Зовнішня політика князів Київської Русі

 

 

Міністерство внутрішніх справ україни

Херсонський юридичний інститут

Національного університету внутрішніх справ

 

 

 

Кафедра  історії  українознавствості

 

 

 

Контрольна робота з курсу “Історія України”

 

Тема: “Зовнішня політика князів Київської Русі”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

 

1. Передумови створення великої Київської держави.
2. Політика розширення територій.
3. Європейська інтеграція Київської Русі.
4. Занепад зовнішньї політики Київської Русі.
5. Висновок.
6. Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На середину ІХ ст. у різних частинах східнослов’янскої території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії, Славії, та Арсанії. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою далекого  нащадка Кия – Аскольда, Славія –це об’єднання ільменських словен та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Ладога. Арсанія знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство.

В часи Аскольда та Діра  Київська держава вперше заявила про себе світу.  На світанку 18 червня  860 року руський флот з 200 суден раптово вдерся до бухти Константинополя Золотий Ріг.  Напад русів виявився настульки несподіваним для візантійців, що берегова сторожа не встигла на дати нападникам   дійову відсіч. Візантійському урядові довелося сплатити контрибуцію ватажкові русичів – князю Аскольду, аби він припинив облогу. Так уперше Київське князівство сповістило середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори, князь Аскольд прийняв християнство і здійснив перше хрещення Русі, яке, однак торкнулося тільки верхівки суспільсва. Київська держава почала  виходити на міжнародну арену.

Чутки про успіхи Аскольда і Діра дійшли до Новгороду. Рюрика вже не було в живих, а його син Ігор (по скандинавськи Інгвар) був ще замалим, аби стати на чолі дружини. Похід на Київ очолив Олег (по скандинавськи Хелги), якого Рюрик зоставив опікуном Ігора до його повноліття. Олег зібрав дружину з варягів, фінів та слов’ян, взявши з собою також і Ігора. Прибувши в Київ в 882 році, хитрощами виманив Аскольда та Діра  за міські стіни та обвинувативши в самоправстві, стратив й захопивши владу став правити Київським князівством.

Олег був обдарованим та рішучим правителем, за його правління він підкорив полян та древлян, затвердивши своє право збирати з них данину , що не сподобалось хозарам, які розпочали з ним війну, за що Олег зруйнував їхні порти на Каспійському морі. Також добрих результатів дали воєнні походи на Візантію в 907 та 911 роках, коли Олег на чолі великої армії напав на Константинополь та пограбував його. В результаті воєнна сила Олега здійснила потрібний вплив Візантію, й греки пішли на підписання торгового договору, вельми вигідного для київського князя.

Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912-945), який перші роки князіння провів в походах по приборканню повсталих древлян та уличів і тільки після вирішення внутрішніх проблем він зміг продовжити справу Олега – далекі торгово-загарбницькі єкспедиції. Головним змістом його зовнішньої політики було зміцнення авторитету держави, розширення володінь  та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. В 940 р. він поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство.  В 941 р. мирний договір закладений Олегом з Візантією втратив силу й Ігор на чолі флоту відправився в морський похід на Константинополь. Але візантійці з допомогою нового винаходу - “грецького вогню” знищили майже весь його флот, змусивши Ігоря до ганебної втечі. Ця поразка привела до підписання в 944 році нового принизливого мирного договору з Візантією, який вводив обмеження купцям з Київської держави.

Після загибелі Ігоря в засідці древлян в 945 році,  державу очолила його дружина княгиня Ольга (945-964) від імені його малолітньго сина Святослава, яка поперше розправилася з древлянами. У міжнародній політиці Ольга намагалась забезпечувати інтереси своєї держави дипломатичним шляхом. У 946 році княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який був зачарований її красою і розумом. У переговорах йшлося про відносини двох держав і проблему християнізації. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у Софіївському соборі. Сам факт рівноправних переговорів з наймогутнішим  з правителем в усьму християнському світі вказував на зростаюче значення Києва на політичній арені того часу.

Щоб домогтися більших поступок з боку Візантії, Ольга активізувала дипломатичні відносини з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс авторитет київської держави.

Після Ольги, досягнувши повноліття, в Києві став князювати Святослав (964-972). За своїм покликанням він був більше воїном, ніж політиком і державним діячем.

Продовжуючи політику попередників, з метою об’єднання східнослов’нських племен навколо Києва, він здійснив 964р. похід на Оку і Волгу, де жили вятичі і фінські племена, які сплачували данину Хазарському каганату. Підкорення цих племен зіткнуло Русь з хазарами. Розгромивши каганат, Святослав поставив крапку в давній історії суперництва за гегемонію в Євразії, взяв під контроль волзький торговий шлях, але необачно відкрив кочовикам Азії шлях на захід. Орди печенігів з’вилися в причорноморських степах, перекривши торгові шляхи на схід. 

Другу половину свого правління Святослав присвятив Балканам. В 968 він вступив в союз з візантійським імператором проти могутньго Болгарського царства, на чолі величезного війська увірвався в Болгарію, розгромив її військо і розташувався в Переяславці на Дунаї. І лише загроза підкуплених греками печенізських орд змусила Святослава повернутися назад. Але ледве минувала загроза, Святослав заявив “Хочу жити в Переяславці на Дунаї- там середина землі моєї, туди стікаються всі блага: із грецької землі – золото, паволоки, вина, різні плоди, із Чехіїта Венгрії серебро та коні, із Русі хутра й віск, мед та раби ” і зоставивши старшого сина Ярополка правити в Києві в 969р. вирушив в новий похід на Балкини і скоро вступив в столицю Болгарії – Пловдив.

Відчуваючи велику загрозу , Візантія , яка до цього часу не втручалася і проводила політику, спрямовану на знесилення обох сторін, виступила з великим військом проти Русі. Після жорстоких битв, сторони змушені були піти на переговори. За договором Русь відмовлялась від будь-яких претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор гарантував повернення руських військ до дому і ставлення до них як до друзів. Повертаючись додому в 972р. Святослав у районі дніпровських порогів зіткнувся  з печенігами, які діяли за вказівками Візантії, і загинув в бою. 

Князювання Володимира Великого (980-1015), який прийшов до влади на фоні міжусобної боротьби двох своїх братів,  вважається початком розквіту Київської Русі. В часи його правління завершився тривалий процес формування території Київської Русі, основною задачею війська стала охорона кордонів держави.

Різко змінивши орієнтацію зовнішньої політики, Володимир приєднав до своїх володінь Западну Україну, чим був покладений початок багатовіковій боротьбі за цю область з поляками.  Підкоривши собі литовців-ятвягів, Володимир встановив дружні відносини з поляками, венграми та чехами.

В основі його западної орієнтації лежало намагання контролювати головні торгові шляхи на запад та прокласти новий шлях на Константинополь.

Водночас Володимир розумів, що з формуванням нового більш складного суспільства, старі духовні,  соціальні    та політичні орієнтири не годились. Альтернативами виступали дві найпрогресивніші релігії того часу християнство та іслам. Християнство на Русі вже мало свої традиції з часів хрещення княгині Ольги, його розвитку сприяли близькість християнської Болгарії, контакти з поляками та уграми. Остаточно на вибір християнства в візантійському варіанті вплинуло сватання в 987р. Володимира до Анни, сестри тодішніх візантійських імператорів, як ціна за допомогу в боротьбі з феодальною опозицією . Візантійскі імператори Василій ІІ та Костянтин будучи не в захваті від пропозиції “варвара” запропонували йому охреститися, що в 988 році він і зробив. В тому, ж році Володимир здійсним масове хрещення жителів Києва в водах Дніпра. Християнство стало офіційною релігією Києва.  Але й після цього шлюб відтягувався, що спонукало Володимира зайняти Корсунь (Херсонес), найдавніший грецький город в Криму. Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсонесу, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром.

Введення нової віри зблизило Володимира з усіма європейськими монархами, зміцнило європейський авторитет Київської Русі, вивело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних з’язків з багатьма народами, назавжди зв’завши Русь з християнським заходом.   

Після смерті Володимира 1015р. між його синами почалася жорстока боротьба за владу. Старший брат Володимира Святополк заручившись підтримкою поляків напав та забив своїх братів Бориса та Гліба, але й сам загинув в бою з військом Ярослава 1019р.  на річці Альта біля Переяслава. Впертою була боротьба Ярослава з з Мстиславом, яка, однак закінчилася мирною угодою за якою великокняжий престол залишився за Ярославом, а Мстислав у додаток до володінь у Тмуторокані одержав землі Дніпровського лівоберіжжя з Черніговом. Після смерті Мстислава 1036р. Ярослав остаточно об’єднав Русь. За свого князювання він ужив рішучих заходів для захисту Київської Русі. У 1030-1031рр. відвоював захоплені польщею червенські міста в Забужжі. Внаслідок походів на північ 1030-1040рр. приєднав до Русі фінські племена чуді, завоював місто Юріїв (Тарту) над Чудським озером. У 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам, простягнувши свої володіння від Балтійського моря до Чорного, від басейну Оки до Карпат.

Але головним напрямком зовніньої політики був південний, чому сприяли дружні відносини з Візантією.

Однак у  1043р. спалахнула русько-візантійська війна, спричинена зміною курсу нового імператора Константина ІХ Мономаха, що допускав недружнє відношення до руських купців, у тому ж   році відбувся останній,  зокрема невдалий похід на Константинополь, що стало важливою віхою в історії – як остання спроба київських князів вирішувати спірні питання з Візантією за допомогою сили. Підписана в 1046р. русько-візантійська угода була незабаром скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Константина ІХ Марією.

З того часу в зовнішню політику Ярослава  ввійшла практика скріплювати політичні угоди династичними шлюбами, що були ніби їх гарантами. Так європейські принцеси стали дружинами трьох його синів, королі Франції-Генріх І, Угорщини- Андрій, та Норвегії- Гаральд Сміливий мали за честь взяти в жінки його дочок Анну, Анастасію та Єлизавету.

 Активні дипломатичні відносини  мала Русь з Германською імперією, обмінюючись посольствами в часи  воєнних дій  1030-1031 і 1040-1043рр. Сторони  вважали що їх відносини будуть  взаємовигідні - Русь прагнула мати  союзника в боротьбі проти  Візантії, Германія в особі Генріха  ІІІ хотіла скористатися військовою  підтримкою Русі в зовнішньо-політичних  акціях.

Після смерті Ярослава Мудрого 1054р. державою управляли три його старші сини Ізяслав, Святослав і Всеволод стоворивши своєрідний союз. Але він не був міцним. Суперечності особливо загострилися під час поразки руських військ 1068р. на р.Альта під час великого нападу половців на Русь і повстання в Києві після цього. Міждоусобні війни послаблювали державу, чим користувалися   зовнішні вороги – половці, литовці, поляки, угорці. В результаті невдоволені претенденти на престол та вотчини шукали рішення своїх політично-воєнних комбінацій в альянсах з давніми недругами русів.

Великий князь Всеволод провів своє княжіння  в боротьбі зі своїми небожами та троюрідними онуками.

Певна стабілізація настала після повстання міського люду в Києві проти бояр та лихварів. Щоб заспокоїти повсталих великокняжий престол віддали Володимиру Мономаху (1113-1125), який здобув славу як переможець у воєнних походах на половців.  

Головну увагу Мономах приділяв зміцненню політичної єдності держави, її міжнародного авторитету, чому сприяли успішні походи проти половців, зближення з Візантією, Скандінавією, Західною Європою шляхом налагодження династичних зв’язків.

Син Мономаха Мстислав (1125-1132) ще вмів підтримувати свій великокняжий авторитет в очах інших князів і утримувати Русь від розколу.

Діяльність Мономаха та його сина Мстислава були останніми спробами зберегти єдність Київської держави. Після них з Київської Русі виділились окремі князівства і землі, які вже не могли претендувати на роль супердержав в міжнародній політиці.

Підсумовуючи історію Київської Русі і її міжнародну політику,  можна поділити єтапи її розвитку на три періоди.

Перший, що займає майже століття з 882 р., за часів зайняття престола Олегом до загибелі Святослава в 972р. називають початковим, або періодом швидкої єкспансії. Стратегічно вигідне розташування Києва на торговому шляху “з варягів в греки” дало можливість варяжським князям створити в ньму свою головну базу, контролювати дніпровську торгову артерію, підкорити східно-слов’янські племена. Було створене політико-єкономічне об’єднання, яке змогло кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період за правління Володимира Святого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1036-1054) – період консолідації. Експаніонізм попереднього періоду поступається місцем внутрішній розбудові держави, міжнародна політика характеризується намаганнями одержувати дівіденди за рахунок політичних, торгових угод, підкріплених династичними шлюбами. І головне, з введенням християнства Русь ввійшла до когорти передових європейських країн, що давало їй змогу проводити  зовнішню політику спираючись на підтримку патріархів церкви.