Феномен двоеверия Киевской Руси

Християнська обрядовість  принесла нові елементи в старі землеробські культи, але майже не змінила їхньої сутності. Цікаво простежити це на прикладі деяких християнських свят і пов'язаних з ними традицій. Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається  свято Введення в Храм Пресвятої  Богородиці. Введенські прислів'я розкривають  прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко». Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача - «полазника». В основі його лежить язичницька віра людей у щасливу або нещасливу прикмету. Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми - добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися» гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий і бідний чоловік - це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті. Іноді функції «полазника» виконували тварини, яких урочисто вводили в хату, годували. В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі і пряли самосівні коноплі, «щоб прядиво пішло на руку».

Серед українського селянства  був до початку XX ст. поширений кодекс побутових правил, пов'язаних із цим  святом, що яскраво відображував поєднання  морально-етичних норм як християнства, так і язичництва по відношенню до природи та суспільства: «Від Введення до Благовіщення копати лопатою землю не можна, бо земля спочиває», «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу». 7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини. Ця розумна і освічена жінка була страчена за віру у IV ст.; згодом її останки були перепоховані єгипетськими християнами на горі Синай.

В Україні ставлення до цієї святої та її свята було довірливим та суто практичним. Цей день називали святом дівочої долі, і жіноцтво просило св. Катерину про щасливий шлюб та злагоду в сім'ї. В багатьох регіонах України в цей день дівчата  зрізали вишневі гілки та ставили  їх у воду в хаті. Існувало повір'я: якщо гілки розквітнуть до Різдва або Нового року, то всі члени  сім'ї будуть здорові, а дівчина  вийде заміж. Ставили в воду гілочки  по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольоровими нитками: чия гілка  розквітне, той довго житиме... Рослини, що розквітали в найбільш суворий  зимовий час, символізували в  народному світогляді майбутнє відродження  природи. Тому їм приписувалася особлива магічна сила, пов'язана з долею  людей.

Антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією відбилися у повір'ї оберігати  ці вишневі гілки від погляду  священика - інакше гілочка всохне, або священик сваритиме за тяжкий гріх.

Великим зимовим святом вважався день Андрія Первозваного, 13 грудня. Цей  апостол проповідував християнство у Скіфії і дійшов до Київа, де поставив на одному з пагорбів хрест. Але в  українській традиційній обрядовості  цей день ніяк не відображає хрещення або інші християнські ритуали. Навпаки, з ним пов'язувався цілий комплекс давніх, язичницького походження, звичаїв, що мали любовно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами андріївські вечорниці припадали  на час Різдвяного посту, а отже, ніяк не відповідали нормам християнської  моралі. В ніч на Андрія дозволялися  молодіжні бешкети, і вранці дехто  з господарів міг знайти свого  воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата, з'являлись стежки до їхніх  залицяльників, позначені буряковим квасом.

 

Одним з найбільш цікавих  прийомів любовної магії цього дня  було «засівання конопель»; ці дії супроводжувалися ритуальними піснями, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі  роздягненими - за народним віруванням, голе тіло було важливим засобом чаклунства, на зразок народного трактування  образів мавок та відьом.

Первісний дохристиянський  характер новорічного свята добре  зберігся у традиційних звичаях  та обрядах українців 13-14 січня. На відміну  від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в православному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно  церковних мотивів, хоча у православному  місяцеслові значаться три свята. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця  днів своїх прямувала до Христа. 14 січня - свято на честь Василія  Великого (329-379), архієпископа Кесарії  Кападокійської. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня свято Обрізання Господня (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм) та перший день Нового року за старим стилем. Напередодні  Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях  на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом  із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів.

Характерною прикметою новорічного  свята в Україні було щедрування - давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя  членам сім'ї й розквіту господарства. Різні види хвойних здавна використовувались  в обрядовій практиці східнослов'янських  народів. З вічнозеленими гілками  були пов'язані анімістичні вірування  в існування рослинних духів. Так, українці в XIX ст. в канун Нового року підвішували у дворі «відьмине  помело», тобто гілку сосни або  ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому - як місце його проживання. Новорічна  ніч, як і різдвяна, вважалась у  народі чарівною, з нею було пов'язано  чимало повір'їв. Очевидно, під впливом  християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що вода у криницях перетворюється на вино. До Нового року, як і до свята Івана Купала, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби.

У православному святі  Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного  Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових  короваїв як ритуальної великодньої  їжі, чого в інших народів не збереглося.

Переваги традиційної  язичницької віри перед християнством  яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських  місяців ніби констатували зміни  у природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від  народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Для народів середньовічної Європи дуалізм був не просто загальною  тенденцією, а необхідною умовою історичного  розвитку і фактором культурного  самозбереження. А.Я. Гуревич констатує : «Язичництво, з яким церкві приходилося  мати справу протягом усього Середньовіччя, ніяк не було позбавлено ґрунту і продовжувало жити зовсім не в силу однієї інерції. За культом як таким була прихована  певна система уявлень і навичок  мислення, відносно незалежна від  віри в те чи інше божество, і знищення святилищ, заміна язичеських свят церковними самі по собі ще не вели до відмови населення  від традиційних поглядів на світ і сили, що правили ним. Під прикриттям релігійної свідомості, християнства чи язичництва, знаходився могутній пласт  архаїчних стереотипів практичного  чи інтелектуального «освоєння світу». Те «язичництво», у якому священики  звинувачували паству, було дуже умовним; якщо люди відвідують церковну службу, ходять на сповідь і здатні прочитати  символ віри, важко не вважати їх християнами». Отже, якщо це й «язичництво», то язичництво християн. Іншими словами, мова йде про релігійно-моральну поведінку парафіян, що засуджувалася  церквою не тому, що вони не вірять у  бога, а тому, що поряд зі сповіданням християнства ці люди дотримувалися релігійно-магічної практики, що суперечила постулатам церкви».

Таким чином, можна зробити  висновок, що церква, поза сумнівом, справляючи формуючий вплив на життя і  світосприймання віруючих, разом  з тим засвоює певні елементи народної традиції. Візантійський варіант  християнства змушений був асимілювати  елементи обрядово-звичаєвої сфери  культури східних слов'ян дохристиянської  доби. З іншого боку, і дохристиянська обрядовість східних слов'ян запозичила від християнства дуже багато рис  та елементів, щоб зберегтися в умовах співіснування з православ'ям. Засвоюючи  елементи християнського віровчення та культу, більша частина населення  східнослов'янських земель пристосувала їх до практичних потреб. Протягом віків  дохристиянська обрядовість набувала нового змісту та соціального значення і в переосмисленому вигляді  включалася в християнський культ, водночас залишаючись засобом збереження історичної пам'яті народу. Трансформація  та взаємовплив світоглядів збагатили  українську культуру і традиції, наблизивши їх до загальноєвропейських цінностей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

З приходом християнства до Київської Русі постала проблема релігійної самоідентифікації. Деякі люди цю проблему розв'язали, сформувавши, відповідно, язичницькі та християнські громади. А для більшості це питання так і залишилося відкритим. Православні, за формальними чинниками, християни святкували язичницькі свята, дотримувалися традиційних обрядів, поєднуючи вірування своїх дідів-прадідів з нововведеною державною релігією, з молитовним звертанням до Ісуса Христа й таїнством євхаристії. Фактично, зміна віри "розцінювалася не як зміна переконань, а як зміна форми обрядовості й заміна імен божеств". Кожна релігія значною мірою зберігає у собі риси первісних форм релігії. І яка б жорстка релігійна політика, спрямована на заборону язичництва, не проводилася, ми все одно багато в чому залишаємося язичниками. Відгомін язичництва у світогляді сучасної людини - це сфера несвідомого. Того, на що найчастіше людина не звертає уваги. Того, що виривається зсередини її природи. Це і сталі словосполучення, і автоматичні жести, і психологічна реакція на ті чи інші слова чи події тощо. Можна продовжити цей список. Але не у перелічуванні наша задача. У цьому дослідженні ми ставили перед собою мету простежити як поєднання язичництва і християнства відобразилося культурі наших предків - слов’ян.

Отже, "діалог" язичництва й християнства з часом став позначатися  на видозміненні обох релігійних систем. До християнства увійшла більшість  календарних язичницьких свят і  зовнішньо-ритуальна частина християнських  богослужінь із використанням ікон, рушників, ладану і цілого пантеону святих. До сучасного язичництва увійшло  багато християнських елементів. Зокрема, до відправ, де була практично залишена християнська ритуальна частина, на яку було нашаровано імена язичницьких  божеств і ритуально-релігійну  символіку.

Зараз існує багато язичницьких  елементів, які, пройшовши довгий шлях трансформації та адаптації, залишилися у нашій свідомості та побуті. Язичництво присутнє як одна з частин синкретизованої  релігійності в Україні. Воно довгий час знаходилося під впливом  християнства, тому частково видозмінилося, залишивши свій "верхній" зовнішньо-ритуальний шар, втративши своє початкове смислове й символічне значення. Зі світоглядної системи "побутове" язичництво перетворилося на звички та забобони, на традиційно необхідні, але, в основному, незрозумілі дії, зрештою, на розваги. Частково видозмінене, ухвалене і прийняте християнством, воно стало важливим елементом у християнських богослужіннях. Поєднане з пізнішими християнськими нашаруваннями, воно за тисячу років дифузіонувало. І утворився дуже своєрідний світоглядний пласт, який став основою для формування української культури як такої. Зараз на нього нашарувався новий пласт язичництва, який набув ознак нового, у порівнянні зі старим, уже єдиним язичницько-християнським.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури  

1. Василь М. А., Язичництво східних слов'ян напередодні хрещення Русі, М.: Індрік, 1999
2. Карпов А.В., Язичництво, християнство, двовір'я: релігійне життя Київської Русі в IX - XI століттях, СПб.: Алетейя, 2008
3. Карпов О.В., Релігія ранньої Русі: від язичництва до християнства, СПб., 2006.
4. Ізборнік, Збірник творів літератури Київської Русі, М., 1986
5. Раповий О.М., Російська церква в IX - першій третині XII ст. Прийняття християнства, М., 1991
6. Голуб Андрій Павлович. «Світоглядні парадигми Київської Русі: феномен двовір'я» : Дисертація кандидата філософських наук: 09.00.03 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1994. — 130л. — Бібліогр.: л.:119-130.
7. В. Петрухин. «Проводы Перуна»: древнерусский «фольклор» и византийская традиция // Язык культуры: семантика и грамматика. М., 2004, с. 248—255.