначав  суддю (із списку кандидатів, затверджених  сенатом), день суду і зобов’язував  сторони підкоритися судовому рішенню.

 На другій  стадії суддя вислуховував сторони,  свідків, розглядав надані докази і виносив рішення. Рішення суду було остаточним, оскільки ні апеляції, ні касації стародавнє право Риму не знало.

 З часом легісакційний процес витісняється простим формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить пре-тору, його формулі, що була юридичною основою для подан-ня позову, і його судового рішення.

 Кримінальні  справи розглядали судові колегії,  що складалися із 30-40 суддів. Склад  їх формувався шляхом жеребкування, головував у суді претор, але  у період імперії кримінальні  справи розглядають чиновники. Існував особливий суд для колонів і рабів.

 Диктатори,  цензори, народні трибуни не  підлягали судовій відповідальності.

 

Збройні сили. Початком своєї військової слави Стародавній Рим зобов’язаний народному ополченню перших віків своєї історії.

 Кожний  римський громадянин з 17-літнього  віку повинен був нести військову службу. Після війни ополчення розпускалось. У кінці ІІІ ст. до н.е. майновий ценз, який давав право вступити до війська був знижений з 11 тис. асів до 4 тис., а в ІІ ст. до н.е. в армію були допущенні навіть ті, хто не мав майна. Реформа римської армії була завершена при відомому політичному діячу і полководцю Марію (ІІ ст. до н.е.). Він допустив в армію бідняків, встановив солдатам платню і 16-річний строк служби, незалежно від війни і миру. Після за-кінчення служби солдати наділялись землею.

 З часів Марія римська армія стала знаряддям у боротьбі політичних груп, армією найманців, які сліпо служили своєму вождю. Спираючись на цю армію, Сулла (82 р. до н.е.), а слі-дом за ним Юлій Цезар (46 р. до н.е.) і його наступник Окта-віан Август (27 р. до н.е.) покінчили із римським республі-канським ладом, який занепадав.

Управління  провінціями. Завойовані Римом неіталійські землі – провінції – керувались призначеними Римом магістратами. Це були, в основному, колишні консули і претори. Їх влада – адміністративна, військова і судова – була, по суті, необмеженою. Керівним принципом римської політики щодо завойованих територій було знамените “розділяй і володарюй”.

 У середині  ІІ ст. до н.е. під владою Риму було 9 провінцій: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цизальнінська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія.

 

Джерела римського права

Періодизація  історії римського права не співпадає  з пе-ріодизацією історії римської держави. Властивість права по-лягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у су-спільному і державному розвитку країни.

 Джерелами  римського права були Закони  ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

 Найдавнішою  пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).

 Текст  законів був написаний на ХІІ  дерев’яних (бронзових) дошках, які  були виставлені на форумі  перед будинком сенату.

 Закони  були, здебільшого, записом панівних  на той час звичаїв, оснащених  юридичними санкціями.

 У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини.

 Зазначені  об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось  звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач  та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іно-земцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без будь-яких обрядів.

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею  на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.