Природа людини і правосвідомість

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний університет  «Львівська політехніка»

 

                                                                  Інститут права та психології

                                                                  Кафедра теорії та філософії права

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни

Культура професійної  правосвідомості

на тему:

Природа людини і  правосвідомість

 

 

 

                                                                                 Виконала:

                                                                                 студентка групи  ПВ-23_з

                                                                                 заочної форми навчання

                                                                                 Тагаєва Ольга Вадимівна

 

 

 

                                                                                Перевірив:

                                                                                викладач  Колич О.І.

 

 

 

 

Львів, 2013

ЗМІСТ

 

 

Вступ …………………………………………………………………………………..3

1. Природа людини ………………………………………………………………….4

1.1. Сутність людини …………………………………………………………………4

1.2. Природа людини і право…………………………………………………………8

 

2. Правосвідомість…………………………………………………………………..10

2.1. Поняття, структура та види правосвідомості…………………………………..10

2.2. Функції правосвідомості……………………………………………………...…13

Висновки ………………………………………………………………………….…15

Список використаної літератури…………………………………………………17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Інтерес до вивчення природи людини постійний. Це природно, адже аби зрозуміти світ, зміст і способи мислення про нього, треба, перш за все, знати, що є сама людина, яке її місце у світі.

Вперше питання про  те, що то людина, чітко було поставлено Сократом. Він ретельно аналізує людські чесноти і виявляє їхню природу, але, проте, не дає визначення людини. Сократ вважає, що тільки в безпосередньому спілкуванні з кожною людиною, пізнанні її душі, можна досягти розуміння. Як і Сократ, Марк Аврелій та інші стоїки були переконані, що для того, щоб зрозуміти справжню природу людини, слід прибрати з його буття всі зовнішні і випадкові обставини.

У найзагальнішому розумінні  термін «людина» вказує на належність до

людського роду — вищої  сходинки живої природи на нашій  планеті.

Людина як частина природи  є біологічним суб’єктом. За своєю тілесною

будовою й фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу.

Питання про природу людини завжди були в центра уваги філософів  права, тому, що будь-яке право розуміння  так чи інакше ґрунтується на концепції  природи або сутності людини.[12, с. 160]. Нині, у зв’язку з розширенням можливостей втручання у людську природу (завдяки розвитку сучасних біотехнологій) ця тема набуває особливої гостроти.

В рефераті розкриваються  питання сутності людини, її природа  і правосвідомість.

Актуальність теми реферата полягає в тому, що правовідносини в які щодня вступають люди характеризуються діяльністю людей (їх діями чи утриманням від певних дій - бездіяльністю). А свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини.

Метою даного рефератає розкриття сутності, структури та ролі правосвідомості.

 

3

1. Природа людини

 

1.1.Сутність людини.

Значення терміна «людина» багатогранне, про що свідчить понятійний

апарат наук, які вивчають людину.

Психологія аналізує людину як цілісність психологічних процесів,властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольовихвластивостей тощо, тобто психологія шукає стабільні  характеристикипсихіки, які забезпечують незмінність людської природи.

Якщо економічна наука  припускає, що людина здатна на раціональний вибір,то психологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшогоірраціональні і незбагненні.

Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливомкультурно-історичних факторів змінюється людська істота.

Соціологія досліджує  людину насамперед як особистість, як елементсоціального життя, розкриває  механізми її становлення під  впливомсоціальних факторів, а також шляхи і канали зворотного впливуособистості на соціальний стан.

Філософію цікавить людина з точки зору її становища у  світі передусім яксуб'єкта пізнання і творчості.[9, с. 53]

Розглянемо і порівняємо деякі основні методологічні підходи до визначення суті  людини та її буття в суспільстві.

1. Натуралізм  в навчаннях про сутність людини  та її буття.

Методологічний підхід, в  якому закони фізичного єства, природи  займають основне місце і визначають зміст людського існування, зазвичай називають біологічним, або натуралістичним.

Для біологічного напрямку вивчення людини властиве бачити визначення її виключно лише вприродному єстві. Ось чому прихильники цього підходу і

 

4

редукують особистісне різноманіття людей до сукупності їх природних  здібностей і задатків. Виходить, що людина тільки один з багатьох елементів природи, і його призначення, як і всіх інших її елементів, виконати лише свою біологічну функцію. У результаті, неминуче виходить, що будь-яка людина - це прояв надіндивідуальних основи - поведінкової генетичної програми, де основними орієнтаціями є вроджені інстинкти, які визначають все і вся в людській життєдіяльності. Але все це практично зводить нанівець інші важливі аспекти прояви людської сутності.

Звичайно, людина підпорядкований  законам природи і не може їх відмінити. І хоча вона нерозривно пов’язана з природою, людина весь час прагне вийти, і виходить за її межі. Завдяки своєму розуму вона вже давно вирвався з чисто тваринного стану. Сьогодні, людина, як ніколи в минулому, відчужена від природи, що, звичайно ж, негативно позначається на стані багатьох її властивостей та якостей. Проте нормальним станом людини, є те, що, у вона існує у відповідності з своєю свідомістю, яка постійно створюється нею самою. Цей стан злитості, гармонії зовнішньої і внутрішньої природи людини, її свідомості та діяльності.[4, c.154].

2.Теологізм  про сутність людини та її  буття в суспільстві.

Теологічний підхід до людини грунтується на вченні про образ  Бога його і його вірі в Бога. Такий  підхід до людини займав і до цих  пір займає помітне місце в  міркуваннях про людину і її бутті.

Як відомо, вчення про  образ Бога в людині було розроблено батьками церквиі. Значний внесок у розвиток цього вчення, що отримав назву "реалізм християнський", внесла російська релігійна філософія.

Християнський реалізм, підкреслюючи цінність людини і її духовну свободу, бачить її велич у причетності до Божественної повноти, в прихованої в ній таємницю "образу і подоби Божого". Релігійна філософія стверджує, що людина - це духовна істота, а тому тільки він несе в собі пошук нескінченного й

 

5

абсолютного - уподібнення  Богу у свободі і відповідальності, можливості вибирати. А це означає, що зміна людини не є результатом лише зовнішніх впливів, її зміна - результат внутрішніх життєвих принципів і, перш за все, їїсамої. Вважаючи, що тільки тоді, коли кожна людина буде вносити свій індивідуальний (тобто особливий) внесок у спільну творчість, тільки в цьому випадку діяльність членів суспільства буде взаємно доповненою і створить єдине ціле.

Однак разом з тим не можна не бачити, що і цей пафос, і все цінне в теологічному підході до людини відноситься, швидше за все, до належного, ніж до сущого. А тому тут явно видно і утопізм, і ідеалізація. А найголовніше, тут  не враховуються ні природні, ні соціальні  фактори в розвитку людини.

3.Соціоцентрізм  в дослідженні людини і її  сутності.

Соціоцентрізм (соціологізм, культуроцентрізм) - методологічний підхід, який у визначенні людини, її суті встановлює пріоритет соціуму, культури, вважаючи, що людина, її життя і поведінка  цілком залежні від суспільства.

Наприклад, з точки зору К. Маркса людина - така діяльна істота, яка сама творить і перетворює середовище, а разом з нею і свою природу. якою мірою людина змінює соціальне середовище, пристосовуючи її для себе, в такій мірі і сама людина змінюється зі зміною середовища.

Визначення людини, її родової сутності не лише як розумної істоти, але як продукту конкретних суспільних (групових) відносин її життєдіяльності, дозволяє розглядати і загальне, і особливе в поведінці та свідомості людей, бачити справжні підстави способів їх існування і розвитку. Щоправда, критики соціоцентрізма вважають, що якщо все в людині зводити до суспільства, то вийде, що не людина думає, відчуває і діє, але у ній мислить, відчуває і діє громадське середовище, в якому вона живе. У цьому разі, сама по собі людина, як вони вважають, прирівнюється до нуля, бо вона нібито стає засобом, іграшкою нею же створеного соціального середовища. Звичайно, в цих закидах є деяке раціональне

 

6

зерно, оскільки при постійному підкресленні суспільно значущого (соціального) у визначенні людини може скластися переконання, а відповідно і практична установка, що людина завжди виступає і повинен виступати  лише тільки об’єктом, засобом у здійсненні значущих цілей розвитку колективу, держави, суспільства. Однак було б не справедливо не відзначити, що прихильники соціоцентрізма, визначаючи соціальну сутність людей, ніколи не применшували реального значення в її формуванні і самої людини. За будь-яким суспільним відношенням у них в тій чи іншій мірі виразно виступають і конкретні індивіди.

4. Антропоцентризм  про людину і його буття. 

Методологія, яка при визначенні сутності людини виходить з самої  людини, розглядаючи реальну конкретну людину, справжнім і самодостатнім суб’єктом свого власного життя, отримала назву антропоцентризму. Відповідно до цієї методології, людина може сама вільновизначати себе і свою поведінку, її життя і діяльність не піддані тиску ззовні.

З позицій антропоцентричною методології людина ніколи не повинна розглядатися об’єктом, а завжди тільки суб’єктом дії. Цим самим підкреслюється достоїнство і значущість будь-якого окремої людини, абсолютна його цінність, унікальність і справжня велич. Досягнення невідємних прав людини на гідні умови його існування може бути здійснено лише їм самим. Людина повинна сама знайти себе і сподіватися на власні сили.

Отже, розглянувши чотири методологічні підходи до визначення суті людини, стає зрозумілим, що ці різні підходи не завжди існують в їх ідеальному вираженні. Навряд чи доцільно абсолютизувати кожний з них, вказуючи, що в якомусь з них і полягає вся повнота сутності, визначення людини. Поза сумнівом, людина - істота соціальна, самодіяльна і розумна. ЇЇ неможливо уявити поза соціуму, культури, бо саме вони "ставлять" і формують його визначеність. Однак настільки ж неможливо вилучити з визначення людини його фізичну природу (генотип, здоровя, задатки, темперамент).

 

7

1.2. Природа людини  и право

Природа людини глибоко суперечлива, тому людина завжди виступає загадкою для самого себе. З одного боку, людина - істота фізична, тілесна, підпорядкована всім законами біології та фізіології. Вона охоплена потягами, у ній сильні несвідомі імпульси, нею володіють інстинкти і пристрасті, вона легко впадає в страх і гнів. З іншого боку, людська природа являє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Людина демонструє здатність бути моральною, підніматися над своїми природними потягами і робити вільний вибір. Свідомість, розум і воля притаманні природі людини.

Оскільки інтелект людини недосконалий, а її природа загадкова, то дати якесь раціональне визначення людської природи неможливо.Людську  природу можна пізнати лише через  вікове накопичення мудрості і здорового  глузду. Найважливіше - спиратися на аргументи, котрі пройшли випробовування часом і судом історії. Людську  природу можна представити через  основні інстинкти, потреби і  бажання, притаманні всім людям. Це інстинкт власності, бажання задовольнити матеріальні і духовні потреби, почуття власної гідності і бажання свободи, влади і самовдосконалення.Зрештою, всі ці права, бажання й інстинкти набуваються практично протягом життя через досвід. Вони не ґрунтується на якихось універсальних правах.людська природа невіддільна від суспільства. Природа людини і суспільство утворюють єдине ціле, оскільки суспільство є не простою сукупністю індивідуумів, а живим організмом, що формує людську особистість з окремих бажань і інстинктів. Людська особистість не може сформуватися без суспільства.

Феномен права найтіснішим  чином пов'язаний з людиною, його суттю, сенсом людського буття. Право виступає як явище,без якого людина не може існувати і виявляє в структурі людського буття такі моменти, які породжують правові відносини. [4, с. 136].

 

8

В рамках філософії права виділений такий розділ, як правова антропологія(грец. ανθρωπος — людина, λογος — слово). Це навчання про спосіб і структуру буття людини як суб'єкта права, або, більш стисло, - вчення про право як способу людського буття.