Основні напрямки розвитку театрального мистецтва у XIX ст

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ 
Харківська державна академія культури 
Кафедра режисури 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
РЕФЕРАТ 
з дисципліни «Історія українського театру»  
на тему « Основні напрямки розвитку театрального мистецтва у XIX ст.» 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка III курсу 
факультету ТМ 
групи 1М 
Овчарова Н.Е. 
Перевірила: викладач 
Либо О.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2015 

 

Вступ

У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз´єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвитку культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в суспільстві, створили передумови для переходу до цивілізованіших форм співжиття. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, а й орієнтувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний Рівень селянства.

 

Водночас у пореформений період існували чинники, які заважали розквіту української культури, помітно деформували процес її розвитку. Відсутність в українців власної національної держави, асиміляторська політика Російської імперії призвели до трагічних наслідків — еміграції значної частини інтелігенції за кордон; залучення елітної частини українських інтелектуалів (М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, I. Грабар та ін.) у розбудову російської культури; деформацій у духовному розвитку нації тощо. Контрреформи 80—90-х років суттєво звузили поле культурницької діяльності, посилили консервативні настрої в суспільстві, на деякий час блокували активність національної інтелігенції. Безумовно, не сприяв поступальному розвитку української культури і низький відсоток українців у містах, які дедалі більше перетворювалися на інтелектуальні центри й осередки активного політичного та культурного життя.

 

 

 

 

 

 

 

Розвиток театрального мистецтва

У кінці XIX - на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукав нових засобів мистецького відображення світу. Першим в українській літературі під гаслом модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». Прихильники модернізму різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою і висловились за аполітизм, «чисте мистецтво».

Набувало розвитку театральне мистецтво. Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного театру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. Навколо нього гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. У Харківському театрі виступав славетний український актор Карпо Трохимович Соленик (травень 1811 - 19.10.1851 pp.). Т.Шевченко у «Щоденнику» 20.07.1857 р. назвав К.Соленика геніальним актором, який здався йому «естественнее й изящнее неподражаемого Щепкина». На чолі Полтавського театру стояв І.П.Котляревський. Тут в 1819 р. були поставлені його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

 

У Полтавському і Харківському театрах працював основоположник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві Михайло Семенович Щепкін (17.11.1788-23.08.1863).

 

В 1821 р. за участю передових представників російської та української громадськості його було викуплено з кріпацтва. Він працював у театрах Харкова, Полтави, Києва (1816-1824), потім - у Малому театрі в Москві (1824-1863).

 

М. Щепкін мав дружні стосунки з багатьма діячами російської та української культур. Щира особиста дружба зв'язувала його з Т.Шевченком, який намалював портрет М.Щепкіна, подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти». Т.Шевченко писав М.Щепкіну: «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорити з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живучою водою!» Для того, щоб передати своє глибоке захоплення талантом артиста, щоб виявити почуття щирої дружби та прихильності до нього, Т.Шевченко вживає казковий образ живущої води.

 

В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище - Іван Карпович Тобілевич) (1845-1907), Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904). Вони були водночас письменника-ми-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

 

І.Карпенко-Карий - автор комедій «Сто тисяч», «Мартин Бору-ля», «Хазяїн», п'єс на історичні теми «Бондарівна» та «Сава Чалий». Драматург з демократичних позицій показав класове розшарування на селі, висміяв гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію; створив образи бунтарів проти соціального гноблення.

 Творам І.Карпенка-Карого притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

 

Оцінюючи зроблене митцем, І.Франко писав: „Цілість драматичної творчості Карпенка- Карого наповнює нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселяти його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».

 

Понад 40 п'єс написав М.Кропивницький, який увійшов в культуру як батько українського театру. Серед них - «Дай серцю волю, заведе, в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук». Найбільш відомими п'єсами М.Старицького є «Не суди-лось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За сюжетами творів М.Гоголя М.Старицький створив п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба». Його перу належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». М.Старицький переробив п'єсу І.Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» (1895) під назвою «За двома зайцями».

 

М.Старицького називали «ковалем» слів. Він збагатив рідну мову своїми лексичними знахідками. Серед інших мовних утворень йому належать і такі «ліричні» слова, як «мріяти» та «мрія».

 

Вперше випробували свої акторські сили М.Кропивницький, брати Тобілевичі - І.Карпенко-Карий, Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940) у виставах драматичних гуртків міст Бобринця та Єлисаветграда. У єлисаветградському гуртку вперше в Україні поставлено п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля».

 

Великої шкоди театру завдав Емський акт 1876 p., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п'єси українською мовою. Лише у 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мовою. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру.

 

Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність.

 

В 1882 р. М.Кропивницький створив в Єлисаветграді перший український професійний театр, національний театр світового рівня, до акторського колективу якого ввійшло близько 100 чоловік. До репертуару театру увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітку-Основ’яненка, а також п’єси М.Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».

 

М.Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Театральна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

 

В цьому театрі працювала велика українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище - Адасовська) (4.08.1854-4.10.1934). Крім того, вона була провідною актрисою в інших кращих українських трупах - М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого, І.Мар'яненка. Сценічний псевдонім актриса обрала за назвою рідного села Заньки Чернігівської губернії - Заньковецька.

 

Її творчий шлях розпочався 27 жовтня 1882 p., коли у міському театрі Єлисаветграда вона вперше на професійній сцені зіграла роль Наталки з п'єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка». Долю української жінки драматична актриса майстерно розкрила, коли стала першою виконавицею головних жіночих ролей у п'єсах «Безталанна», «Наймичка» І.Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Кропивницького, «Циганка Аза» М.Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного.

 

М.Заньковецька виділялась не тільки блискучою акторською грою, а й пісенною майстерністю. Вона мала чудовий голос - драматичне сопрано, й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею образу, а слухачам - пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним із найдійовіших засобів драматичного впливу на глядачів.

 

З тріумфом виступала М.Заньковецька на сценах театрів Петербурга і Москви, куди приїжджала на гастролі трупа українського професіонального театру на чолі з М.Кропивницьким. Захопленню московської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони навіть підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квитки брали. її успіх у Росії відзначив і редактор монархічної газети «Новое время» О.Суворін. Він був у захопленні: «Ось де справжній талант, ось де справжнє акторське мистецтво!

Я одверто кажу: «Іншої такої артистки я не бачив». Але закликав покинути «вузькі національні береги» й перейти на сцену столичного театру. Востаннє велика актриса виступила на сцені 15 грудня 1922 р. Вона стала першою народною артисткою Республіки.

 

Мистецтвознавці ставили М.Заньковецьку на рівень світових зірок театрального мистецтва: італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар і росіянки Віри Комісаржевської. Та найвище її оцінив український поет Олександр Олесь:

 

Де йшла вона - там сходили троянди,

 

Куди дивилася - зірки.

 

Із сліз її - займались діаманти,

 

З зітхань - знімалися чайки.

 

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

 

Стояв у нашому гаю,

 

Той розумів наш біль і гнів шалений

 

І плакав в нашому краю.

 

Оцінюючи творчість видатних корифеїв української сцени, один із засновників Московського Художнього академічного театру -КС.Станіславський - писав: «Такі українські актори, як Кропивниць-кий, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими - Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам'ять про них на все життя». У 1858 р. відбулось відкриття міського театру в Житомирі. На той час це було одне з найкращих театральних приміщень в Україні. Нині там знаходиться обласна філармонія. В Житомирському театрі виступали М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, композитор А. Рубінштейн, співаки Л.В.Собінов та Ф.Шаляпін. В 1901-1902 pp. у Києві на кошти громадськості було збудовано Троїцький народний дім для підтримки Київського товариства освіти і грамотності. На той час то був єдиний у Києві вогник українського мистецтва. В 1907 р. М.Садовський заснував тут перший український професійний стаціонарний театр. У складі трупи були такі актори, як М.Заньковецька, Любов Ліницька (1865-1924), П.Саксаганський, М.Кропивницький, Іван Мар'яненко (1878— 1962), Лесь Курбас (1887-1937). На сцені звучали голоси видатних співаків: Олени Петляш (1890-1971), Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Трохима Івлєва, Михайла Микиті (1885-1971). У травні 1916 р. Л.Курбас заснував у Києві «Молодий театр».

 

В Галичині перший український професійний театр було відкрито при культурно-просвітницькому товаристві «Руська бесіда» 29 березня 1864 р. Організував його український культурний діяч Ю.Г.Лавровський. Тоді ж у Львові вперше здійснена театральна постановка українською мовою - вистава «Маруся» Г.Квітки-Основ'яненка.