Семантика астральних образів у слов’янській міфології

 

Розділ І

Семантика астральних образів у слов’янській міфології

Як у світовій, так і  в українській міфології та фольклорі  свій відбиток знайшли тотемні та астральні образи.

Міфи, в яких присутні тотемні  образи, складають один з найпоширеніших типів міфотворчої діяльності людини родоплемінного суспільства. Водночас вони належать до того типу міфів, які найраніше потрапили в поле зору дослідників-етнографів, психологів та психіатрів, філософів і літературознавців.

У багатющій спадщині досліджень тотемізму, починаючи з 70-80-х років  ХІХ ст., в працях Дж.Леббока (J.Lebbok), Дж.Фрезера (J.Frazer,1854-1941) та Г.Спенсера (H.Spencer, 1820-1903), розгляду піддані форми історичних виявів тотемізму, його багатогранні зв’язки з іншими елементами первісного світогляду й соціальними структурами, його сліди й релікти в продуктах духовної творчості пізніших епох.¹

Явище тотемізму в давньоукраїнській  міфології розглядалось (щоправда, скоріше через аналіз моральних аспектів у продуктах фольклорної творчості) в працях Г.Булашова.

О.Добродум зауважує, що «існуючі на всіх етапах становлення і розвитку етносу, певні психоповедінкові архетипи як щось колективно-несвідоме обумовлюють, з одного боку, унікальну душу української  культури та своєрідність формоутворень  її феноменального світу, а з іншого – визначають специфіку світовідчування  та світосприймання окремої особистості».²

Ще Гегелем свого часу була висунута думка про те, що розвиток людства відбувається за принципом  спіралі. На думку професора С.Кримського, “розвиток завжди накручується навколо  наскрізних, фундаментальних структур, цінностей, тем… У кожну епоху історія може виявляти різні змісти цих цінностей, але тематично вони не сходять з арени культурних процесів”.³

Отже, можемо стверджувати існування  цілого ряду міфо-філософських образів-ідей, що є наскрізними для будь-якої національної культури і які несуть у собі той фундамент, що визначає ментальність нації, її світосприйняття  та розвиток.

На сьогодні в дослідженні  проблем тотемізму в українській  міфології дохристиянської доби залишається багато нерозкритих  проблем. На відміну від стану  вивчення західноєвропейської міфології, нез’ясованим залишається проблема архетипного підґрунтя тотемістичних уявлень в українській дохристиянській міфології, ролі тотемізму в спробах розв’язання людиною метафізичних проблем свого буття.

Розуміння світу, його причинно-наслідкових  зв’язків, феномена української духовності неможливе поза самопізнанням і  самоусвідомленням народу. Одним із найскладніших і водночас найважливіших процесів в історії людства був, і залишається актуальним в наш час, процес усвідомлення людством категорій буття і небуття, кола проблем з ними пов’язаних або таких, що мають певним чином на ці категорії впливати. Тому, у багатьох легендах та бувальщинах ми зустрічаємо астральні та тотемні образи різних небесних світил, що діють на людську підсвідомість, як щось недосяжне, далеке, те, що покликано розгадати проблему буття.

Символами астрального вогню  в сонячній системі наші предки вважали  Сонце, Зорю (Венеру) і Місяць. У свою чергу Сонце пов’язувалось з півнем, орлом, соколом та вепром (свинею), Зоря - з лелекою, а Місяць - з козою. Первинний субстрат, з якого складався український етнос, що пізніше сформувався в українську націю, уявлявся пращурам, як і все живе у Всесвіті, як породження астрального вогню, отже, їхніми предками є Сонце, Зоря, Місяць. В думах і піснях відображене глибоке переконання наших предків-росів у тому, що вони є онуками Дажбога, тобто Сонця; про це свідчить дивовижна живучість на Україні прадавньої сонячної символіки. Давно вже забуті, здавалось би, символи й назви виринають з темряви віків, живуть новим життям і сяють новим світлом. Яскравим прикладом до цього є слово «колій», яке увійшло до української мови багато тисяч років тому. Воно успадкувалось від тих часів, коли Сонце було астральним Богом – праотцем і називалось «Коло».⁴

Ширше тлумачення кола – геометрична форма, якій споконвіку надається магічного значення. Вона безпосередньо пов’язана з головними небесними світилами (у колядках співається «Ой колом, колом до гори сонце Іде», «Ой зійди, зійди, ясний місяцю, як млиновеє коло»). Коло Свароже знаменує зодіакальний сонячний рік. За прадавніми віруваннями, бог небесного вогню Сварог живе у цьому зоряному царстві дванадцяти зодій. Дажбог (сонце) більш за все визначав розвиток земного життя і скоріше за інші явища міг діяти на уявлення слов’ян.⁵ Коло Свароже – найбільше його творіння, над яким йому найдовше довелося потрудитися, щоби здолати непроникний морок хаосу й пітьми. Там, серед прекрасних зодій, високо в небі стоїть розкішний храм, на вершині якого обертається Вогонь-Сварга. Звідти бог Сварог пильнує господарський рік на землі та в небі, бо то є його Свароже Коло (нагадаємо давнє прислів’я «Помагай, Дажбоже, І Коло Свароже»). Саме за рік Сонце обходить усі дванадцять сузір’їв у своєму видимому русі. Ось чому на Свят-вечір заготовляють із найкращого дерева дванадцять полін і запалюють їх Живим вогнем та готують дванадцять жертовних страв дванадцяти сузір’ям Сварога, тому що протягом року «місяць оббігає землю дванадцять разів». Весняно-літні хороводи відбуваються лише в колі. Коло - символ єдності, цілісності, безкінечності, завершеності, захист від зовнішньої стихії мислився у вигляді магічного кола, яким обводили себе і житло так, як Хома Брут у повісті М. Гоголя «Вій».⁶

Сонячна вогненна чоловіча енергія (священний вогонь), волога материнська енергія (священна вода) та породжувана ними синівська енергія (життя) стали наріжними каменями ідеологічних, мовотворчих і соціальних структур українського етносу, сформували його українську традицію. З плином часу змінювались форми шанування  триєдності, зазнавали трансформування  образи її іпостасей, їх імена і трактування. Але незмінним лишалось розуміння  її сутності, її спрямування до небесного  світла, божественного (космічного) порядку, до ствердження культури, ідеології  та всього життя відповідно до божественного (космічного) закону. Це глибинне, внутрішнє  спрямування нації дожило майже  недоторканим аж до сов’єтизації (а  фактично нищівної руйнації) українського села.⁷

Сонце обертається навколо  Землі, освічуючи її вдень та залишаючи  в темряві вночі, зігріваючи весною та літом і залишаючи в холоді восени та зимою. Саме тому народна фантазія повинна була створити для Сонця божественне помешкання, оскільки поставало питання – де ж Сонце перебуває вночі?

У праці A. H. Афанасьева розповідається про країну, де за народними уявленнями «мешкало» Сонце. Ця країна лежить на Сході, звідки сходить сонце, верховне божество світла, теплоти та життя. Тут, на Буяні-острові, мешкає світла сила, це місце постійного літа, звідки на всю землю розноситься плодотворча сила.⁸

М.Новикова слушно помічає  в коментарях до книги «Українські  замовляння», що в тих текстах, де мова заходить про Сонце , існує помітний акцент на величі й красі. У деяких веснянках, колядках Сонце уявляється у вигляді дівчини Рожі, інколи просто квіткою рожею.

Та попри все це якась  частка фольклорних текстів свідчить про сприйняття Сонця як істоти ворожої. У замовлянні проти хвороби в коня йдеться про жорстоке сонце, чорний ліс, дерево з царем і царицею змій на ньому. В іншому замовлянні згадується чорне сонце. Це вже зовсім не «світле й трисвітле сонце, всім тепле й красне» у «Слові о полку Ігоревім»…⁹

Символом сонця на Україні  є також знаменитий український  круглий хліб, ритуальна назва якого – «паляниця». Як і назва ритуального ножа – колія вона теж пов’язана з атрибутом сонячного Бога – «Палом». На Різдво паляницю як символ Сонця господар дому виносить з хати й, імітуючи річний рух Сонця через дванадцять сузір’їв Зодіаку, обертається з нею проти годинникової стрілки або обходить у тому ж напрямі хату. Оточення Сонця – інші зорі і планети Чумацького Шляху – символізують пшеничні й макові зерна в ритуальній різдвяній страві – куті.¹⁰

Місяць, як і Сонце, також  має свою символіку і в тваринах, і у стравах. Ритуальною стравою  Місяця є українські вареники (стара  назва «пироги» - «пи» «роги», так  тлумачать походження цього слова  деякі автори). Якщо паляниця і свиня  за своїми контурами найближчі до форми кола, то роги кози і вареники нагадують традиційне зображення Місяця.

Так само, як паляниця, кутя і свинина – неодмінні страви в день народження Сонця – Різдва, вареники і містерії з козою – обов’язкові учасники Щедрого вечора – свята народження Місяця.¹¹

Культ місяця має дуже давню  історію. Сліди його обожнення, пошанування  ведуть ще в IV – III тис. до н.е., коли в підкурганних похованнях цей культ втілювався в обрядах поховання та архітектурі могильників. Пізніше культ цього небесного світила посідає чільне місце у замовляннях та колядках. За тисячоліття образ Місяця так міцно вкоренився в свідомість українського етносу, що перетворився на архетип, але архетип вже культурно-історичного походження – етноархетип.¹²

В самодійській міфології  Місяць явно походить від архетипу старого (Анімуса), навіть терміни, що позначають тут місяць (чоловік і старий чоловік), ідентичні в самодійців, ненців, селькупів, енців. В українській  міфології цей етноархетип, ймовірно, поєднаний із архетипом змії, що набув архетипічного образу вужа. Це підтверджується як археологічними пам’ятками (досипки могильника у вигляді змія (вужа) з головою Місяця (Сонця?), знайдені в похованні біля села Велика Білозірка Запорізької області), так і текстами колядок, замовлянь. У кількох замовляннях від укусу гадюки йдеться про дерево, у віттях якого живе гадюка (цариця або цар гадую). Це – міфологічно раціоналізовані архетипи.¹³

Місяць – це захист від  ворогів як видимих, так і невидимих. Місяць виходив на сторожу тоді, коли все навколо спало, а тому знаходилося в самому беззахисному стані. Вважалося, що безмісячна ніч  найнебезпечніша, бо сили зла мобілізуються, не бачачи на небі Місяця-вояка. Час  його панування на небі – сакральний, коли людині можуть відкритися таємниці світобуття, вона може побачити невидимий  світ, спілкуватися з духами, набувати сакральних знань. Саме тому особливого значення набувають сни, як стан зв’язку  з потойбічним, з предками. У снах людина може побачити свою долю, реально  оцінити події, отримати підказку у  подальших своїх діяннях. В українських  чарівних казках усі надзвичайні  події відбуваються вночі. У ліричних піснях герої повіряють свої надії  та сподівання на кращу долю Місяцю, просять у нього поради, допомоги. У замовляннях Місяць, Зоря, Ніч  мають відвести хворобу або біду від людини (або, навпаки, наврочити  їй), допомогти зварити чарівне  зілля тощо. За фольклорною традицією  саме вночі людина помирає, тобто  переходить в інше життя. Місяць та зорі стають своєрідними провідниками-медіаторами  сподівань та мрій людини до Бога. Тому і ставлення до них поважне (Місяць – князь Ночі, зорі – віконечка  у будиночках янголів, або й самі янголи).¹⁴

Уявлення про небесну  сферу виникло в глибокій давнині; у основу його лягло враження про  існування куполоподібного небосхилу. Це враження пов'язано з тим, що внаслідок  величезної віддаленості небесних світил людське око не в змозі оцінити  відмінності у відстанях до них, і вони уявляються однаково віддаленими. У стародавніх народів це асоціювалося з наявністю реальної сфери, що обмежує  весь світ і несе на своїй поверхні зорі, Місяць та Сонце. Таким чином, в їх уявленні небесна сфера була найважливішим елементом Всесвіту.

Зорі шанували здавна. Історія  їх вшанування походить ще з трипільських хліборобських племен. Птах лелека для них був земним втіленням  Зорі. Ці племена створили культ  Зорі і називали себе «лелеками» («лелегами», «лазгами», «перелазгами»). Сучасні  українці, нащадки сонцепоклонників, шанувальників Місяця і Зорі-Лелеки, і досі з повагою та любов’ю  ставляться до граціозного білого птаха  з чорною позначкою, який протягом тисячоліть перебуває в нас під охороною народних звичаїв і з усіх птахів має чи не найбільше імен: «гайстер», «бузько», «боцюн», «бусел» («Гайстер», «Астер», «Асистра» - давня назва  Зорі. Звідси слова: «астральний», «астрономія», «астрологія» тощо. «Бузько», «Буцюн», «Бусел» – імена, утворені від слів «Бог», «Божий син».¹⁵

Необмежені небесні простори викликали бажання дізнатися  більше про створення та походження світу.

У багатьох народів існує  поняття світового або космічного яйця, з якого народжується Всесвіт. Одна половина яйця стає небом, інша - землею, а жовток - сонцем. Різні народи світу шанували яйце і мали власну атрибутику його возвеличення. Яйце прикрашали і в Давньому Єгипті, Греції, Римі, Стародавньому Китаї. Індійськими племенами навколо нього було створено безліч міфів і легенд. Та, мабуть, жоден з народів не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український. Образ світового яйця і птаха притаманні ассіро-вавілонським, фінійським, кельтським міфам.¹⁶

У багатьох місцях України  також записані міфи про створення світу з яйця. Сонце тут відоме в образі Жар-птиці, яка може одним своїм пером освітити весь сад. Зимовий Холод,як злий чарівник хоче її вкрасти. Проте Жар-птиця встигає знести золоте яйце, з якого навесні знов народжується джерело світла й тепла. Сонце-яйце своїм теплом зігріває землю.¹⁷

З уявленням про яйце як початок усього живого пов'язаний звичай писати писанки. До передхристиянських міфів належать мотиви яйця-райця, з якого з’являється все живе на землі.

У Китаї вважали, що перша людина з'явилася з яйця, що впало з неба у воду, котра покривала землю. Також у звичаях китайців є ритуальне використання фарбованих яєць, пов'язаних з когутом, який щоранку співає гімн Сонцю.

Тут треба написати висновки (2-3 абзаци узагальнення сказаного в розділі)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

¹ Ляликов Д. Тотемизм //Философская энциклопедия.- В 5 т.- М., 1970.- Т. 1.- С. 250-251

² Добродум О.В. Світове дерево як культурний символ єдності в різноманітті / О.В.Добродум // Універсальні виміри української культури. – Одеса, 2000. – С.144

³ Кримський С. Концептуальний лад аналізу перехідного періоду // Наук. Зап. НаУКМА. Філософія і право. – Т. 8. – К., 1999. – C.115

⁴ Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект. Монографія. – Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2007. – C.143-146

⁵ Афанасьев А. Н. Происхождение мифа. Статьи по фольклору, этнографии и мифологии / сост., подготовка текста, статья, коммент. А. Л, Топоркова. - М.; Издательство «Индрик», 1996. – C.14

⁶ Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект. Монографія. – Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2007. – C.143-146