Мовний код середньовічної та ранньомодерної культури. Виникнення української мови. Багатомовність середньовічної літератури (XIII – почат

Київський національний університет  імені Тараса Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

Есе 
з курсу 
«Історія культури України»

на тему:

«Мовний код середньовічної та ранньомодерної культури. Виникнення української мови. Багатомовність середньовічної літератури

(XIII – початок XVІ ст.).»

 

 

 

 

Підготувала студентка 

філософського факультету 
напрям «політологія»

2 курсу, 4 групи 
Сокач Аліна

 

 

 

 

 

 

Київ - 2013

       Перед вивченням культури будь-якого народу, необхідно спочатку звернути увагу саме на мовний код спільноти, який в свою чергу, слугує певною соціальною взаємодією. Власне мова є засобом вивчення, дослідження та освоєння цього світу, слугує знаковою системою що є засобом спілкування та пізнання. Розвиненість національної мови, тобто її багатомірність, словниковий склад, внутрішня розчленованість на одиниці різних рівнів свідчать про рівень національної культури. Вона забезпечує вираження певних почуттів, настроїв, емоцій. Ми розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету, що складає сферу духу, цінностей і значень, адже особистістю, частиною соціуму людина стає саме в процесі спілкування.

          Як зазначає Ярослав Дмитрович  Ісаєвич, розуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. І з його думкою неможливо не погодитись, адже саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку.

           В мові ми спостерігаємо формування культури, її розвиток та соціальні види, які, як відомо, можуть різнитися навіть на одній території, в залежності від їх місцевих факторів. Проте, вона відіграє особливо важливу роль у дослідження культури саме на початку формування народу, його ранніх стадій.

         Напочатку написання, у мене виникло питання, чому саме «мовний код» а не мова, як така? Відповідь я знайшла розглядаючи це питання детальніше. Справа в тому, що мова є знаковою системою, і виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням. Культура теж функціонує як знакова система; сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. З певної точки зору культура ширше поняття, ніж мова, тому розвиток культури включає як складову частину розвиток мови. В іншому розумінні мовна система є загальнішою категорією, оскільки осмислення будь-яких явищ і процесів, в тому числі процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов’язане з мовою й існує, в основному, у мовній формі.

    В  Київській Русі розвиток мови  схожої на сучасну, прамови  так скажемо, відбувався від  початку введення в дію Володимиром  Великим свого релігійно-культового  проекту, оскільки вводиться кирилиця  та починаються переклади літургійної  літератури на церковнослов’янську  мову. Ця мова вважалася сакральною  та вживалась, в основному,  для проведення священних літургій. На її основі були створені і написані літописи, житія, літургії та певні публіцистичні твори. Проте, оскільки існувало по всій території Київської Русі безліч діалектів так званих, то прийнято вважати, що мовою розмовною була так звана «давньоруська мова».  Інші дослідники, в свою чергу вважають що,  обережніше було б говорити не про давньоруську писемну мову, а про давньоруський (східнослов’янський) варіант церковнослов’янської. ¹  
   З літописів, літургійних текстів та інших мовних джерел, що збереглись до наших часів, маємо змогу дізнатись, що у XIII — XIV ст. були наявні мовні риси, які можна пов’язувати з говірками галицькими, волинськими, подільськими, поліськими чи карпатськими. Зокрема порівняно рано засвідчено риси, що пізніше стали визначатися як лемківські та бойківські. Зауважимо, що в основному ці говірки та діалекти були притаманні сільському населенню, натомість у міських центрах або ж у великим промислових районах були присутні міждіалектні форми спілкування.

     З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Розмовними формами характеризуються грамоти польських королів кінця XIV — початку XV ст., прислані до галицьких бояр, а також ранні грамоти Молдавського князівства. Дуже ймовірно, що адресовані в Галичину грамоти польських королів написані, в основному, актовою мовою, усталеною ще у Галицько-Волинському князівстві. На її підставі формувалася і мова канцелярій Великого князівства Литовського на ранньому етапі, наприкінці XIV — в першій половині XV ст.²

Однак, якщо в  ранніх пам’ятках тільки просвічували окремі живомовні риси, то мова, яка  системно відображала розмовні риси, зафіксована в грамотах середини XIV ст. і пізніших. Л.Булаховський вважав найстаршими відомими пам’ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 рр. З даного факту та враховуючи те, що землі Молдавського князівства входили до земель Галицького князівства, можемо зробити певні висновки:

• воно успадкувало ділову українську мову,в додаток з особливостями устрою та суспільної організації;
• Молдавське князівство було спадкоємцем багатьох традицій Галицько-Волинської держави, про що свідчить їх запозичення Галицького титулу «господар» .

Зокрема, важливим є той факт, що зі слів "господар" і "господарство", які згодом стали писатися скорочено (під титлом), і виникли російські слова "государь", "государство". Угорський дослідник Андраш Золтан, який присвятив спеціальне дослідження впливові західноруської (українсько-білоруської) мови на російську актову мову, виявив і низку інших слів, які з української мови увійшли до російської писемної мови тієї доби .

     Як бачимо, запозичення українських  слів іноземцями і навпаки,  було досить розповсюджене і  їх використання, згодом, свідчило, про вченість людини, її мовні здібності. 
      Наприкінці XIV ст. українська мова набула подекуди не лише значення актової, а й розмовної, звісно з певними вкрапленнями іншомовних слів. Проте через них неможливо не побачити зародки самобутньої та повноцінної мови.

      Крім української мови, на території  України з давніх часів і  до сучасності існували й мови  етнічних меншин: польська, угорська, білоруська, чеська тощо. Загалом  і донині це відображається  у діалектах, які притаманні  певним регіонам сучасної України.  Але звертаючись до Середньовіччя бачимо, що на українських землях крім церковнослов’янської були поширенні такі писемні мови як латинська, польська тощо. В свою чергу церковнослов’янська мова вживалася (переважно у літургічних книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами, а подекуди і за межами православного світу. Як зазначає Борис Андрійович Успенський, той факт, що "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється їхнім прагненням «спертися» на давні традиції вітчизняної культури. Сучасні дослідники зазначають, південнослов’янські орфографічні норми, почасти і південнослов’янська лексика, приймалися східними слов’янами саме через свою архаїчність.³ Можемо зробити певний висновок, що церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх українських книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій та мала певний об’єднувальний сенс серед маси діалектичних відмінностей.

    В Україні, як раніше зазначалось, вживалась латинська мова. Це означало, що якимось аспектом свого культурного і політичного життя вона входила в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина впродовж середньовіччя була мовою правових актів, школи й науки, більшості жанрів літератури. В період католицизму відбувалося щораз чіткіше розмежування: латиномовна літературна творчість стала сприйматися українцям як органічно пов’язана з ним, а отже, як чужорідна. Тільки згодом, особливо в могилянську добу, православні дійшли висновку, що треба мати і власні латиномовну освіту й писемність.

       Що стосується вживання польської мови на теренах України, то вона спершу була мовою нечисленного ще польського населення України, але з часом дедалі більше ставала lingua franca (мова, яка використовується як засіб міжетнічного спілкування у певній сфері діяльності) в усьому польсько-литовсько-білорусько-українському регіоні. Панівне становище польських правлячих верств у державі ставило цю мову у привілейоване становище. Всупереч різноманітним думкам, вживання тим чи іншим українцем польської мови у записах "для себе" аж ніяк не означало у той період полонізації.  
       Підсумовуючи, підкреслимо, що українська мова впродовж XIII — першої половини XVII ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Супутником історичного розвитку українського народу було вдосконалення і урізноманітнення його мови — і на рівні повсякденного мовлення, і на рівні писемності. Той факт, що спочатку як мова літургійна і головна мова писемності використовувалася мова споріднена, хоч і відмінна від народнорозмовної, сприяв поширенню грамотності, полегшував оригінальну літературну творчість. Саме під час дослідження мовних особливостей, ми спостерігаємо як розвивається держава, які періоди росту і падінь вона переживала та як вплинула на всесвітню історію, певною мірою. Також бачимо специфічні впливи діалектів та іноземних мов на вітчизняні мовні метаморфози, їх зміни та доповнення. Опрацьовуючи матеріали до питання, я зробила висновок, що нам дійсно є чим пишатись, адже коріння нашої мови, української мови, її зародки знаходимо ще в давні часи, при чому в активному використанні наших предків. І хай сучасна українська мова та мова, що використовувалась раніше, різняться між собою, проте саме в ній ми бачимо основу сьогоднішнього мовного зразку та часом незважаючи на відсутність державної опіки, українська мова вдосконалювалась і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації.

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Булаховський  А. Питання походження української мови. – Київ, 1956

2. Ісаєвич Я. Д.

3. Русанівський В. М. Давньоруська мова: міф чи реальність//Мовознавство. – 1993. – №2

4. Успенський  Б. А. Языковая ситуация

 

 

¹ Русанівський В.М. Давньоруська мова: міф чи реальність // Мовознавство. — 1993. — № 2. — С. 4;

² Булаховський А. Питання походження української мови. — Київ, 1956.

³ Успенский Б.А. Языковая ситуация... — С. 55 — 56.