Франко - творчість

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

І.Франко - творчість

 

 

Сто оповідань і десять романів та повістей написав Іван Франко. Повість “Борислав сміється” (1881-1882)- один з найкращих його творів. “Борислав сміється”  - перша  в українській літературі повість про робітничий клас. Вона є видатним явищем не лише в українській, а й у світовій літературі.

    У повісті  І.Франко зумів багатогранно показати  життя робітничого класу, його  організовану боротьбу проти  капіталістичного ладу.

      Задум  написати повість “Борислав сміється” виник у 1879 році. Виношуючи тему та ідею, він ретельно вивчав побут та умови праці робітничого Борислава. Письменник мешкав поблизу Борислава, часто бував там, ретельно вивчав житття нафтових промислів, тому він з великою переконливістю змальовує картини визиску робітників, обрахунків, шахрайства.

         Значною заслугою І. Франка  є те, що він червоною ниткою  проводить ідею єдності й організованості  робітничого класу. Саме члени  гуртка “побратимів” Бенедьо  Синиця, брати Андрусь і Сень Басараби закликають до солідарності й організованості, опираються на кадрових робітників - Матія, Деркача, Прийдиволю та інших, спільно виступають проти підприємців. Їх боротьба з капіталістами становить головну сюжетну лінію твору.

          На експозицію припадає сім перших розділів, а основні події розгортаються протягом десяти наступних, все більше загострюючи конфлікт між соціально ворожими таборами. Кульмінація - в передостанньому розділі, коли після поразки страйку робітники готуються до збройного виступу. Про розв’язку не доводиться говорити, оскільки твір не закінчений.

          “Борислав сміється”, котрий  буде скінчений сего року, - писав  І. Франко до М. Павлика 12 листопада 1882 року, - закінчить серію  моїх бориславських образків,- тільки  як епілог до нього ще нав’яжеться обширна повість “Андрусь Басараб” – опис життя в львівських тюрмах”.

           Цей план письменника не здійснився.

           Довгий і складний шлях проходять  герої твору. Вони в постійних  пошуках, у вирі боротьби. Так, Бенедьо часто задумувався над питаннями “суспільної нерівності між людьми”, але не міг дати відповіді, звідки вона береться, як зарадити цій біді. Він нічого не знав про “зріст робітницької  спільності та взаємності в других краях “ не був обізнаний, “як робітники … організовуються до великої боротьби з багатирством та всякою кривдою народною”. Поранення під час закладання фундаменту під будинок Леона Гаммершляга, потім хвороба і травма, яку заподіяв Бенедеві будівничий, породили в його душі “почуття несправедливості і притиску”.Вони ще більш зміцніли, коли по дорозі з Дрогобича до Борислава зустрівся з робітниками, які розповіли йому про страшну людську нужду, про те, як люди вимирають з голоду. Бенедьо бачив на своєму віку біду, але “до такої ступені опущення й пониження, про яку розказували ріпники, в місті ніякий ремісник не доходив ”.

             “У чому ж причина нерівності  між людьми ? Де вихід з велекої,  всенародної кривди ? ”- запитував  не раз себе Бенедьо і   не знаходив чіткої відповіді.  Лише після розмов з “побратимами” в нього розкриваються очі на гірку дійсність. Бенедьо бачить, як підприємці визискують робітників, як збагачуються за їх рахунок, і приходить до висновку, що протистояти цьому може тільки страйк. Ця думка не давала Бенедові спокою, і він поділився нею спершу на зборах побратимів, а згодом на мітингу робітників Борислава.

               “Я гадаю,- доводив товаришам Бенедьо,- що така війна ліпша, ніж усяка друга, раз тому, що війна супокійна, безкровна, а по-друге, й тому, що можемо підняти її зовсім одверто і сміло, і ніхто нам за ню нічого не може зробити”.

              Запропонована Бенедем Синицею  програма боротьби була спрямована  на організацію, єдність і солідарність  робітників. Його устами Франко  прагнув довести до свідомості  гнобленого народу, що його сила саме в єдності й організованості, що не слід тішити себе надією, ніби порятунок прийде ззовні, а вдаватися до організованої боротьби. Правда, вона, та боротьба, спершу носила економічний характер. Тому, незважаючи на певний успіх на початковій стадії, страйк зазнав поразки. Симпатизує письменник і братам Андрусеві та Сеневі Басарабам – людям твердого характеру, сильної і рішучої волі, великого революційного пориву, прихильникам “кривавої війни”.

Хоча й вони не відразу  збагнули, який саме шлях вибрати. Визнавши слушність програми Бенедя Синиці в організації робітничого класу, вони не визнали його програми мирної боротьби. А переконалися, що перемогу над капіталістами робітничий клас може здобути лише в революційній боротьбі.                                

               У повісті Франко показує робітників  як клас, що бореться за своє  визволення від капіталістичного  ярма. Автор ставить і розв’язує  робітничу тему в аспекті генеральної  теми часу – боротьби праці  й капіталу, тобто так, як ніхто з його попередників і сучасників зробити був неспроможний. Іван Франко на широкому соціальному тлі виводить галерею образів, які приходять до усвідомлення необхідності класової боротьби, неминучості загибелі  світу експлуататорів.

              В художньому доробку Франка є сім закінчених п’єс, писаних у 90 – х роках і присв’ячених головним чином відображенню життя галицького села. У центрі їх стоїть драма “Украдене щастя”.

              Ніби нічого особливого в ній  нема. Сільський побут, нескладні сільські відносини, які так важко піддаютьтся психологічній обробці. Сюжет п’єси запозичено з “Пісні про жандаря”. В основі сюжету – конфлікт, побудований на традиційному “любовному трикутнику”: Михайло Гурман – Анна – Микола Задорожний. Звичайний  драмороб перетворив би жандарма Гурмана на романтичного лиходія, подружжя Задорожних – на його жертву, а саму драму – на мелодраму.Франко  зробив з неї соціально – психологічну драму високого ідейного звучання, з сильними характерами, з необмеженими сценічними можливостями.

Передісторія драми  нескладна. Донька багатого газди кохається  з бідним сільським красенем Михайлом Гурманом, парубком сміливим і крутим на вдачу. Щоб здихатися його і  прибрати до рук усе хазяйство, зажерливі  брати Анни підступом здають Гурмана в солдати, а пограбовану сестру збувають силоміць заміж за тихого, затурканого наймита Миколу Задорожного. Ось той соціально-психологічний плацдарм, на якому виростає драма. Трагедія Анни в тому, що вона безтямно любить свого колишнього обранця, ламає всі перепони до щастя – і не знаходить його. Бо Михайло Гурман уже не той сільський легінь, а пройдисвіт, - армія повернула його в рідне село моральною потворою, та ще страхітливому для мужика образі жандарма. Трагедія Миколи Задорожного в тому, що він після одруження встиг по-справжньому полюбити Анну, відродити людську гідність, тоді як вона, борючись за своє щастя, відповіла на його любов ненавистю, презирством, ганьбою. Нарешті, трагедія Михайла Гурмана в тому, що любов його до Анни вмерла і він може тільки мститися за вкрадене щастя. Але на кому мститися? Ворога свого він не знає, розуміє невинність Анни і Миколи, зганяє на них накипілу злість і не задовольняється. Єдиний вихід – смерть. Але Гурман по-своєму жаліє Анну і Миколу.Своїм жорстоким знущанням над ними він викрешує в душі Миколи іскру справжнього протесту, гине від його сокири, щоб потім власну смерть видати за самогубство.

        Хто ж винен? Хто украв щастя  цих людей? Драма виривається  з тісних рамок сільського  побуту, побутовий конфлікт переростає в конфлікт соціальний, політичний. Зробив нещасними цих людей суспільний і політичничнй лад, винні у всьому громадські порядки, за яких багатий давить бідного, сильний - слабкого, освічений - темного.

         П’єса була написана на конкурс,  оголошений Львівським крайовим виділом 18.03. 1891 року. Рецензента О. Огоновського перелякала в п’єсі “тенденція радикальна” і конкурсна комісія зажадала переробок. Вона вимагала усунути не тільки радикальну тенденцію, але й постать жандарма, якому “автор невластиво віддав роль чорного характерактеру”. Франко одержав лише третю премію. Комісія боялася викликати обурення громадськості. П’єсу, хоч і покалічену, глядач зустрів з ентузіазмом. Це відзначила преса. “Кур’єр львовський” так оцінив постановку п’єси на сцені Львівського театру у листопаді 1893 року: “П’єса Франка, хоч і її скастрував комітет і потім поліційна цензура, зробила могутнє враження. І ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. Про це можна судити з того прийому, який вона мала серед громадськості…” Підкреслюючи справжній народний характер Франкової драми, газета додавала: “Його п’єса – то не ідилія народу, витворена на реальному тлі, і головна її користь для народу – правда, яку так рідко знайдете у так званих “народних” п’єсах”.

          Драма “Украдене щастя” 1903 року  була поставлена в Києві і  мала величезний успіх. Роль  жандарма виконував М. Садовський, Миколи Задорожного – І.Карпенко-Карий,  Анни - Л.Ліницька. За радянського  часу образ Задорожного створив А.Бучма, Анни - Н.Ужвій. Драма і досі не виходить з репертуару українського театру як один із кращих витворів української класики.

           Гіркий досвід з просуванням  драми “Украдене щастя”  на  сцену багато чого навчив Франка, і він зробив кілька спроб у комедійному жанрі, щоб під машкарою смішного показати дійсне становище галицького села.               

             Як і для Шевченка, так і  для Франка народна поезія  була єдиною плідною основою  художнього новаторства. Доказом  цього може бути лірична драма “Зів’яле листя”, яка вийшла з друку 1896 року.

           “Зів’яле листя” інколи називають  збіркою ліричних поезій. Це не  зовсім вірно. Книжка має струнку  будову, міцний сюжет і ту внутрішню  цільність задуму, яка примушує  нас сприймати кожен ліричний вірш збірки як окрему цеглинку великої будови. Ось чому Франко і назвав своє “Зів’яле листя” ліричною драмою.

           Лірична драма вражає читача  великою внутрішньою сконцентрованістю  ліричного чуття, незвичайним  багатством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій, що знаходить свій конкретний вияв у мінливості метру, рими, ритму, строфіки.Тут знайдемо вірші розповідні, описові, медитативні, складні імітації народних плачів і народної пісні. Не випадково ж лірика “Зів’ялого листя” притягала й притягає увагу композиторів. Ось речі, покладені на музику: “Безмежнеє поле…” , “Розвійтеся з вітром…”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”, “Як почуєш вночі…”, “Твої очі – як те море…”, “Я не кляв тебе, о зоре…”, “Червона калино…”, “Ой ти, дубочку кучерявий…”, “Ой жалю, мій жалю…”, “Чого являєшся мені…”, “Оце тая стежечка…”, “Даремно, пісне, щез твій чар…” та ін.

           Незаперечним є одне: лірична  драма Франка “Зів’яле листя”  – це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в  саму композицію книги. Пісні її – це три “жмутки” зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно.

           З самим Франком сталося те саме, що пізніше спіткало Лесю Українку. Долаючи власну душевну травму, він зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя очима художника, об’єктивізуватися від них.  Ліричні пісні “Зів’ялого листя” він вважав найсуб’єктивнішими з усіх, що появились у нас від часу автобіографічних  поезій Шевченка, але “найбільш у способі малювання складного людського чуття”.

            Поема “Мойсей” була лебединою  піснею Франка – поета. Все  написане після “Мойсея” сприймається  як відгомін революційної громовиці, що пронеслась над Україною. Може, Франків Мойсей зовсім по-людськи хвилює нас високою трагедією своєю тому, що в ньому відчуваються переживання самого автора. Понад двадцять років визрівав задум поеми. Ще в “Каменярах” Франко визначив свою роль поета і громадянина як роль каменяра, який в одній шерензі самовідданих борців прокладає народові своєму шлях у майбутнє, але сам до того майбутнього ввійти не зможе. “А щастя всіх прийде по наших аж кістках”, - як сказано там. Іншими словами цю саму думку висловив поет у поемах “Ex nihilo”, “Смерть Каїна “, “Похорон”. Вона не перестає звучати як леймотив у “Зів’ялому листі”, у збірках “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби”, “Semper tiro” і завершується в поемі “Мойсей”. Пафос поеми - в безмежній відданості народу. Сумніви впали карою на голову Мойсея. Це було може найстрашніше – кара самотою і вигнанням. Але смерть героя піднімає народ до нового походу, перетворюючи “лінивих номадів” на “люд героїв”.

            Поема “Мойсей” була підготовлена  невпинним наростанням революції 1905 року в Росії, з якою Франко пов’язував знищення самодержавної “тюрми народів”, розквіт рідного народу у вільному колі всіх братніх народів Росії. Франко сподівався,  що революція нарешті принесе визволення й українському народові. Поета особливо хвилювали питання взаємин широких мас з тими політичними силами, які могли б очолити їхні виступи. Він вважав, що проводир мав віддати всі сили благородній визвольній справі.

             Перебуваючи у Римі в 1904 році, Франко був дуже вражений могутньою скульптурою Мойсея, створеною на початку XVI ст. Мікеланджело Буонаротті. Італійський митець в образі Мойсея передав цілісність характеру народного вождя, його силу волі.

        Трагедія Мойсея в тому, що  люди, яким він віддав свої сили, дух, славу, відвернулися в рішучу хвилину від нього.

           Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну акторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного “замученного, розбитого ” народу. Поет страждає від того, що століття гніту витравили в краян кращі якості й натомість прищепили “укриту злість, облудливу покірність” до чужинців, які “зрадою й розбоєм” скували їх і заприсягли на вірність.

           Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості й гідності поневоленого, але не скореного великого європейського народу. Дзвінкі терцини передають високу віру Франка в майбутнє народу. Щаслива будучина асоціюється в поета з колом “вольних народів”, де засяють і українці, де наш люд буде “хазяїном домовитим” і в своїй господі, і на своїй ниві.